Життя і священнослужіння Спенсера В. Кімбола

Сім’я Спенсера В. Кімбола має глибоке коріння у відновленій Церкві. Його діди з обох ліній були видатними людьми в ранній історії роботи останніх днів. Гебер Ч. Кімбол був покликаний до Кворуму Дванадцятьох Апостолів, коли кворум був організований в 1835 році. Згодом він понад два десятиліття служив Першим радником Президента Бригама Янга і був відданим слугою Господа протягом усього часу свого священнослужіння. Едвін Д. Вуллі, дід Спенсера по материнській лінії, був колишнім квакером з Пенсільванії, який прийняв євангелію за днів Джозефа Сміта. Він був шанованим єпископом у Долині Солоного озера. Він також час від часу служив керуючим приватними бізнес-справами Бригама Янга. Турбота єпископа Вуллі про нужденних і його безумовна відданість євангелії на довгі роки стали спадком для його нащадків.

Бабуся Спенсера Енн Еліс Гін Кімбол була “відданою жінкою, … сором’язливою на людях, високою на зріст, з ясним обличчям, з серцем, небайдужим до слабких і хворих”³. Ендрю Кімбол був її третім сином. Інша бабуся Спенсера, Мері Енн Олпін Вуллі, була родом з Англії, і вона стала матір’ю одинадцятьох дітей, шосту з яких назвали Олівія.

Ендрю Кімбол одружився з Олівією Вуллі 2 лютого 1882 року в Солт-Лейк-Сіті, де вони й оселилися. Приблизно через три роки Ендрю отримав покликання залишити домівку і служити в місії Індіанських територій, розташованій на території сучасного штату Оклахома. Після 2,5 років на місії повного дня він був покликаний очолити місію. Щоправда, нове покликання дозволяло йому жити вдома, отже, наступні 10 років він жив у Юті з сім’єю, а місією керував через листування та відрядження до того регіону.

Після 12 років служіння в місії Індіанських територій невдовзі прийшло нове покликання—цього разу завдання заселяти долину Гіла на півдні центральної частини Арізони. Там йому судилося стати президентом колу—Сент-Джозефського колу,—до якого входили поселення святих останніх днів у тій місцевості. У 1898 році Ендрю, Олівія та шестеро їхніх дітей (включаючи 3-річного Спенсера) зібрали свої пожитки і переїхали на 600 миль на південь від Солт-Лейк-Сіті.

Спенсер Вуллі Кімбол народився 28 березня 1895 року. Він був шостою дитиною з одинадцятьох в сім’ї Ендрю Кімбола та його дружини Олівії.

Пригадуючи землю Арізони за часів його молодості, він писав: “Це була безводна місцевість, однак доволі плодовита під руками наполегливих трудівників”⁴. Потім він згадував: “Ми жили на маленькій фермі на південному краї Тетчера, шт. Арізона. Наш будинок стояв на розі, а відкриті зору фермерські угіддя простягалися на південь і схід. За будинком був колодязь, помпа, вітряк, великий дерев’яний бак із запасом води, майстерня, а ще трохи далі був величезний стіс. Далі стояли свинарники, загони, стоги сіна й стодоли”⁵.

Спенсер із самого дитинства засвоював важливі євангельські уроки від батьків. “Я пам’ятаю, як в дитинстві,—каже він,—ходив з матір’ю курною дорогою до будинку єпископа в той день, коли ми сплачували десятину—часто з тваринництва і плодів наших урожаїв. Коли ми йшли, я запитав: “Чому ми маємо відносити курячі яйця до єпископа?” Вона відповіла: “Тому що це яйця для десятини, а десятину для Небесного Батька приймає єпископ”. Потім моя мама розповідала, як щовечора, коли кури знесуть яйця, перше йде у маленький кошик, а наступні дев’ять—у великий”⁶.

Приклад відданого служіння Ендрю Кімбола дуже вплинув на Спенсера, який згодом казав: “Мої перші враження щодо роботи президента колу були спостереженнями за своїм батьком. Мені здається, що батько служив людям так, що [цим він] виконав благословення, дане йому Президентом Джозефом Ф. Смітом, який пообіцяв, що мешканці долини Гіла “звертатимуться до нього як до батька”. Хоч я не впевнений, що тоді повністю оцінив його приклад, але ним був установлений стандарт, прагнути до якого варто кожному президенту колу”⁷.

