“Шукайте царства Бога”

Мої любі брати і сестри, я дякую, що ви молилися за мене і прошу вас підтримати мене своєю вірою.

Коли людина сягає мого віку, вона зупиняється знов і знов, щоб замислитись над тим, що привело її до теперішнього статусу в житті.

Я відчуваю, немов займаю ваш час тим, що може здатися дещо егоїстичним. Я чиню так, бо життя Президента Церкви насправді належить усій Церкві. У нього дуже мало особистого і жодних секретів. Здається, мій виступ цього ранку відрізнятиметься від будь-якого іншого виступу, проголошуваного на Генеральних конференціях Церкви.

Нині моє життя добігає кінця. Ми всі повністю в руках Господа. Як багато з вас знає, нещодавно мене прооперували. Уперше за 95 років я був пацієнтом у лікарні. Жодному не раджу цього. Мої лікарі говорять, що в мене ще залишилися деякі проблеми.

Я наближаюся до мого 96-го дня народження. Користуючись цією нагодою, я висловлюю вдячність за дивні благословення, якими Господь щедро наділив мене.

У плині життя перед усіма нами постає вибір: інколи він супроводжується співом міфічних сирен про заможність і процвітання, інколи здається менш обіцяючим. Якимось чином Господь пильнував мене і скеровував мій вибір, хоч на той час це не завжди було помітно.

Мені на думку спадають слова з поеми Роберта Фроста “Необраний шлях”, що завершується такими рядками:

Я думаю про слова Господа: “Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться” (Лука 12:31).

Сорок вісім років тому на квітневій конференції мене вперше підтримали як генерального авторитета. З того часу я промовляв на кожній Генеральній конференції Церкви. У мене було більш ніж 200 виступів. Вони охоплювали безліч різних тем. Але в усіх виступах головною темою було свідчення про цю велику роботу останніх днів.

Однак багато чого змінилось і продовжує змінюватись. Моя люба супутниця, що була зі мною протягом 67-ми років, пішла з життя два роки тому. Словами не передати, як мені не вистачає її. Вона дійсно була чудовою жінкою, з якою пліч-о-пліч ми крокували разом у досконалому напарництві більш ніж дві третини століття. Озираючись на своє життя, я сповнююсь здивування і благоговіння. Усе добре у моєму житті, в тому числі й мій шлюб, прийшло саме завдяки моїй активності в Церкві.

Одного разу ввечері я переглянув неповний перелік товариств і організацій, які відзначили мене, саме завдяки моїй активності в Церкві. Президенти Сполучених Штатів, і їх було досить багато, приходили до Офісу Президентства Церкви. На стіні мого офісу є фотографія, де я вручаю Книгу Мормона Президенту Рональду Рейгану. У моїй книжковій шафі лежить Президентська Медаль Свободи, якою нагородив мене президент Буш. Я неодноразово відвідував Білий Дім. Я приймав в себе і мав дружні стосунки з прем’єр-міністрами і послами багатьох країн, зокрема з прем’єр-міністром Маргарет Тетчер і Гарольдом Макмілланом зі Сполученого Королівства.

Я був знайомий і працював з кожним Президентом Церкви від Президента Гранта до Говарда В. Хантера. Я знав і любив усіх генеральних авторитетів протягом цих багатьох, багатьох років.

Зараз я намагаюсь впоратись з багатьма книгами і пам’ятками, що накопичувались протягом років. Роблячи це, я знайшов свій старий щоденник з періодичними записами за 1951–1954 роки. На той час я служив радником у президентстві колу, і ще не був покликаний генеральним авторитетом.

Читаючи цей старий щоденник я з вдячністю пригадав, як завдяки доброті Господа, я дуже близько і добре познайомився з Першим Президентством і членами Кворуму дванадцятьох. Таку нагоду зараз може мати далеко не кожний, оскільки Церква значно зросла.

У щоденнику є такі записи, як:

“11 березня 1953 року—Президент Маккей обговорив зі мною програму квітневої конференції для президентів місій.

Четвер, 19 березня—Джозеф Філдінг Сміт попросив мене запросити одного з братів, щоб показати, як слід проводити Суботні вечірні місіонерські конференції. … На мою думку це можуть зробити Спенсер В. Кімбол або Марк Е. Петерсен.

Четвер, 26 березня—Президент Маккей розповів цікаву історію. Він сказав: “Один фермер мав чималу земельну ділянку. Коли він постарів, робота на ній стала йому не під силу. У нього були сини. Він зібрав хлопців коло себе і доручив їм усю роботу. Батько відпочивав. Але одного дня він пішов у поле. Хлопці сказали, щоб він йшов додому, бо немає потреби в його допомозі. Він відповів: “Навіть сама моя присутність на цій фермі, набагато цінніше за весь ваш труд”. Президент Маккей сказав, що батько у цій історії уособлював президента Стівена Л. Річардса, який хворів, але його допомога і товаришування дуже високо цінувалися Президентом Маккеєм.

П’ятниця, 3 квітня 1953 року—Відвідував збори у храмі з генеральними авторитетами і президентами місій з 9:00 до 15:30. Слово мали більш ніж 30 президентів місій. Усі хочуть більше місіонерів. Усі працюють успішно.

Вівторок, 14 квітня—Мав приємну зустріч з Президентом Річардсом у його офісі. Він виглядає стомленим і ослаблим. Відчуваю, що Господь зберігає його для великої цілі.

Понеділок, 20 квітня 1953 року—Мав цікаву зустріч з Генрі Д. Мойлі з Ради Дванадцятьох Апостолів.

