Так само, як у Писаннях!

Десятирічні діти дуже розумні. Ми любимо самостійно вирішувати проблеми.

Мій тато завжди каже мені, щоб я застосовувала Писання до себе. Застосовувати—означає, що ви намагаєтеся використовувати у своєму житті те, чого навчаєтеся з Писань. Тож коли ми читаємо всією сім’єю, я часом вигукую щось раніше, ніж тато встигає пояснити це для нас. Наприклад: “Я знаю, тату, нам треба поститися і молитися, як сказано в Писаннях”.

Він усміхається, бо я завжди правильно розумію суть послання.

Але одного разу я побачила, як Писання дійсно справджуються у моєму житті! Все сталося тоді, коли ми пішли в похід з нашими родичами.

Я несла свій великий рюкзак та спальний мішок і не скаржилася. Зрештою, нам треба було пройти лише 6,5 км до озера. Я могла їх подолати без проблем.

Похід не був надто важким, але я була рада зупинитися на привал, після того, як ми вже пройшли 3 км. Потім ми побачили перший вказівний знак на стежці. На ньому вказувалося, що до озера треба пройти ще 9,5 км. Татові не треба було казати, що наша подорож виявилася удвічі більшою, ніж ми спочатку гадали. Я це вже зрозуміла. Але йому дійсно треба було нагадати нам, що воду треба розтягнути надовше.

Порада батька була важливою, але її важко було виконати. Вдень сонце було пекучим, а на шляху не було майже ніякого затінку. Здавалося, що ми ніколи не дістанемося до озера.

Дорослі з молодшими дітьми йшли позаду, а старші двоюрідні брати і сестри пішли вперед. Я йшла разом з трьома двоюрідними братами свого віку, і ми опинилися десь посередині.

Коли ми більше не бачили нікого попереду й позаду, то почали хвилюватися. Наші рюкзаки здавалися важкими, а пляшки для води були порожніми. Скільки ж нам іще йти?

Зрештою ми так почали хвилюватися й настільки втомилися, що вирішили зупинитися і помолитися.

Після молитви ми взяли рюкзаки й попленталися далі.

Невдовзі ми почули стукіт копит, що наближався до нас стежкою. Ми почекали й побачили чоловіка, який їхав до нас верхи на коні.

Він зупинився і дав нам води. Він сказав, що наші старші двоюрідні брати і сестри поспішали до озера з фільтром для води, аби накачати води й принести її нам. Той чоловік почув, як нам потрібна була вода, тож погодився допомогти. “Чи треба комусь допомогти нести рюкзак?”—запитав він.

Я поглянула на двоюрідних братів, а вони усміхнулися у відповідь. У нас дійсно все було гаразд!

“Ви краще допоможіть іншим,—сказали ми чоловікові.— У нас все добре”.

І то була правда! Решту шляху до озера нам здавалося, що ангели підняли наші рюкзаки й підштовхували нас. Коли я пізніше розповіла про це батькам, тато засяяв, а у мами на очі навернулися сльози.

Через тиждень ми з сім’єю читали Мосія 24. Мої очі широко відкрилися, коли ми читали ці слова: “І Я також полегшу тягарі, які покладено на ваші плечі, щоб ви навіть не відчували їх на своїх спинах” (вірш 14).

“Саме це і сталося на стежці”,—вигукнула я. Мені не треба було думати, як застосовувати цей вірш у своєму житті—цей вірш уже описував моє життя! То було дивовижно! Я не могла дочекатися, щоб пошукати інші вірші, які відповідають подіям мого життя.

Ось так я і дізналася, як застосовувати Писання до себе, і я також могла рівнятися у своєму житті на Писання!