Сім’я Кімболів жила скромно. “Ми не знали, що жили бідно,—пригадував Спенсер.— Ми вважали, що живемо досить непогано”⁸. Одяг або виготовлявся в домашніх умовах, або був не новий. Прості страви готувалися з м’яса та продуктів, вирощених на власній землі.

Спенсер допомагав з роботою на фермі. “Я вручну накачував воду, щоб поливати сад,—пригадував він,—а також навчився доїти корів, обрізати фруктові дерева, ремонтувати загорожу і все таке інше. У мене було двоє старших братів, які, як мені здавалося, завжди бралися за легку роботу, а мені залишали важку. Але я не скаржився. Це зробило мене сильним”⁹. Починаючи з 9-річного віку, Спенсер вивчав напам’ять Уложення віри, Десять заповідей і більшість гімнів з церковного збірника, і все це він робив, поки щодня доїв корів і напував коней.

Коли Спенсеру було 11, померла його мати. Це було одним з найбільших випробувань його дитинства. Він думав, що ж далі буде з сім’єю. “Але тоді я зрозумів,—казав він,—як розумів багато разів відтоді, що людина може пережити майже все”¹⁰. З часом Ендрю Кімбол одружився знову, і Джозефін Клафф стала мачухою Спенсера. “Джозі”, як її називали друзі, не могла повністю зайняти місце Олівії в житті Спенсера, але її вправність і терпіння стабілізували життя сім’ї Кімбол.

У дитинстві Спенсер не тільки навчився багато працювати на неродючій землі, але й здобув ті навички, що підготували його до більш важливих справ у його житті. Він навчився співати і диригувати і в 15 років був призначений хормейстером колу. Хоч у нього були, як він казав, “короткі й товсті пальці”¹¹, він зайнявся вивченням сольфеджіо та грою на фортепіано. Він удосконалювався, доки не навчився грати гімни, і навіть грав у маленькому оркестрі. Через багато років після того він підміняв старійшину Гарольда Б. Лі як акомпаніатора на щотижневих зборах Кворуму Дванадцятьох Апостолів.

Спенсер пішов до школи трохи пізніше, ніж більшість дітей, про що йдеться в цій розповіді. “Мати Спенсера вважала, що діти недостатньо дорослі, щоб іти до школи до семи років, тож коли Спенсер почав навчатися, він відставав на рік від інших дітей. Опівдні він, зазвичай, бігав за три квартали, що відділяли школу від його дому, щоб накачати води для тварин, погодувати свиней і пообідати. Одного дня його мати сказала: “Що ти робиш вдома на перерві? Полудень ще не настав”. Він у паніці побіг до школи і побачив, що його однокласники вже сидять за партами після короткої перерви. Всі засміялися, крім учителя, який з цієї нагоди сказав класові, що Спенсер за успішністю був попереду всіх інших учнів у другому класі, отже, його буде переведено до класу його ровесників”¹².

Завершивши середню школу, Спенсер вступив до церковної Академії долини Гіла. Там він весь час отримував хороші оцінки, займався спортом і обіймав посади в шкільному колективі.

Спенсер також набував досвіду в Церкві і майже ніколи не пропускав збори. Для нього виконання обов’язків у священстві було пріоритетним, як про це свідчить наведена далі розповідь. “До обов’язків дияконів входило щомісяця, перед днем посту, запрягати коня й візок і рухатися від будинку до будинку, збираючи пожертвування для бідних Церкви. Після всього вони відвозили зібране єпископу: посудини з фруктами, борошном, гарбузами й кабачками, медом, іноді півдолара дріб’язком або десь так. Ендрю з таким захопленням учив свого сина цього обов’язку, що ніщо не могло завадити Спенсеру займатися збиранням в той день. Кінь і візок Кімбола ніколи не був надто зайнятим, щоб його не можна було використовувати для справ кворуму дияконів. Якщо інший хлопець, призначений допомогти Спенсеру збирати пожертвування, не приходив, той ішов сам і робив роботу”¹³.

