Благословення від служіння

Моє одужання після незначної операції не було таким швидким, як я на те сподівалася. Але як президент Товариства допомоги у своєму приході я відчувала, що маю надавати допомогу іншим, а не просити її. Вранці в понеділок, через три дні після операції, я мала підняти сімох дітей і відправити їх у школу. Я розмірковувала, чи слід залишити старшу доньку вдома, щоб вона допомогла мені доглядати за немовлям.

Ці думки все ще були в моїй голові, коли у двері подзвонили. Вікі Вудард, моя перша радниця й хороша подруга, прийшла на допомогу. Вона оголосила, що прийшла напекти млинців. Тримаючи в руках миску з тістом, Вікі запитала, де можна знайти пательню. Діти були в захваті.

Після сніданку Вікі спорядила дітей до школи, прибрала в домі, а потім забрала немовля з собою аж до денного сну. Пізніше, коли я запитала, хто доглядав за її малими дітьми, вона сказала, що чоловік на кілька годин відпросився з роботи, аби вона змогла допомогти мені.

Служіння Вікі та її чоловіка того дня дало мені можливість зібратися з силами і сприяло одужанню.

Одного дня я, залишившись удома сама з наймолодшим сином, послизнулася на сходах і впала. Я відчула біль у животі, який не проходив кілька днів. Тож я пішла на прийом до лікаря.

У той час я була вагітна. Обстеження показало, що плацента відокремилася. Цей діагноз вимагав, щоб я перебувала в повному спокої, бо існувала загроза втратити дитину.

Мене охопило занепокоєння, бо в нас було троє малих дітей, а сплатити за допомогу не було грошей. Однак сестри з приходу дізналися про мою ситуацію і, не чекаючи, що їх попросять, прийшли допомогти. Вони організували три групи, які допомагали мені вранці, вдень та ввечері.

Сестри прали, прасували, готували їжу, прибирали і допомагали дітям виконувати домашнє завдання. Сестра на ім’я Рут, яка охристилася у Церкві незадовго до того, як мені було рекомендовано повний спокій, стала найчастішою гостею в нашому домі. Оскільки Рут була медсестрою, вона допомагала вночі й робила необхідні уколи.

Мені не доводилося про щось просити. Ті сестри передбачали всі мої потреби і піклувалися про все. Коли їх було більше, ніж роботи в домі, одна із сестер сідала біля мене й розмовляла. Так продовжувалося три місяці.

Ці сестри додавали мені сил і віддано любили мене. Вони дарували свій час і таланти. Вони йшли на жертви, щоб бути в моєму домі. Вони ніколи нічого не просили взамін. Вони любили і служили, наслідуючи приклад Господа, Який навчав нас: “Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих,—те Мені ви вчинили” (Матвій 25:40).

Якось, коли мій чоловік Брендон був у відрядженні в Орландо, шт. Флорида, він прокинувся серед ночі. У нього була висока температура і утруднене дихання. Чоловік викликав швидку допомогу, яка забрала його до лікарні, де виявилося, що в нього важка форма запалення легенів.

Оскільки у нас з Брендоном було двоє маленьких синів, я не змогла відразу ж виїхати з Пенсільванії до Флориди. Я щодня дзвонила Брендону, сподіваючись, що його стан покращиться настільки, що він зможе повернутися додому.

Однак Брендонові ставало все гірше. Коли медсестра тієї лікарні переконала мене, що я маю приїхати якнайшвидше, я почала думати, хто зможе подбати про наших хлопчиків.

Моя мама погодилася відпроситися з роботи на деякий час і сказала, що приїде якнайшвидше. Проте мій літак вилітав раніше, ніж вона могла приїхати. Я зателефонувала кільком друзям, щоб дізнатися, чи не зможуть вони доглянути за хлопчиками до того часу, коли приїде моя мама. Одна подруга з Товариства допомоги, Джекі Олдс, сказала, що з радістю пригляне за ними.

“Просто привези їхній одяг і підгузники,—сказала вона,—і вони можуть залишатися в мене весь той час, поки тебе не буде”.

Я почала відмовлятися, бо у цієї сестри було троє своїх дітей, і вона була дуже зайнята. Однак вона наполягла на своєму. Коли трохи пізніше я завезла до неї своїх дітей, вона втішила мене словами: “Не хвилюйся за них. Краще хвилюйся за те, щоб стан Брендона швидше покращився й він повернувся додому. Я знаю, як дати раду малюкам”.

Тоді я зрозуміла, що мої сини в надійному місці. Вони будуть щасливі й доглянуті. Так і сталося. А я змогла побути зі своїм чоловіком, який був у важкому стані, коли я приїхала до лікарні. Але вже за кілька днів йому стало краще настільки, що він зміг повернутися додому.

Я вдячна за хорошу подругу, яка відгукнулася на моє прохання і зробила набагато більше, ніж я її просила. Вона послужила нам у час, коли нам так це було потрібно.

Брат Андерсон, енергійний 35-річний президент Товариства молодих чоловіків, був тим провідником, який викликав загальне захоплення: колишній місіонер, батько п’ятьох дітей, мав власну справу і молодечий запал у серці. Але тепер у нього була лейкемія. Коли Райян Хілл, перший помічник у кворумі священиків, дізнався про це від єпископа, то відразу ж узявся за справу. Він обдзвонив усіх активних і менш активних священиків свого кворуму.

“Ми їдемо до лікарні, щоб провідати брата Андерсона. Нам потрібні всі. Ти зможеш прийти?”—повторював він під час кожного телефонного дзвінка.

“Не знаю, чи мені вдасться,—сказав один священик.—У мене робота”.

“Тоді ми почекаємо, поки ти закінчиш роботу,—відповів Райян.—Це така справа, яку ми повинні зробити разом”.

“Добре,—сказав член кворуму.—Я спробую з кимось помінятися змінами”.

Усі 11 священиків поїхали до госпіталю. Серед них були і менш активні, і ті, хто ніколи не пропускав недільних зборів. Вони разом плакали і сміялися, грали і складали плани на майбутнє. Упродовж наступних місяців вони встановили графік, хто коли буде розтирати ноги брату Андерсону, щоб покращити кровообіг, по черзі здавали тромбоцитарну масу (ця процедура займає 2 години), щоб він отримував лише їхню кров, і навіть їхали за 32 кілометри на шкільну дискотеку зі своїми дівчатами (серед них і дві дівчини, які не були членами Церкви) через лікарню, щоб розповісти про свої шкільні справи.

В останні дні життя брат Андерсон просив їх відслужити місію, укласти храмовий шлюб і підтримувати стосунки між собою. Минуло більше десяти років. Хлопці повернулися з місії, уклали шлюби у храмі, започаткувавши власні сім’ї, але вони й досі пам’ятають той незабутній досвід служіння разом зі своїм улюбленим провідником.