15 липня 1953 року—Альберт Е. Боуен, член Ради Дванадцятьох, помер від тяжкої хвороби, що тривала понад рік. Пішов з життя ще один мій друг. … Я добре його знав. Він був мудрою і відданною людиною. Завжди спокійний і ніколи не поспішав. Дуже вдумливий—людина надзвичайної мудрості і великої, простої віри. Сиві мудрі провідники ідуть із життя. Вони були моїми друзями. За короткий час я бачив, як багато великих мужів Церкви приходили і залишали нас. Я працював з більшістю з них і знав їх дуже близько. Час стиратиме спогади про них. Пройдуть ще п’ять років і такі прізвища як Меррілл, Відтсоу, Боуен—найвиразніші особистості—будуть забуті майже всіма. Людина має отримувати задоволення від своєї праці щодня, має визнавати, що сім’я пам’ятатиме її, що Господь цінуватиме її, але окрім цього мало що нагадуватиме про неї наступним поколінням”.

Такий мій щоденник. Я зачитую це лише, щоб показати чудові стосунки, які я мав ще в молоді роки з членами Першого Президентства і Кворуму дванадцятьох.

Протягом життя я також ходив серед збіднілих і незаможних людей, я ділився з ними своєю любов’ю, турботою й вірою. Я був знайомий з чоловіками і жінками, що мали привілеї і високе становище, з багатьох частин землі. Завдяки цим можливостям, сподіваюсь, і я дещо змінився.

У юні роки, ще 11-річним хлопчиком, я отримав патріарше благословення від чоловіка, якого ніколи не бачив раніше і вже ніколи не бачив потім. Це чудовий, пророчий документ. Він особистий, тому я не цитую багато з нього. Однак він містить таке твердження: “Народи землі почують твій голос і прийдуть до пізнання істини завдяки чудовому свідченню, яке ти проголошуватимеш”.

Коли моя місія в Англії закінчилась, я подався у невелику подорож континентом. Я виголошував своє свідчення в Лондоні, Берліні, Парижі, а потім у Вашингтоні. Я сказав собі, що проголосив своє свідчення у цих великих столицях світу, а отже, здійснив цю частину мого благословення.

Як виявилось, то був лише початок. З того часу я підносив свій голос на кожному континенті, у великих і малих містах, всюди з півночі до півдня, зі сходу до заходу, по всьому великому світі—від Кейптауна до Стокгольма, від Москви до Токіо й Монреалю, у кожній великій столиці світу. Все це є дивом.

Минулого року я попросив членів Церкви по всьому світі знов прочитати Книгу Мормона. Тисячі, навіть сотні тисяч людей відгукнулись на цей заклик. Пророк Джозеф сказав у 1841 році: “Я говорив браттям, що Книга Мормона найбільш правильна з усіх книг на світі і є ключовим каменем нашої релігії, і людина буде ближча до Бога, твердо дотримуючись її заповідей, ніж будь-якої іншої книги” (History of the Church 4:461).

Приймаючи істинність цього твердження, я думаю, що мало статися щось визначне з членами цієї Церкви. Їх бачили за читанням Книги Мормона під час подорожі автобусом, під час обіду, у приймальній кімнаті лікаря, і в багатьох інших ситуаціях. Вірю і сподіваюсь, що ми стали ближчими до Бога завдяки читанню цієї книги.

Минулого грудня мені випав привілей, разом з багатьма вами, відзначити 200-річчний ювілей від дня народження пророка Джозефа. Разом зі старійшиною Баллардом я знаходився у Вермонті на місці народження пророка, а завдяки супутниковій трансляції до цього великого Конференц-центру, наповненого святими останніх днів, і по всьому світі лунало слово шани улюбленому пророку цієї великої роботи останніх днів.

Є багато чого розповісти. Я вибачаюсь знов, що говорю про особисті речі. Однак я роблю це, як висловлення вдячності Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів, бо все це сталося завдяки тому місцю, куди Господь помістив мене. Моє серце сповнене вдячністю і любов’ю.

Скажу знов:

Я сподіваюся, що ви не сприйматимете те, що я сказав, як некролог. Навпаки, я очікую можливості звернутися до вас знову у жовтні.

І нині, на завершення, сподіваюся всі ви запам’ятаєте, що в цей день Суботній ви чули виголошене мною свідчення, що це свята робота Бога. Видіння, дане пророкові Джозефу в гаю Пальміри не було чимось вигаданим. Воно реальне. Воно відбулося при ясному світлі дня. Батько і Син промовляли до хлопчика. Він бачив, як Вони стояли перед ним у повітрі. Він чув Їхні голоси. Він уважно слухав Їхні настанови.

Це був воскреслий Господь, якого представив Його Батько, великий Бог всесвіту. Вперше у записаній історії Батько і Син разом явилися, щоб розірвати завісу і відкрити цей останній розподіл—розподіл повноти часів.

Книга Мормона є тим, чим вона себе й проголошує—літописом, записаним пророками, які жили в давнину, і чиї слова є для того, щоб “переконати Юдея й Іновірця, що Ісус є Христос, Бог Вічний, Який являється до всіх народів” (Книга Мормона, титульна сторінка).

Священство було відновлено під руками Івана Христителя і Петра, Якова та Івана. Усі ключі і повноваження, необхідні для вічного життя, застосовуються у цій Церкві.

Джозеф Сміт був і є пророком, великим Пророком цього розподілу. Ця Церква, названа ім’ям Викупителя, є істинною.

Я залишаю вам моє свідчення і мою любов до кожного з вас, в ім’я Ісуса Христа, амінь.