Бідолашні

Памʼятаю, як в дитинстві я, їдучи у машині зі своїм батьком, бачив обіч дороги людей, які опинилися у складних обставинах або потребували допомоги. І мій батько завжди казав: “Pobrecitos”, що означає “бідолашні”.

Іноді я з цікавістю спостерігав, як мій батько допомагав багатьом з цих людей, особливо коли ми їхали у Мехіко в гості до моїх дідуся і бабусі. Зазвичай він знаходив когось, хто потребував допомоги, потім підходив особисто до цієї людини і надавав допомогу, якої вона потребувала. Пізніше я дізнавався, що він допомагав їм піти на навчання, купити якісь продукти або так чи інакше сприяв їхньому благополуччю. Він служив тим “бідолашним”, які траплялися на його шляху. Справді, я не памʼятаю, щоб у період мого дорослішання був такий час, коли б у нас не жив хтось, кому потрібен був дах над головою, поки вони ставали на ноги. Побачене викликало у мене співчуття до ближнього—до тих чоловіків і жінок, які були в нужді.

У путівнику Проповідуйте Мою євангелію сказано: “Навколо вас люди. Ви проходите повз них на вулиці, відвідуєте їх у них вдома і ходите поміж них. Усі вони є дітьми Бога, вашими братами і сестрами. … Багато з цих людей шукають сенс життя. Вони переживають за своє майбутнє і за свої сімʼї” (Проповідуйте Мою євангелію: Путівник для місіонерського служіння [2018], с. 1).

Упродовж років свого служіння в Церкві я намагався знаходити тих, хто потребував допомоги—і матеріальної, і духовної. Я часто чув голос мого батька, який казав: “Pobrecitos”, бідолашні.

У Біблії ми знаходимо чудовий приклад служіння одному такому бідолашному:

“А Петро та Іван на девʼяту годину молитви йшли разом у храм.

І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері. Його садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов.

Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у храм увійти, став просити в них милостині.

Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: “Подивися на нас!”

І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них.

Та промовив Петро: “Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Імʼя Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!”

І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його!” (Дії 3:1–7; курсив додано).

Читаючи цю розповідь, я зацікавився вживанням слова поглянути. Слово поглянути означає спрямувати свій погляд або думки, тобто пильно подивитися на щось (див. “fasten”, Dictionary.com). Коли Петро поглянув на цього чоловіка, він побачив його не таким, яким його бачили інші. Петро бачив не стільки його нездатність ходити і його немічність, як те, що його віри було достатньо, аби стати зціленим і увійти у храм, щоб отримати благословення, яких він прагнув.

Я звернув увагу на те, що він узяв його за правицю й підвів його. Коли Петро так допомагав цьому чоловікові, Господь у дивовижний спосіб зцілив його і “зміцнилися ноги й суглобці його!” (Дії 3:7). Його любов до нього й бажання допомогти йому збільшили дієздатність і спроможність цього недужого чоловіка.

Служачи територіальним сімдесятником, я виділяв вечір кожного вівторка, щоб здійснити відвідування для служіння разом з президентами колів у території, за яку я відповідав. Я пропонував їм домовитися про зустріч з тими, кому був потрібний якийсь обряд євангелії Ісуса Христа, або тими, хто на той момент не дотримувався укладених ними завітів. Завдяки нашому наполегливому і цілеспрямованому служінню Господь збільшував наші зусилля і нам вдавалося знаходити людей і сімʼї, які потребували допомоги. Це були ті “бідолашні”, що жили в різних колах, в яких ми служили.

Одного разу я супроводжував президента Білла Вітворта, президента колу Сенді Кеньйон Вʼю, у відвідуванні для служіння. Він молився, щоб дізнатися, кого нам слід відвідати, аби нам мати такий самий досвід, що і Нефій, якого вів “Дух Божий, бо не знав [він] наперед, що ма[в] робити” (1 Нефій 4:6). Своїм прикладом він показав, що коли ми служимо, то маємо бути веденими через одкровення до тих, кому допомога найбільше потрібна, а не просто йти за списком чи відвідувати людей за якимось порядком. Ми повинні бути веденими силою натхнення.

Я памʼятаю, ми зайшли в дім, де жила молода пара, Джефф і Хезер, та їхній маленький хлопчик, Кай. Джефф зростав активним членом Церкви. Він був дуже здібним спортсменом, і на нього чекало багатообіцяюче майбутнє. Він почав відходити від Церкви у підлітковому віці. Через якийсь час він потрапив в автомобільну аварію, і це змінило курс його життя. Після того як ми увійшли в їхній дім і познайомилися, Джефф спитав нас, чому ми прийшли побачитися з його сімʼєю. Ми відповіли, що в межах колу живе майже 3 000 членів Церкви. І потім я спитав його: “Джеффе, скажи нам, чому з усіх цих сімей, які ми могли б відвідати, Господь послав нас саме до вас”.

Після цього Джефф розхвилювався й почав розповідати нам про турботи й проблеми, які мала його сімʼя. Ми почали ділитися різними принципами євангелії Ісуса Христа. Ми запропонували їм зробити кілька конкретних справ, які спершу могли здаватися складними, але які з часом мали б принести їм багато щастя й радості. Потім президент Вітворт дав Джеффу благословення священства, щоб допомогти йому подолати труднощі. Джефф і Хезер погодилися зробити те, що ми запропонували їм зробити.