Окрім виконання обов’язків по дому, школі та Церкві, Спенсер працював секретарем у свого батька. Ендрю писав багато листів—в середньому по шість на день. Спенсер писав під диктовку, а потім друкував листи.

Все це на початку життя Спенсера навчило його цінності роботи. Це був урок, який він пам’ятав і викладав усе своє життя. Через роки, вже коли він був 70-річним апостолом, траплялися дні, коли він був фізично виснаженим. Одного такого дня він написав: “Зранку я почувався жалюгідно, і навіть подумав, чи переживу сьогоднішній день… Але я заразився своєю роботою і забув про себе. День вийшов удалим”¹⁴.

У 1914 році Спенсер закінчив Академію долини Гіла, сподіваючись вступити до Університету Арізони восени. Однак на церемонії випуску Ендрю Кімбол оголосив, що Спенсера буде покликано на місію.

Готуючись до місії, Спенсер вирушив працювати до містечка Глоуб, шт. Арізона, робітником на маслоробню. Тут він уперше жив за межами поселень святих останніх днів у долині Гіла. Він побачив, що може спілкуватися з людьми, чиї норми не зовсім узгоджувалися з його нормами, не йдучи на поступки щодо цих норм. Він завоював повагу своїх співробітників. Наприкінці літа начальник Спенсера, який любив палити сигари і не був святим останніх днів, влаштував для нього прощальну вечірку і подарував гравійований золотий годинник.

З жовтня 1914 року до грудня 1916 року Спенсер служив місіонером повного дня в місії Центральних штатів, штаб-квартира якої знаходилася в Індепенденсі, шт. Міссурі. Це був той самий район, де служили його батько, мачуха й один зі старших братів.

Служіння на місії повного дня було для старійшини Кімбола періодом розвитку. Він долав фізичні випробування. Президент місії дав старійшинам завдання шукати їжу і притулок у тих, кому вони проповідували. Через це старійшина Кімбол провів багато важких ночей у маленьких хатинках у лісах Міссурі, ділячи постіль з блохами і клопами, поки комарі гуділи над вухом. Було багато голодних днів, а коли йому перепадала їжа, він з’їдав усе, що було поставлено перед ним.

Ходіння від дверей до дверей було важкою і малоуспішною працею. Розповідають історію про незвичний підхід, який одного разу застосував старійшина Кімбол.

“Проповідуючи по домівках у Сент-Луїсі, через напіввідчинене вікно в одному будинку він помітив піаніно і сказав жінці, яка вже була ладна гримнути дверима перед його носом: “У вас гарне піаніно”.

“Так, ми щойно його придбали”,—знітившись, відповіла жінка.

“Воно марки “Кімбол”, чи не так? Мене теж так звати. Я міг би зіграти для вас пісню, вона вам може сподобатися”.

Здивувавшись, вона відповіла: “Звичайно, заходьте”.

Спенсер сів на стільчик, заграв і заспівав пісню “У небеснім світлім краї”.

Наскільки Спенсеру було відомо, вона так і не приєдналася до Церкви, але не тому, що він не доклав зусиль”¹⁵.

Місія Спенсера доповнила те, що йому вже дало виховання в Арізоні: віру в Господа, уміння працювати, відданість, смиренне служіння і жертвування.

Влітку 1917 року, приблизно через сім місяців після повернення Спенсера Кімбола з місії додому, він помітив оголошення в місцевій газеті. Каміла Айрінг, яка переїхала з сім’єю в долину Гіла в 1912 році, викладатиме внутрішню економіку в Академії долини Гіла. Коли Спенсер декілька разів прочитав замітку, то вирішив, що одного дня одружиться з Камілою Айрінг. Він “випадково” познайомився з нею на автобусній зупинці поблизу Академії і зав’язав розмову. Він сів з нею в автобус, де вони продовжували розмовляти, й отримав дозвіл, щоб зателефонувати їй.

Матері Каміли молодий Спенсер Кімбол дуже сподобався. Вона запрошувала його на вечерю щоразу, коли він приходив у гості до Каміли. І брат Айрінг, який дуже суворо ставився до якостей шанувальників його дочки, не заперечував. Через 31 день Спенсер став своїм у будинку Айрінгів. Пара вирішила одружитися, але їхні плани були порушені Першою світовою війною. Спенсер був змушений залишатися в Тетчері і чекати на можливий призов до армії, тож вони не могли вирушити у довгу подорож до храму в Юті. Вони одружилися за законом штату 16 листопада 1917 р., але з нетерпінням чекали якнайшвидшого храмового запечатування. Цієї мети вони досягли наступного червня у Солт-Лейкському храмі.

