Завітні дочки Бога

Дорогі сестри, я вітаю вас з такою великою любов’ю. Прямо зараз, де б ви не були у світі, я сподіваюся, ви відчуваєте Господню любов до себе особисто і Дух, Який свідчить вашому серцю про послання, яке щойно заспівав цей прекрасний хор. Я додаю свій голос до їхніх свідчень: живе, живе Спокутар мій, і що Він любить кожну з нас!

Сьогодні ввечері ми зібралися як завітні дочки Бога. Наш вік, обставини та індивідуальність не можуть розділити нас, бо, перш за все, ми належимо Йому. Ми уклали завіт завжди пам’ятати Його Сина.

Три тижні тому сила цього особливого завіту торкнулася мого серця, коли я була присутня на хрищенні. Переді мною було вісім прекрасних дітей, які сиділи з благоговійним передчуттям, що нарешті їхній особливий день настав. Але, подивившись на їхні світлі обличчя, я побачила не просто групу дітей. А побачила їх так, як на них дивився б Господь—як на особистостей. Я побачила Емму і Софію, і Яна й Логана та Ейдена, і Уільяма й Софі та Міхея. Кожний завіт хрищення укладається по одному. Всі вони, вдягнені в біле, були готові й воліли серцем восьмирічної дитини укласти свій перший завіт з Богом.

Згадайте і уявіть свій власний день хрищення. Не важливо, чи згадаєте ви багато або хоча б кілька деталей, спробуйте тепер відчути значущість особисто укладеного завіту. Коли назвали ваше ім’я, вас занурили у воду і ви вийшли, як Божа дочка—завітна дочка, яка готова, яка бажає, щоб її називали іменем Його Сина і обіцяє слідувати за Ним і дотримуватися Його заповідей.

Завіти з Богом допомагають нам знати, хто ми є насправді. Вони зв’язують нас з Ним особистим способом, завдяки якому ми відчуваємо свою цінність в Його очах і наше місце в Його царстві. Способом, який ми не можемо повністю осягнути, що Він особисто знає і любить нас. Подумайте над цим—кожен з нас займає таке місце в Його серці. Він бажає, щоб ми вибрали шлях, який приведе нас до Нього додому.

Яким би важливим і значним не був завіт хрищення, це тільки початок—ворота, які ставлять нас на шлях до вічного життя. Попереду на нашому шляху—укладання храмових завітів і отримання обрядів священства. Як нагадує нам старійшина Беднар: “Коли ми стоїмо у водах хрищення—ми вдивляємося в храм”¹.

Ми готуємося до отримання вічного життя не тільки шляхом укладання завітів, а й завдяки вірному дотриманню цих завітів. Це наша надія, наша мета і наша радість.

Я сама була свідком сили завітів, коли спостерігала за своїми праведними батьками, які любили євангелію і жили за нею. Я мала привілей ясно бачити, як моя люба мама щоденно приймала рішення завітної дочки Бога. Навіть, коли вона була ще дівчинкою, її вибір відображав її пріоритети і визначав її як справжню ученицю Ісуса Христа. Я бачила мир, силу і захист, які приходили в її життя, коли вона уклала священні завіти і дотримувалася їх на своєму шляху. Її життя на цій землі відображало її любов до Спасителя і бажання слідувати за Ним. О, як я хочу наслідувати її взірець!

Спільне життя моїх батьків почалося у незвичайний спосіб. Це було у 1936 році. Вони серйозно зустрічалися і планували одружитися, коли мій батько отримав листа із запрошенням служити місіонером повного дня у Південній Африці. У листі було сказано, що якщо він гідний і має бажання служити, він має зв’язатися зі своїм єпископом. Ви добре бачите, що процес покликання місіонера дуже відрізнявcя у той час! Тато показав цього листа своїй коханій, Хелен, і вони без коливань вирішили, що він буде служити.

За два тижні до його від’їзду мама й тато щодня зустрічалися на обіді у парку Меморі Гроув біля центру міста Солт-Лейк-Сіті. Під час одного з обідів, шукаючи проводу в пості й молитві, мама сказала своєму дорогому Клерону, що якщо він ще хоче, вона вийде за нього заміж до того, як він поїде. У перші дні існування Церкви чоловіки іноді покликалися на місіонерське служіння і залишали дружин і сім’ї вдома. Так сталося з моїми мамою і татом. Зі схвалення провідників священства вони вирішили одружитися, перш ніж він поїхав на місію.

У Солт-Лейкському храмі мама отримала свій ендаумент, а потім президент Девід О. Мак-Кей одружив їх на час і на всю вічність. Це був їхній скромний початок. Не було жодних фотографій, ні красивої весільної сукні, ні квітів, а ні прийому з нагоди весілля. Вони чітко зосередилися на храмі і на своїх завітах. Для них завіти були усім. Вже через шість днів шлюбу і слізного прощання, мій тато поїхав до Південної Африки.