Приблизно через рік я мав привілей побачити, як Джефф христив свою дружину, Хезер, і вона стала членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Тепер вони готуються увійти у храм, щоб запечатати свою сімʼю на час і на всю вічність. Наше відвідування змінило курс їхнього життя як в матеріальному, так і в духовному.

Господь сказав:

“Отже, будь вірним; стій у чині, який Я призначив тобі; допомагай слабким, піднімай руки, що опустилися, і зміцнюй ослаблі коліна” (див. Учення і Завіти 81:5).

“І виконуючи це, ти чинитимеш найвище благо своїм ближнім і сприятимеш славі Того, Хто є твоїм Господом” (Учення і Завіти 81:4).

Брати і сестри, апостол Павло навчав про основний аспект нашого служіння. Він навчав, що ми—“тіло Христове, а зосібна—[м]и члени!” (1 Коринтянам 12:27) і що кожний член цього тіла необхідний, щоб забезпечити, аби все це тіло було зміцнене. Потім він навчав про могутню істину, яка глибоко проникала в моє серце, коли я читав про неї. Він сказав: “Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо” (1 Коринтянам 12:22–23; курсив додано).

Отже, у кожному приході і в кожній філії нам потрібен кожний—і ті, хто може бути сильним, і ті, кому це важко вдається. Усі є необхідними для вкрай важливого зміцнення всього “тіла Христового”. Я часто запитую себе, кого нам не вистачає в наших різних громадах, хто міг би зміцнювати нас і робити одним цілим.

Старійшина Д. Тодд Крістофферсон навчав: “У Церкві ми не лише пізнаємо божественне вчення; ми також отримуємо досвід його застосування. Як тіло Христа, члени Церкви служать одне одному в реаліях щоденного життя. Усі ми недосконалі; … У тілі Христа ми змушені виходити за межі концепцій і пишномовних слів та отримувати справжній практичний досвід, навчаючись “жи[ти] разом у любові” [Учення і Завіти 42:45]” (“Чому Церква”, Ліягона, лист. 2015, сс 108–109).

Зображення

Сон Бригама Янга

У 1849 році Бригам Янг побачив уві сні пророка Джозефа Сміта, який вів велику отару овець і кіз. Деякі з цих тварин були великими і красивими; інші ж були маленькими і брудними. Бригам Янг пригадував, що він, дивлячись у вічі пророку Джозефу Сміту, сказав: “Джозефе, у тебе найнеймовірніша отара … з усіх, які я тільки бачив у своєму житті; що ти збираєшся з нею робити?” Пророк, який, здавалося, не переймався тим, що ця отара була некерованою, просто відповів: “[Бригаме,] вони всі хороші на своїх місцях”.

Прокинувшись, Президент Янг зрозумів, що хоч у Церкві буде збиратися багато різних “овець і кіз”, його відповідальністю було привести їх усіх в Церкву і, коли вони займуть своє місце в Церкві, дати кожному з них реалізувати весь їхній потенціал. (Adapted from Ronald W. Walker, “Brigham Young: Student of the Prophet”, Ensign, Feb. 1998, 56–57).

Брати і сестри, тема мого виступу прийшла до мене, коли я глибоко задумався про того когось, хто тепер не бере активної участі у житті Церкви Ісуса Христа. Я коротко хотів би звернутися до кожного з таких. Старійшина Ніл А. Максвелл навчав, що “такі люди часто стоять близько до Церкви, але не беруть повноцінної участі в її житті. Вони не заходять у каплицю, але й не сходять з її ґанку. Це ті, кому потрібна Церква і хто потрібний Церкві, але хто, якоюсь мірою, “живе без Бога в світі” [Мосія 27:31]” (“Why Not Now?”, Ensign, Nov. 1974, 12).

Я хотів би повторити запрошення нашого улюбленого Президента Рассела М. Нельсона, з яким він вперше звернувся до членів Церкви як Президент Церкви. Він сказав: “Зараз я звертаюся до кожного члена Церкви: “Залишайтеся на шляху завітів. Ваше зобов’язання іти за Спасителем шляхом укладання і дотримання завітів з Ним відкриє двері всім духовним благословенням і привілеям, доступним чоловікам, жінкам і дітям, де б вони не жили”.

Потім він звернувся з таким благанням: “А якщо ви зійшли зі шляху, дозвольте мені запросити вас з усією надією мого серця, будь ласка, поверніться. Якими б не були ваші тривоги, якими б не були ваші труднощі, для вас є місце у цій Господній Церкві. Ви, як і ті покоління, що народяться в майбутньому, матимете благословення завдяки вашим нинішнім зусиллям повернутися на шлях завітів” (“Разом уперед”, Ліягона, квіт. 2018, с. 7; курсив додано)

Я свідчу про Нього, саме про Ісуса Христа, Великого Служителя і Спасителя усіх нас. Я запрошую кожного з нас шукати “pobrecitos”, тих “бідолашних” серед нас, кому потрібна допомога. З надією я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.