У Спенсера і Каміли народилося четверо дітей: троє синів і дочка (Спенсер ЛіВен, Ендрю Айрінг, Едвард Лоуренс та Олівія Бет). Батьки створили оточення, в якому їхні діти не тільки відчували любов і підтримку, а довірену можливість особисто приймати рішення. Один з їхніх синів згадував:

“Коли діти виступали в школі, Церкві або десь іще, мої батьки завжди були присутні навіть ціною особистої жертви. Вони завжди показували свій інтерес і те, що пишаються нами.

У нашій сім’ї панував дух співпраці, а не владарювання. Найвища відповідальність за наші вчинки була покладена на нас. Наші батьки могли заохочувати і спрямовувати, але не наказувати”.

Той самий син говорив далі про свого батька:

“Я не знаю людину більш великодушну, ніж мій батько. Він добрий і уважний, іноді до нестями. Діти часто думають про батьків як про могутні владні постаті, що не мають звичайних потреб. Але я знаю, наскільки мій батько цінував щирий комплімент або слово подяки. І жодний вияв вдячності чи ніжності [від сторонніх людей] не означав для нього стільки, скільки такий самий вияв від сім’ї.

Я знаю, що ніщо не дає йому більшого задоволення (крім почуття, що Господь схвалює його роботу), ніж бачити, як його сім’я іде за ним, прагнучи вести праведне життя.

Якби я міг вибрати, хто судитиме мене в останній день, я б не вибрав жодної іншої людської істоти, крім мого батька”¹⁶.

Одружившись з Камілою і маючи обов’язок утримувати сім’ю, Спенсер почав своє професійне життя банківським клерком. З роками він перейшов з банківської сфери до страхування життя і бізнесу з нерухомістю. Економічні потрясіння під час Великої депресії (1929–1939 рр.) завдали великих втрат бізнесу Спенсера, але його сім’я змогла перечекати це випробування.

У 1924 році помер батько Спенсера, прослуживши майже три десятиліття президентом колу. Коли Президент Гебер Дж. Грант, сьомий Президент Церкви, відповідно реорганізовував президентство колу, 29-річного Спенсера було покликано служити другим радником.

Крім сімейного життя, професійних започаткувань і церковного служіння, Спенсер був активним громадським діячем. Він сприяв заснуванню першої місцевої радіостанції. Він був активним членом благодійної організації “Ротарі-клаб”, згодом зайнявши посаду губернатора округу.

У 1938 році Сент-Джозефський кіл було розділено, а Спенсера покликали бути президентом нового колу Маунт-Грехем. Стурбований тим, що хтось із тих, кого його покликали очолити, може приховувати в собі недобрі почуття до нього, Спенсер і Каміла відвідали всіх, хто міг мати такі почуття, щоб “розставити крапки над “і”¹⁷.

У вересні 1941 року, коли він служив президентом колу, місто накрила страшна повінь. Тривалі дощі підняли рівень річки Гіла на такий рівень, що вона розлилася вулицями кількох поселень. Будинки і ферми були змиті з лиця землі водою. Мешканцям, а переважно це були члени Церкви, потрібна була допомога. Почувши про лихо, Спенсер склав у машину продукти з церковних запасів і поїхав до міст, що постраждали від повені. Він організував прання брудного одягу. Він допомагав фермерам знайти зерно для годування худоби. Незабаром прийшли вантажівки з провіантом і одягом. За тиждень ті, хто найбільше постраждав від повені, вже були на шляху відновлення. Члени Церкви продемонстрували неперевершену щедрість. Спенсер керував оцінкою потреб і розподілом ресурсів. Під час усього цього він залишався у близькому контакті зі старійшиною Гарольдом Б. Лі з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, серед обов’язків якого була програма благополуччя.

