Наше підростаюче покоління

Доброго вечора, мої дорогі брати у священстві. Зараз ми зібралися по цілому світу ближче до храмів Господніх, ніж будь-коли в історії людства. Завдяки любовній доброті нашого Спасителя, Який скеровує Своїх пророків, 122 храми тепер відкриті для Господнього завітного народу для отримання храмових благословень для себе і для виконання життєво важливих обрядів заради їхніх померлих предків. І ще про більшу кількість їх було оголошено і невдовзі вони будуть зведені. Ми дякуємо Вам, Президенте Хінклі, за ваше натхненне керівництво у цих надзвичайних зусиллях.

У часи, описані в першій частині Книги Мормона, члени Церкви також збиралися біля храму, щоб отримати настанови від їхнього пророка і провідника. На схилі свого віку цар Веніямин скликав батьків разом з їхніми родинами, щоб дати їм поради й увіщування. У Книзі Мосії ми читаємо:

“І сталося, що коли вони підійшли до храму, вони поставили свої намети навколо, кожний чоловік з своєю сім’єю …

… кожний чоловік поставив свого намета дверима до храму, щоб таким чином вони могли залишатися в своїх наметах і почути слова, які цар Веніямин буде говорити їм” (Мосія 2:5–6).

Мені до серця образність цих віршів. Фігурально висловлюючись, брати, чи двері наших домів дивляться на храми, які ми так любимо? Чи ми відвідуємо храм так часто, як можемо, показуючи нашим дітям власним прикладом важливість цих священних і особливих місць?

Як записано в Книзі Мосії, сім’ї сприйняли слово Господнє через їхнього пророка з ентузіазмом і відповідально. Люди були настільки зворушені повчаннями царя Веніямина, що уклали новий завіт слідувати за Господом Ісусом Христом.

Однак ця історія має сумний епілог. У Книзі Мосії ми далі дізнаємося про тих, хто були ще маленькими дітьми в наметах у день проповіді царя Веніямина.

“Ось сталося, що було багато серед підростаючого покоління тих, хто не міг зрозуміти слів царя Веніямина, будучи малими дітьми тоді, коли він звертався до свого народу; і вони не вірили в традиції своїх батьків” (Мосія 26:1).

Що сталося з тим підростаючим поколінням, брати? Чому діти не сприйняли праведні традиції своїх батьків? Більш важливо, ось тепер, коли минули століття, коли ми маємо багато храмів і постійні пророчі вказівки, як у нас справи з нашим підростаючим поколінням? Чи маємо ми причини хвилюватися? Безумовно маємо!

Молоді чоловіки, що зібралися тут і по цілому світу, а також їхні молоді подруги є дуже особливими. Президент Хінклі казав про них:

“Я вже неодноразово казав, що вважаю, що тепер у нас найкраще покоління молоді, відоме цій Церкві… Вони прагнуть чинити правильно. Вони сяючі й здібні, чисті й свіжі, привабливі й розумні… Вони знають євангелію і намагаються жити згідно з нею, споглядаючи на Господа і шукаючи його проводу й допомоги” (“Ваше найвеличніше завдання як матерів”, Ліягона, січ. 2001, с. 113).

Усі з нас, хто має справу з цією молоддю, знає істинність слів Президента Хінклі.

Проте старійшина Генрі Б. Айрінг, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, дав нам це серйозне застереження, говорячи про молодь:

“Багато хто з них є надзвичайними у своїй духовній зрілості й вірі. Але навіть найкращі з них проходять важкі випробування. І ці випробування ставатимуть більш важкими” (“We Must Raise Our Sights,” Ensign, Sept. 2004, 14).

Застереження про те, що “випробування ставатимуть більш важкими”, привертає мою увагу. Наше підростаюче покоління заслуговує на те, щоб ми докладали наші найкращі зусилля, підтримуючи й підсилюючи їх у їхній подорожі до дорослого життя.

У ці небезпечні часи, коли наша молодь зустрічається зі зростаючою протидією, ми можемо навчатися в інших людей. В армії, особливо в усіх підрозділах військово-морських сил по цілому світу, кожний моряк розуміє одну фразу, яка є гучною командою негайно прийти на допомогу, що б він у ту мить не робив або де б він не був на кораблі. Ця команда звучить так: “Усі на палубу!” Багато боїв на морі було виграно або програно залежно від того, як виконували цю команду.