Але їхній шлюб був більше, ніж просто глибока любов один до одного. Вони також любили Господа і мали бажання служити Йому. Укладені ними священні храмові завіти дали їм силу і міць зберігати цю любов протягом двох років розлуки. Вони мали вічне бачення мети життя і обіцяних благословень, які приходять до тих, хто є вірним своїм завітам. Всі ці благословення перевершили їхню короткострокову жертву й розлуку.

Хоча, звичайно, це був не простий початок подружнього життя, але це був ідеальний спосіб закладання основи для вічної сім’ї. По мірі того як з’являлися діти, ми бачили, що було найважливішим для наших батьків. То була їхня любов до Господа та їхнє непохитне зобов’язання дотримуватися укладених ними завітів. Хоча мої батьки обидва померли, їхній взірець праведності й досі благословляє нашу сім’ю.

Приклад їхнього життя відображається у словах сестри Лінди К. Бертон: “Найкращий спосіб зміцнити домівку—теперішню або майбутню—це дотримуватися завітів”².

Їхній час труднощів і випробувань не скінчився. Через три роки після повернення мого батька з місії, розгорнулася Друга світова війна і, як багато інших людей, він добровільно пішов на військову службу. Він був далеко від дому ще чотири роки, оскільки він служив у Військово-Морському флоті на кораблях у Тихому океані.

Це був важкий час для моїх батьків знову бути у розлуці. Але для моєї матері ті дні самотності, хвилювань і невизначеності також ознаменувалися шепотом Духа, Який говорив про вічні обіцяння затишку і миру посеред бурі.

Незважаючи на свої труднощі, моя мати жила багатим життям, повним щастя, радості, любові й служіння. Її любов до Спасителя відображалася в тому, як вона проживала своє життя. Вона мала чудовий зв’язок з небесами і дар та здатність любити і благословляти всіх навколо неї. Її віра в Бога і надія в Його обіцяння відображаються у словах президента Томаса С. Монсона про храм, коли він сказав: “Немає надто великої жертви, надто великої ціни, надто важкої боротьби заради отримання тих благословень”³.

В усі часи свого життя мати зміцнювалася і благословлялася своєю любов’ю до Господа і завітами, які вона уклала і яких сумлінно дотримувалася.

Немає сумнівів, що подробиці вашої історії будуть відрізнятися від її. Але принципи її життя стосуються всіх нас. Коли дочки Бога зосереджуються на храмі і на своїх священних завітах, Бог може дарувати благословення особистими і потужними способами. Як приклад моєї матері для мене, ваш вибір вірити і дотримуватися завітів залишить багатий спадок віри для тих, хто слідує за вами. Отже, дорогі сестри, як ми можемо отримати доступ до сили й благословень храмових завітів? Що ми можемо зробити зараз, щоб підготуватися до цих благословень?

Багато подорожуючи, я усвідомила, що є сестри різного віку, які перебувають в різних умовах, чиї життя дають відповіді на ці запитання.

Я познайомилася з Мері незабаром після її восьмого дня народження. Як і багато інших дітей, вона із задоволенням займається сімейною історією і подала понад 1000 імен для виконання храмової роботи. Мері вже зараз готується до благословення увійти до храму, коли їй виповниться 12 років.

Бріанні 13 років, і вона любить займатися сімейною історією і храмовою роботою. Вона прийняла заклик старійшини Ніла Л. Андерсена відвідувати храм⁴. Вона підготувала сотні імен для храмової роботи і сама долучила свою сім’ю і друзів виконати хрищення. У цій священній роботі серце Бріанни повертається не тільки до її земних батьків, але й до її Небесного Батька.

Хоча Анфісса зайнята молода жінка, яка працює і планує закінчити університет, вона все ще знаходить час відвідувати храм кожного тижня. Вона прагне одкровення і знаходить мир, коли служить в домі Господа.

Катя, чудова сестра з України, має сильну любов до храму. Перед тим, як був побудований храм у Києві, вона та інші люди в її філії жертвували, аби подорожувати 36 годин на автобусі, аби раз на рік відвідати храм в Німеччині. Подорожуючи, ці віддані святі молилися, вивчали Писання, співали гімни та обговорювали євангелію. Катя сказала мені: “Коли ми нарешті прибули до храму, ми були готові отримати те, що Господь мав дати нам”.

Якщо ми хочемо отримати всі благословення, які Бог так щедро пропонує, наш земний шлях має вести до храму. Храми є вираженням Божої любові. Храм запрошує усіх нас прийти, дізнатися про Нього, відчути Його любов і отримати обряди священства, необхідні для вічного життя з Ним. Кожен завіт укладається окремо. Кожна могутня переміна серця є важливою для Господа. А ваша змінить вас. Бо, коли ми входимо до Його святого дому, ми можемо бути “озброєні Його силою, Його ім’ям на нас, Його славою, що оточуватиме нас, і Його ангелами, які взяли під опіку нас”⁵.

Я ділюся з вами моїм безперечним свідченням, що наш люблячий Небесний Батько живе. Саме через Його улюбленого Сина, Ісуса Христа, кожна надія, кожне слово і кожне благословення храму виконується. Маймо ж віру довіряти Йому і Його завітам, я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.