8 липня 1943 року президент Дж. Рубен Кларк молодший з Першого Президентства зателефонував Спенсеру додому. Він сказав, що Спенсера покликано зайняти одне з двох вільних місць у Кворумі Дванадцятьох Апостолів. На це Спенсер відповів: “О, Брате Кларк! Це не я! Ви ж несерйозно?! Тут, мабуть, якась помилка. Я таки, мабуть, неправильно вас почув. Це видається мені абсолютно неможливим. Я такий слабкий, незначний, обмежений і нездібний”¹⁸. Спенсер запевнив президента Кларка, що на покликання від Господа може бути лише одна відповідь, але його готовність служити не одразу подолала його почуття невідповідності й негідності.

Ці почуття підсилилися в наступні кілька днів, коли Спенсер майже не спав. У місті Боулдер, шт. Колодаро, у гостях у свого сина, він одного ранку пішов на пагорби. Коли він піднімався все вище і вище, то розмірковував про значення апостольського чину. Його мучила думка, що він може не достойний цього, що його покликання могло бути якоюсь помилкою. За цей час він підійшов до верхівки гори, якою сходив, і там віддався молитві й розмірковуванню. “Як я молився!—згадував він.— Як я страждав! Як ридав! Як боровся в дусі!” Посеред цього страждання він згадав про свого діда Гебера Ч. Кімбола та “велику роботу, яку він виконав”. Знання про це заспокоїло серце Спенсера. “Почуття спокою і впевненості зійшло на мене, невпевненість і сумніви відступили. Здавалося, наче великий тягар було знято. Я сидів у безмовній тиші, споглядаючи прекрасну долину і дякуючи Господу за заспокоєння і обнадійливу відповідь на мої молитви”¹⁹. 7 жовтня 1943 року, у віці 48 років Спенсера В. Кімбола було висвячено на апостола.

Служіння старійшини Кімбола в Кворумі дванадцятьох тривало три десятиліття. За цей час він багато подорожував, зміцнюючи членів Церкви і допомагаючи в поширенні царства. За особливим дорученням Президента Джорджа Альберта Сміта старійшина Кімбол особливо опікувався нащадками пророка Легія з Книги Мормона—корінними народами Північної, Центральної та Південної Америки. Він був голосом захисту їхніх інтересів і в старших кворумах Церкви, і серед членів Церкви загалом. Він засуджував усі расові упередження й пригноблення бідних.

У своїх проповідях старійшина Кімбол міг бути і поетичним, і відвертим. Він часто виступав на делікатні теми практичного характеру, що турбували пересічних членів Церкви. Крім численних виступів, він написав книгу Диво прощення (The Miracle of Forgiveness). Ця книга була написана на основі багатого досвіду старійшини Кімбола як апостола у спілкуванні з тими, хто вчинив серйозні гріхи. У книзі він окреслював, чого від нас чекає Господь, наш божественний потенціал і шлях, яким ми маємо йти, щоб покаятися і відчути впевненість в цілковитому божественному прощенні. Старійшина Кімбол свідчив читачеві, що Господь милостивий і що Він пробачить тим, хто щиро покається.

За своє життя Спенсер В. Кімбол переніс багато різних травм і хвороб. Дві проблеми із здоров’ям були особливо серйозними у період його служіння апостолом. Перша хвороба залишила тривалий слід, який позначався щоразу, коли старійшина Кімбол говорив. Наприкінці 1956 року він відчув хрипоту в голосі. Діагноз: рак гортані. Внаслідок операції, проведеної в липні 1957 року, було видалено одну голосову зв’язку і частину іншої. Через це він мусив дати голосу відпочити, щоб досягти якнайповнішого видужання. Безсонними ночами старійшина Кімбол думав, чи зможе ще колись говорити.

Через шість місяців після операції лікарі заявили, що гортань старійшини Кімбола вилікувана. Старійшина Бойд К. Пекер з Кворуму Дванадцятьох Апостолів пригадував, як старійшина Кімбол з гумором говорив слухачам про свій новий голос:

“Тоді настав час випробувати. Чи міг він говорити? Чи міг він проповідувати?

Для першого виступу він поїхав додому [до Арізони]. Там на конференції Сент-Джозефського колу … він підійшов до трибуни.

