Я знаю шлях до Небесного Батька

До приходу у Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів я вже була віруючою людиною. Вісім років я щонеділі ходила у православну церкву і читала багато християнської літератури. Завдяки молитві і щирому покаянню моє життя стало краще і у ньому було багато чудес, дарованих Господом. Однак мені хотілося більше самій змінитися на краще, а також позитивних змін у сім’ї. Я почала молитися, щоб Господь допоміг мені знайти істину Церкву. Але слухаючи по телевізору проповіді священиків різних конфесій, читаючи різноманітну літературу, у мене жодного разу не з’явилося бажання відвідати одну з цих церков.

Через рік моїх пошуків у двері нашої квартири подзвонили. Відкрив мій син і сказав, що прийшли якісь місіонери. Коли я побачила їхні світлі обличчя, то відчула, що маю запросити їх увійти. Тоді вони розповіли трохи про Книгу Мормона і запитали, чи вона зацікавила мене і чи хотіла б я її повністю прочитати. Я погодилася, але, почавши це робити, зрозуміла, що вона не відкривається мені, як Священне Писання.

Місіонери наполегливо допомагали мені зрозуміти духовні одкровення цієї книги. І ще мене дуже надихала їхня впевненість в істинності Церкви. Вони часто дзвонили і запрошували на свої уроки, розповідали про план спасіння і багато такого, про що я не знала. Від них я дізналася, що у Церкві є пророк і Дванадцять апостолів, але не могла повірити у це.

Одного разу Київ відвідали апостол Рассел М. Нельсон і пророк Гордон Б. Хінклі. Почувши їхні виступи, я отримала свідчення, що у цій Церкві дійсно є пророк і апостол. Я зрозуміла, що ця Церква—істинна, і вирішила охриститися. Але моя сім’я була проти. Мій чоловік заявив категорично: “Ти повинна зробити вибір—або я, або ця Церква”.

Я вирішила молитися, і Господь відповів мені: “Не бійся, Я з тобою”. Це давало мені сил, і я продовжувала ходити у приход. За той час я пройшла через багато сімейних труднощів, але я знала головне—Господь завжди зі мною, Він чує мої молитви, і Він ніколи мене не залишить без Своєї допомоги. Я вірила, що Він зможе змінити серце будь-кого.

Пройшло два роки, і я знову почала говорити про хрищення, але мій чоловік знову не дав згоду. Моя мама теж його підтримувала. На той час ми з чоловіком прожили вже багато років, і мені не хотілося руйнувати сім’ю. Тоді я подумала про храм, мені здавалося, що він був моєю останньою надією. У цей час члени нашого приходу збиралися відвідати Фрайберзький храм, і я попросила, щоб вони помолилися у храмі за моїх рідних і за мене.

Після їхнього повернення я боялася говорити з моїм чоловіком і мамою про хрищення знову, боялася, що, якщо цього разу нічого не вийде, то я втрачу віру. Але цього не сталося! У нашому приході були чудові сестри-місіонерки, і вони порадили мені свідчити моїй мамі про Церкву. З натхненням я поїхала до неї і несподівано для себе почала розповідати їй про храм. На мій подив її це так сильно вразило, що вона заплакала і сказала мені: “Я бачу, як ти хочеш бути у цій Церкві. Я більше не буду тобі перешкоджати”. Я довго йшла до цього щасливого моменту, молилася, постилася і тому була здивована, як Господь просто вирішив мою долю.

24 липня 2004 року я увійшла у води хрищення, і ось вже багато років я ніколи не пошкодувала, що я стала членом цієї прекрасної Церкви. Моє життя кардинально змінилося. Багато часу я присвятила тому, що збирала інформацію про своїх рідних, які померли, щоб зробити за них обряди у храмі. У грудні 2005 року я вперше поїхала до храму. Це було незабутньо. Повернувшись, я продовжувала пошук інформації про своїх померлих рідних і почала більше спілкуватися з моїми живими родичами.

Я постійно молилася, щоб вся моя сім’я могла бути у Церкві і відвідати храм. Щопонеділка я проводила сімейні вечори. Через три роки, після однієї з поїздок до храму, до нас прийшли місіонерки і сказали, що їх запросив мій чоловік. Вони почали проводити з ним уроки, і через декілька місяців він охристився.

Через півроку після свого хрищення мій чоловік захворів, і у нього виявили хворобу Альцгеймера. Для мене це був шок і почалася депресія, але я впоралася—допомогла молитва. Однак хвороба продовжувала прогресувати, і я зрозуміла, що не потрібно зосереджуватися на випробуваннях і почала думати, які благословення я маю у цій ситуації. Мені допомагали мої діти, мама, брат і, завдяки нашим зусиллям, сім’я стала міцнішою. Хвороба відкрила мені найкращі якості мого чоловіка, його любов, доброту. Щодня ми разом з ним читали Священні Писання, поки він міг читати, потім читала тільки я, а він слухав.

Я дуже хотіла запечатати наш шлюб з чоловіком у храмі. Відповідаючи на мої молитви, Господь сказав мені, що це можливо. Коли у черговий раз я поїхала на співбесіду до президента місії для отримання храмової рекомендації, я розповіла йому про хворобу чоловіка. Він поцікавився, скільки часу ми прожили разом. Я відповіла, що тридцять років. І президент сказав, що я зможу виконати свою мрію. Це відбулося у березні 2011 року. Чоловік любив бути у храмі. Ми їздили туди кожного місяця, поки дозволяло його здоров’я. Я дуже вдячна братам і сестрам, які допомагали нам у храмі. Без їх допомоги мені було б дуже важко.

У травні 2013 року мій чоловік помер. У першу неділю після його смерті я запросила своїх дітей прийти на причасні збори у наш приход. Після цього наша донька Ірина почала ходити у приход щонеділі. Моя онучка Софійка також почала ходити зі мною до церкви на причасні збори. Син підтримує нас, але поки ще не приходить до церкви. Через три місяці після смерті мого чоловіка моя донька охристилася, і зараз вона—активний член Церкви. У жовтні 2017 року моїй онучці виповнилося 8 років, і вона також охристилася. Вона дуже чекала цього. Це велика радість, коли сім’я разом зі мною у Церкві. Чоловік моєї доньки, хоча поки не член Церкви, але щонеділі відвідує недільні збори.

Я дуже вдячна Небесному Батькові за місіонерів, за Книгу Мормона, яка змінила моє життя, за істинну Церкву, за повноту євангелії та за цей шлях, яким я можу прийти до Небесного Батька.