Ми, як члени Церкви, провідники молоді, стурбовані батьки і занепокоєні дідусі—усі маємо реагувати на цю команду “Усі на палубу!”, коли йдеться про нашу молодь і неодружених дорослих. Ми всі повинні шукати нагод благословляти молодь незалежно від того, співпрацюємо ми зараз з нею чи ні. Ми повинні продовжувати навчати й зміцнювати батьків і матерів у їхніх божественно проголошених ролях по відношенню до їхніх дітей в сім’ї. Ми повинні постійно запитувати себе, чи цей додатковий спортивний захід, цей додатковий захід або щось інше поза домівкою є більш важливим, ніж те, щоб уся сім’я була разом вдома.

Зараз настав час, брати, коли в кожному нашому кроці, в кожному місці, де ми зустрічаємо молоду людину із святих останніх днів, ми повинні все глибше усвідомлювати потребу в зміцненні, підживленні та доброму впливі на їхнє життя.

У нашій сім’ї ми відчули таке піклування про нас з боку прекрасних, спостережливих провідників священства. Коли мене тільки-но покликали в сімдесятники, наше призначення вимагало переїзду до Соліхулу, Англія, щоб служити в територіальному президентстві. Ми з сестрою Разбанд поїхали туди разом зі своїми молодшими дітьми на це служіння. Наша дочка була молодою неодруженою, а син—17-літнім юнаком, що полюбляв американський футбол і гарно грав у нього. Ми дуже турбувалися стосовно них. Ані друзів, ані родичів, ані американського футболу! Я думав собі: “Чи цей новий хвилюючий досвід не стане серйозним випробуванням для нашої сім’ї?”

Відповідь прийшла в першому ж із отриманих мною доручень. Мене попросили виступити перед місіонерами з Центру підготовки місіонерів у Престоні, Англія. Я зателефонував президенту Уайту з Центру, і мені було приємно почути, що він знав про нашу сімейну ситуацію. Він запропонував, щоб наші діти разом з нами поїхали до Престона. Коли ми приїхали, він навіть запросив нашу дочку і нашого сина виступити перед місіонерами! Яке це було зворушливе відчуття для них—відчути себе долученими до Господньої роботи і ділитися своїми свідченнями про неї!

Коли зустріч закінчилася, і ми тепло розпрощалися з тими місіонерами, ми відвідали прекрасний храм у Престоні, розташований поруч з Центром підготовки місіонерів. Коли ми підходили до парадних дверей, там стояли президент і сестра Суенні—президент храму і його дружина. Вони привіталися з нами і запросили до храму, кажучи: “Старійшино Разбанд, чи не бажаєте ви і ваша сім’я виконати хрищення за померлих?” Яка прекрасна ідея! Ми подивилися одне на одного і з вдячністю погодилися. Виконавши обряди, ми з сином ще стояли в купелі зі сльозами радості на очах, і мій син поклав мені руку на плече і спитав: “Тату, чому ми не робили цього раніше?”

Я згадав усі футбольні матчі і всі кіносеанси, на які ми ходили разом, про всі чудові події, які ми переживали разом, це, безумовно, щасливі спогади і традиції, які так важливо створювати.

Однак я усвідомив, що ми мали нагоду мати більш значущий, духовний досвід з нашими дітьми, подібний до того, що ми мали у Престоні того дня. Дякуючи тим дбайливим і уважним провідникам священства, я пізнав тоді, що з нашою сім’єю все буде гаразд у Європі. Наскільки ж ми вдячні за численних провідників священства і Товариства молодих жінок, які завжди були уважними і люблячими по відношенню до наших і ваших дітей!

Якщо подивитися на інші часи, описані в Книзі Мормона, [ми побачимо, що] Нефій жив у ситуації, коли деякі члени його сім’ї мали проблеми з послухом, гармонією і вірністю. Він, поза всякими сумнівами, розумів необхідність у тому, щоби взяти на себе зобов’язання по відношенню до дітей підростаючого покоління. Він казав, коли був уже старим:

“І ми говоримо про Христа, ми втішаємося у Христі, ми проповідуємо Христа, ми пророкуємо про Христа, і ми записуємо наші пророцтва, щоб наші діти могли знати, до якого джерела їм звертатися за прощенням їхніх гріхів” (2 Нефій 25:26).

Я молюся, щоб кожен з нас, як носій священства Божого, робив усе в межах його повноважень, навчаючи нашу молодь, до якого джерела вони можуть звертатися за прощенням їхніх гріхів, саме до Господа Ісуса Христа. Нехай кожен з нас відгукнеться найщиріше на команду “Усі на палубу!”, коли справа торкатиметься спасіння нашого підростаючого покоління—вони, безумовно, заслуговують на наші найкращі зусилля.

Я свідчу, що це істинна Церква Господа, якою Він керує через нашого дорого пророка, Гордона Б. Хінклі, якого я люблю і підтримую. В ім’я Ісуса Христа, амінь.