“Я повернувся сюди,—сказав він,—щоб бути серед своїх людей. У цій долині я був президентом колу”. Можливо, він гадав, що якщо виникне проблема, тут він буде серед тих, хто найбільше любить його і хто зрозуміє.

Дуже відчувалася любов. Напруга цього драматичного моменту була скинута, коли він продовжив: “Я мушу розповісти вам, що зі мною сталося. Я поїхав на Схід і потрапив там у пазурі горлорізів”. Що він потім говорив, не мало значення. Старійшина Кімбол повернувся!”²⁰

Його новий голос був тихим, глибоким і скрипучим. То був, за словами старійшини Пекера, “тихий, переконливий, приємний голос, набутий голос, привабливий голос, голос, … який любили святі останніх днів”²¹.

Старійшина Кімбол також пережив серйозні проблеми із серцем. Ставши апостолом, він переніс кілька серцевих нападів. У 1972 році, коли служив діючим президентом Кворуму дванадцятьох, він переніс дуже ризиковану операцію. Тоді кардіохірургом Президента Кімбола був доктор Рассел М. Нельсон. Згодом, уже як член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, старійшина Нельсон пригадував, що сталося під час тієї операції: “Я ніколи не забуду того почуття, коли його серце знову забилося, підстрибуючи від сили й енергії. Тієї самої миті Дух повідомив мені, що цей особливий пацієнт житиме, щоб стати пророком Бога на землі”²².

Вночі 26 грудня 1973 року раптово помер Президент Гарольд Б. Лі, 11-й Президент Церкви. Згідно з порядком апостольського наступництва в Церкві 30 грудня 1973 року Спенсер В. Кімбол, старший член Кворуму дванадцятьох, став Президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Це було несподіванкою для членів Церкви, а особливо для президента Кімбола. Його було висвячено на апостола через 2,5 роки після Гарольда Б. Лі. Враховуючи, що президент Кімбол був на чотири роки старший президента Лі і що, начебто, мав гірше здоров’я, президент Кімбол очікував, що не доживе до того, щоб стати наступником президента Лі. Як він згодом описував: “Я був абсолютно впевнений, що коли настане мій час, я помру президентом Дванадцятьох. Я сказав на похороні Президента Лі, що ніхто так не молився палкіше, як я і сестра Кімбол, за його одужання, коли він був хворий, і за його довголіття, коли він був здоровий”²³.

Президент Кімбол був підтриманий членами Церкви на квітневій Генеральній конференції 1974 року. Він не прагнув цієї посади, але Господь обрав його бути Його пророком, провидцем і одкровителем і вести Його Церкву і царство на землі.

У ході тієї квітневої Генеральної конференції, під час зборів для керівників Церкви, Президент Кімбол звернувся з промовою на тему місіонерської роботи. Старійшина Уільям Грант Бангертер, згодом член Президентства сімдесятників, служив у той час регіональним представником і був присутнім на тих зборах. Пізніше він пригадував зміст слів Президента Кімбола:

“Ми зрозуміли, що Президент Кімбол відчиняв духовні вікна і запрошував нас підійти і подивитися разом з ним на плани вічності. Здавалося, ніби він підняв завісу, що прикривала задум Всемогутнього, й запрошував нас разом поглянути на мету євангелії та майбутнє її проповідування.

Я сумніваюся, що будь-яка людина, присутня на тих зборах, колись забуде ту подію. Я сам відтоді майже не читав виступ Президента Кімбола, але суть сказаного настільки сильно закарбувалася в моїй свідомості, що я можу повторити більшість змісту цієї самої миті напам’ять.

Дух Господа був з Президентом Кімболом і Він линув від нього до нас немов щось відчутне на дотик, що водночас було і зворушливо, і вражаюче. Він представив нашим очам славетне бачення”²⁴.

Той виступ Президента Кімбола був основною темою його служіння в ролі Президента Церкви:

“Мої брати, мені цікаво, чи робимо ми все можливе. Чи задоволені ми своїм підходом до того, як навчаємо світ? Ми вже проповідуємо 144 роки. Чи готові ми йти ширшим кроком? Розширити своє бачення?

Брати, я не маю ілюзій, мовляв це легка і безтурботна справа або що її можна здійснити за один день, але я маю віру в те, що ми можемо просуватися вперед і робити це набагато швидше, ніж робимо зараз.

