Чудо з тортильями

Двоє юнаків у білих сорочках і краватках прийшли в наш дім у Гондурасі. “Ми з Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів,”—сказали вони.

Мама запросила їх увійти. Місіонери навчали нашу сім’ю євангелії Ісуса Христа. Хоча мені було лише 9 років, серцем я відчув істинність їхніх слів.

“Що нам потрібно робити, щоб стати членами Христової церкви?”—запитав тато.

“Охриститися,”—відповів один із старійшин.

Разом з мамою і татом я охристився за місяць. Мій брат Томас, якому було 6 років, мав зачекати два роки.

Старійшини продовжували навчати нас євангелії. Вони пояснили нам, як сім’ї можуть бути запечатані навіки у храмі.

Найближчий храм був у Гватемалі, за багато кілометрів від нас. Нам потрібно буде сплатити за дводенну подорож автобусом і за дводенне перебування в готелі в тому місті. В нас не було грошей на таку подорож, однак мама і тато не дозволили, щоб це стало перепоною для відвідування храму.

Кожного року наша сім’я вирощувала кукурудзу. Ми робили з неї тортильї і продавали туристам, які проїздили через наше село.

Мама взяла папір та олівець. Вона склала якісь цифри і сказала: “Нам потрібно продати 2500 тортилій, щоб заплатити за подорож”.

У мене очі розширилися від подиву. Це ж так багато! “Ми ніколи не продавали так багато тортилій”,—сказав я.

Мама не виявляла ніякого занепокоєння. “Господь допоможе нам,—сказала вона.—Раулю, разом з Томасом ти маєш допомагати татові збирати кукурудзу”,—сказала мені мама.

Ми з Томасом допомагали татові збирати кукурудзу. Щодня мама її молола, робила тісто і смажила тортильї. Ми з Томасом носили їх у село.

“Сьогодні приїздив автобус з туристами,—сказав я мамі, коли ми повернулися додому після першого дня.—Ми продали багато тортилій”.

“Це диво”,—сказала мама.

Щодня ми продавали більше і більше тортилій. За кілька місяців ми назбирали достатньо грошей, щоб поїхати до Гватемали. Але я знову відчув занепокоєння. Я чув історії про те, як грабіжники зупиняли автобуси, які їхали джунглями. Вони відбирали цінності у пасажирів.

“А як же грабіжники?”—запитав я.

“Господь захистить нас”,—сказала мама. Потім вона запитала: “Раулю, чи віриш ти в євангелію?”

“Так”.

“Тоді ти знаєш, що ми повинні робити все, що в наших силах, щоб іти за Господом і Його пророками”.

За рік після нашого хрищення моя сім’я була готова здійснити подорож до храму. Ми поїхали до Гватемали автобусом. Я ніколи не забуду Дух, Який відчував під час запечатування моєї сім’ї на час і на всю вічність.

Того вечора, коли я став на коліна, щоб помолитися, я подякував Небесному Батькові за благословення храму.