Моє свідчення про поїздку в храм у м. Київ 25–29 лютого 2020 р.

Я не була у храмі цілих 8 років. 8 років тому я дозволила собі образитися. Усі ці роки я знала, що роблю неправильно, і дуже страждала через це. Ми чинимо гріх, коли знаємо, як потрібно робити, але не робимо цього. Тепер я розумію, що сама себе позбавила багатьох благословень.

Раннього недільного ранку на початку січня я прокинулася з ясною думкою, що дуже хочу в храм. Я негайно поділилася своєю думкою з чоловіком, і він підтримав мене, хоч ми планували свою поїздку на жовтень. Але я зрозуміла, що просто більше не можу чекати!

Ми підійшли до президента нашої філії й повідомили йому про наше бажання. Ви б бачили його радість! Тоді ми ще більше зрозуміли, що ми на правильному шляху. Якщо президент філії так радіє нашому рішенню, то як же Господь радіє нашому поверненню!

Приблизно за півтора тижні до поїздки я травмувала спочатку одну ногу, а за чотири дні до поїздки травмувала й другу. Остання травма виявилася достатньо важкою. Я кульгала, нога боліла, та я все одно була сповнена ентузіазму!

До Києва добиралися автобусом. Їхали майже 22 години. Це було випробування. Але ось все вже позаду. Ми дісталися до храму!

Не можу описати всі ті почуття, коли рано-вранці я увійшла у храм! Я відчула себе так, ніби я у Батьковому домі, де мене люблять і я люблю. Я зразу ж відчула себе у безпеці, я вдома, я повернулася. Я неначе довго блукала в темряві і ось знайшла дорогу й повернулася туди, де мене чекають. І як я могла не приходити сюди, де за мною скучають?

Ця поїздка була для мене особливою. У мене не було своїх карточок. Я повернулася, щоб відновити завіти і служити іншим людям. Після такої довгої перерви мені довірили бути храмовим служителем.

Усі слова, обряди і завіти настільки священні, зворушливі, що іноді сльози градом котилися з моїх очей. Кожну свою поїздку у храм я завжди присвячувала якійсь певній цілі, молилась у целестіальній кімнаті і завжди отримувала відповіді. А цього разу я відчула, що молитися потрібно зовсім про інше. У целестіальній кімнаті дуже сильно відчувається присутність Небесного Батька. Знаходячись там, я іноді навіть озиралася, мені здавалося, що я зараз побачу Його.

Я рада і безмежно щаслива, що повернулася в дім Господа. У храмі ми полишаємо суєту і сум’яття світу, занурюємося в красу і порядок, знаходимо спокій для душі і відпочинок від всіх життєвих турбот. У храмі ми насолоджуємося духовністю. Це почуття сильніше за всі інші почуття.

Пам’ятаєте слова: “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!” (Іван 14:27).

Я свідчу, що храм—це дім Бога. Храмові обряди є священними. Вони необхідні для нашого спасіння. У храмі завіса між нами і тими, хто знаходиться по інший її бік, стає тонкою.

Наш Спаситель—милосердний. Він готовий простити нас і забути наші гріхи. Він навчає прощати інших людей, навіть тих, хто завдав нам страждань. Я покаялася у своїх образах. І Господь почув мої молитви. Мені стало легко й вільно, неначе важкий тягар упав з моїх плечей. Я знову відчула “велику переміну” у своєму серці. Господь зцілив мене і запросив у храм!

Пам’ятаєте, Гордон Б. Хінклі сказав, щоб ми були народом, який прагне йти у храм. За вісім років я втратила цю звичку, але я повернулася. Не заспокоюйтеся! Втратили цю звичку, знову набувайте її!

Благословення храму безцінні. Я вдячна вже за те, що ми з моїм коханим чоловіком запечатані на вічність. Я вдячна за те, що з моїми дорогоцінними, найкращими у світі батьками я запечатана у вічній сім’ї! Прийде час, і ми знову будемо разом, і вже ніщо і ніколи не розлучить нас!