Я гадаю, що якщо всі ми будемо одного розуму, одного серця й однієї мети, ми зможемо просунутися і змінити своє враження, що нібито “справи у нас ідуть доволі непогано. Тож не треба розхитувати човен”²⁵.

Так розпочалося дивовижне десятиліття розвитку і перемін. Хоча основний наголос стояв на місіонерській роботі, членам Церкви незабаром стало зрозуміло, що Президент Кімбол не був зацікавлений в стагнації в будь-якій сфері праведних починань.

Описуючи Президента Кімбола, старійшина Ніл А. Максвелл з Кворуму Дванадцятьох Апостолів сказав: “У служінні цього чоловіка відчувається прониклива теплота. Люблячий, але пронизуючий погляд його очей, його обійми, його святий поцілунок, його ніжність, яку відчували стільки людей,—все це створювало заслужену ауру навколо цього чоловіка, не непідступності, але надзвичайної теплоти. Його любов була всеохоплюючою, ніхто не залишався поза нею. Кожен Генеральний авторитет міг припустити, що саме він був улюбленцем Президента Кімбола, адже він так сильно любив кожного з нас! Як можна було думати інакше?”³⁵

Президент Кімбол говорив членам Церкви: “Я б хотів, щоб мене знали як людину, що любить своїх братів і сестер”³⁶. У відповідь святі останніх днів відчували і виражали свою любов до нього, за що він був вдячний їм. Він казав: “Я завжди відповідаю людям, які кажуть, що люблять мене: “Що ж, це добре, адже я живлюся [любов’ю]”. І я кажу це без перебільшення”³⁷.

Любляче, але рішучо Президент Кімбол закликав святих останніх днів більш віддано залучатися до служіння Господу, долаючи самозаспокоєння, гріхи та інші негаразди, що не давали їм рухатися вперед. Він сам був взірцем руху вперед у Господньому служінні, якими б не були перешкоди на його шляху.

Старійшина Роберт Д. Хейлз, тоді член Першого кворуму сімдесятників, казав про Президента Кімбола: “Він людина дії, про що свідчила проста табличка на його робочому столі: “Роби це!” Його приклад і любов спонукали тих, хто брав з нього приклад, досягати високих цілей і прискорювати ходу до досконалості”³⁸.

У виступі на жовтневій Генеральній конференції 1979 року Президент Кімбол розповідав старозавітну історію про Калева, який сказав, коли постало питання входження в землю обіцяну: “Дай же мені цей гористий край” (Ісус Навин 14:12). Стосовно цих слів Президент Кімбол сказав:

“Це саме відчуваю я зараз до цієї роботи. Перед нами великі труднощі, нас чекають велетенські можливості. Я радий цій захоплюючій картині і бажаю сказати смиренно Господові: “Дай мені цей гористий край”, дай мені ці випробування.

Я смиренно даю Господу і вам, мої улюблені брати і сестри, друзі-трудівники в цій святій справі Христовій, обіцяння: я йтиму вперед з вірою в Бога Ізраїля, знаючи, що Він вестиме і направлятиме нас, і керуватиме нами, щоб врешті-решт здійснити Його задуми і привести нас до нашої обіцяної землі і до обіцяних благословень.

Я щиро і палко закликаю кожного з вас дати таке саме обіцяння і докладати зусиль—кожного керівника священства, кожну жінку в Ізраїлі, кожного юнака, кожну молоду жінку, кожного хлопчика і кожну дівчинку”³⁹.

5 листопада 1985 року, прослуживши майже 12 років Президентом Церкви, Спенсер В. Кімбол пішов з життя. Після його смерті президент Гордон Б. Хінклі, радник Президента Кімбола, проголосив: “Для мене це був привілей і чудова можливість працювати пліч-о-пліч з Президентом Кімболом у роботі Господній. Одного разу я намагався трохи сповільнити його темп, як він сказав: “Гордоне, моє життя подібне до моїх черевиків—воно має зноситися у служінні”. Так він жив. Так він помер. Він вирушив у товариство Того, Чиїм слугою він був, Самого Господа Ісуса Христа, про Якого він свідчив”⁴⁰.