Зростати завдяки покликанню

Однієї неділі ми були на зборах священства у каплиці. Він повернувся до мене і запитав: “А де ж інші хлопці? Де диякони твого кворуму?”

Я відповів: “Я диякон. Я—єдиний з усіх, кого я знаю”.

“А що ти робиш, щоб познайомитися із членами твого кворуму?”—запитав він.

Я відповів: “Я не знаю, що робити”.

Потім він лагідно сказав: “Я скажу тобі, що робити”.

Відразу ж після зборів він узяв мене, і ми обійшли весь прилеглий район, відвідуючи кожного юнака зі списку членів кворуму і запрошуючи кожного повернутися. І після кількох візитів дехто з них таки повернувся. Серед тих хлопців були такі, що відслужили місію, утворили прекрасні сім’ї і стали єпископами та президентами колів. А все почалося з нашого з єпископом простого візиту. Він звернув увагу на ту особливу проблему в нашому маленькому приході, і я по-справжньому вдячний за це, оскільки засвоїв урок, який ніколи не забував.

Протягом життя я зрозумів, що люди готові прийняти запрошення повернутися. Вам потрібно піти і запросити їх. Навіть такий хлопчик, яким був я, без усякого досвіду в священстві, може значною мірою сприяти зростанню царства.

Той досвід, який я отримав будучи президентом кворуму дияконів, дуже допоміг мені. Той єпископ був дуже мудрим. Він мав бачення майбутнього. Він доручив мені те завдання, оскільки знав, що я був хлопчиком, який потребує наставника. І він вирішив бути тим наставником, отже він витратив час на те, щоб піти зі мною і таким чином допомогти й підтримати. Він допоміг мені зрозуміти, як приємно служити в Церкві, розвивати своє свідчення. Це було прекрасно. Я буду вічно вдячний йому.

Коли мені було майже 16 років, той самий єпископ доручив мені тимчасово заміняти вчителя Недільної школи для молоді. Коли він дав мені це покликання, я злякався і почав нервуватися. Я відчував, що мені не вистачає знань, щоб навчати. Я думав: “Як я можу бути вчителем у тому класі? Хіба може сліпий вести сліпих?”

Я пам’ятаю, що під час одного з уроків обговорення мало торкатися свідчення про Ісуса Христа. Ми навчалися з Книги Мормона тому, як можемо мати свідчення про євангелію. У серці я відчував, що переконаний в істинності цієї Церкви, в тому, що Ісус є Христос. Але я ніколи не молився про це. Я думав: “Як я можу навчати цих молодих людей, що їм потрібно молитися й отримати відповідь, якщо сам ніколи не молився, щоб мати відповідь?”

З народження мене навчали вірі в Ісуса Христа. І коли я став членом Церкви, то завжди мав тепле відчуття у серці, коли йшлося про Ісуса Христа, Небесного Батька і Церкву. У мене ніколи не виникало сумнівів щодо істинності Церкви Ісуса Христа; я ніколи про це не молився, бо переконання було сильним. Але готуючись до уроку того тижня, я вирішив, що мені слід молитися, аби отримати підтвердження, що євангелія істинна.

Я став на коліна у своїй кімнаті й вирішив щиро помолитися, щоб відчути серцем підтвердження, що це є істинна Церква Ісуса Христа. Я не очікував величного прояву, чи появи ангела, або ще чогось. Я не знав, чого чекати у відповідь.

Коли я став на коліна і запитав Господа, чи євангелія істинна, у моєму серці з’явилося дуже приємне відчуття, тихий голос, що підтвердив: євангелія—істинна, а мені слід і надалі триматися її. Прояв був таким сильним, що я ніколи не зможу сказати, що не маю знання. Я ніколи не міг знехтувати тією відповіддю. Хоча голос був тихим, відчуття у серці було дуже сильним.

Протягом усього того дня я відчував таке щастя, що не міг думати ні про що погане. Коли діти у школі казали щось неприємне, я їх не слухав. Я був, наче на небесах, коли думав про те прекрасне відчуття у своєму серці.

Наступної неділі, коли я стояв перед класом молодих людей, то міг поділитися своїм свідченням і сказати їм, що Небесний Батько відповість на їхні молитви, якщо вони мають віру. Я прочитав Якова 1:5, той самий уривок з Писань, який читав Джозеф Сміт, де йдеться про те, щоб просити у Бога мудрості. Але наступний вірш каже, що ви маєте просити у вірі, “бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер” (Якова 1:6). Там також сказано, що людина не отримає відповіді, якщо під час молитви в її серці немає довіри. І тоді я сказав собі й своєму маленькому класові, що ми повинні просити зі справжньою вірою, чекаючи на відповідь, і Господь відповість.

З того часу й надалі моє свідчення давало мені переконаність, необхідну для прийняття хороших рішень, особливо в ті моменти, коли я стикався з труднощами. Усі ми стикаємося з труднощами в дотриманні євангельських норм, особливо ті з нас, хто, як і я, є єдиними членами Церкви у своїх школах. Але свідчення допомагало мені пам’ятати, що навіть коли друзі спонукають мене робити щось неправильне, своїм серцем я знаю, що маю дотримуватися істинної євангелії Ісуса Христа. Після того випадку я ніколи не міг знехтувати своїм свідченням.

Той день сильно змінив моє життя. Потім з допомогою свого чудового єпископа і сім’ї я почав готуватися до місії. Я відслужив місію, а коли повернувся, то пішов до навчального закладу, щоб здобути ступінь. Я одружився і започаткував сім’ю. І все це сталося завдяки тій молитві, коли мені було лише 16.

Як я вже сказав, я завжди знав, що євангелія істинна, але мені довелося запитати, а потім розповісти про свій досвід іншим людям. Це допомогло мені також і під час місії, бо коли я пропонував людям помолитися, то міг розповісти про свій досвід. Таким чином вони знали, що я вже робив це. Я свідчив, що вони можуть отримати відповідь, якщо помоляться з вірою.

Я отримав великі благословення, бо мав можливість навчатися, служити і зростати завдяки покликанням і дорученням у Церкві. Я молюся, щоб і ви мали таку нагоду і вона принесла вам користь. Це може змінити ваше життя.