Паростки надії

Коли я була підлітком, Сьєрра-Леоне являла собою сумне місце, але то була моя батьківщина. Більшу частину мого життя цю маленьку Західноафриканську країну роздирала громадянська війна. Війна вплинула на всі сфери життя. Ми з сім’єю постійно кудись втікали, намагаючись заховатися від повстанців. Я завжди була сильно налякана, коли повстанці проходили містом. Той, хто помічав їхні факели, що наближалися до міста серед ночі, попереджав інших, і всі ми бігли в кущі, хапаючи по дорозі з дому все, що можна.

Десь через сім років по тому як почалася війна, повстанці прийшли до нашого міста. Ми всією сім’єю почали втікати, але мої батьки, які бігли усього в кількох кроках позаду мене, були застрелені. Мене огорнула така туга від того, що я втратила їх, але мені потрібно було бігти далі.

Ми з братом і сестрою дісталися до безпечного місця і недовгий час спокійно там перебували. Але згодом повстанці напали й на те містечко. Цього разу в нас не було часу, щоб втекти. Мого брата схопили й пізніше вбили. Нас із сестрою поставили в ряд разом з іншими жінками. Повстанці відрубували кінцівки всім жінкам, які стояли в ряду. Ми були дуже налякані. Всі плакали й молилися, навіть ті люди, які ніколи не вірили в Бога раніше. На той час я не була членом Церкви, але вірила в Бога і молилася, щоб здійснилася Його воля, і я сподівалася, що Він знайде спосіб врятувати мене.

Моїй милій сестрі, яка стояла на кілька чоловік попереду від мене, відрубали обидві ноги. Але коли повстанці дійшли до жінки, яка стояла переді мною, в місто увірвалася наша армія і повстанці втекли. Я знаю, що не була кращою за тих людей, які були попереду чи позаду мене, але я дякувала Богові, що мене було збережено і молилася, щоб я могла зрозуміти Його план для мене.

Я переїхала до іншого села, де жила з подругою. Коли я розповіла свою історію подрузі та її сусідам, один з них сказав: “Маріама, у нас немає чого дати тобі, крім запрошення прийти завтра до церкви. Саме там ми і знайшли безпеку. Саме там ми і знайшли надію”. Я вже полюбила Бога, і мені потрібна була втіха у житті, отже, я вирішила піти.

Свою першу неділю в філії святих останніх днів я ніколи в житті не забуду. Я навчилася надіятися. Ті люди просто випромінювали надію, і мене до них тягнуло. Мені дали Книгу Мормона, і я відразу ж почала її читати. Я пам’ятаю, як почула в Церкві про те, що сім’ї можуть бути знову разом після смерті, а потім прочитала в 11 розділі книги Алми, де Алма навчає про те, як наші тіла знову стануть досконалими після Воскресіння. Я сильно відчувала Духа, коли думала про свою сім’ю. Я знала, що Церква істинна і що ми зможемо бути разом навіки—кожен з нас неушкодженим і здоровим.

У Сьєрра-Леоне в той час не було місіонерів, отже, мене навчав наш президент філії, а невдовзі я охристилася і мене було конфірмовано. Ми мали благословення в тому містечку, бо Церква посилала їжу і гуманітарні набори членам Церкви та іншим людям. Завдяки тим продуктам ми вижили. Кожен відчував надзвичайну вдячність, навіть отримавши невеличкий пакуночок рису й бобів. Я отримала ковдру й гігієнічний набір, в якому була зубна щітка, зубна паста, шампунь, мило, гребінець і мочалка.

Невдовзі на нас знову напали повстанці. Вони спалили будинок, у якому я жила, і я, втікаючи, щоб врятуватися від вогню, захопила лише дві речі—Писання і гігієнічний набір. Якийсь час ми переходили з одного місця до іншого, і я використовувала свій гігієнічний набір, щоб допомагати людям поруч зі мною. Я потрошку вичавлювала зубну пасту кожному, або ми ходили до річки і там бережно передавали одне одному мій брусочок мила. Той набір був для нас таким дорогоцінним. Ковдра також була безцінною. Вона довго зігрівала нас, поки я не віддала її, щоб загорнути одну стару жінку, яка померла, і її ні в чому було поховати.

Згодом я повернулася до свого міста і філії. Саме тоді я вирішила, що хочу служити на місії. То було важке рішення для мене, бо в мене не було нічого і мені доводилося залишати любих мені людей. Намагаючись прийняти остаточне рішення, я прочитала УЗ 84:81 і 88, де сказано: “Отже, не турбуйтеся думкою про завтрашній день, про те, що будете їсти та що будете пити, ні у що одягнетеся, … бо Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і Мій Дух буде у ваших серцях, а Мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас”. Я знала, що Господь піклуватиметься про мене, то подала документи на місію і мене покликали на місію на Храмовій площі в Солт-Лейк-Сіті.

Я приїхала до Юти практично без нічого, але я попросила, щоб мені дозволили взяти мій гігієнічний набір, бо він значив для мене так багато. Одного разу нас з напарницею повели на екскурсію до Гуманітарного центру в Солт-Лейк-Сіті, і я впізнала логотип Товариства допомоги, вишитий на одній з ковдр. Він був точно такий, як і на тій ковдрі, що була в мене в Сьєрра-Леоне. Я подивилася навколо і побачила гігієнічні набори, такі, як той, що був у мене, і знайомі упаковки з бобами й рисом. Я почала плакати.

“Ось звідки все це надходило!”— подумала я про себе. По моїх щоках побігли сльози, коли я згадала, що всі ці речі, розкладені на стелажах Гуманітарного центру, означали для моїх друзів і для мене у Сьєрра-Леоне. Я відчувала глибоку вдячність Господу за те, що Він зберіг мене, приніс у моє життя євангелію і дав можливість служити на місії. Я знала, що Його ангели дійсно були навколо мене, щоб підтримувати мене.