2014
Щось зупинило мене
Вересень 2014


Щось зупинило мене

Рональд Д. Колбі, Юта, США

Зображення
illustration of man's hand holding a flashlight

Ілюстровано Бредлі Кларком

Похід з ночівлею для проведення різноманітних заходів на відкритому повітрі було заплановано на п’ятницю і суботу. Я був радий, що ми підемо разом з сином. Карл мав підробіток і працював у п’ятницю, тож я запропонував, що заїду за ним у п’ятницю ввечері після роботи. Ми планували залишити машину біля моста, що пролягав над місцем розташування табору, а потім спуститися вниз.

Коли ми приїхали до моста, було вже темно. На небі сяяв сріблястий місяць і кілька зірок. Стежка до місця розташування табору звивалася скелястою місцевістю, яка тягнулася вздовж річки. На початку свого шляху ми знаходилися на висоті 275 м над рікою.

Ми пройшли зовсім мало, як наш ліхтарик почав гаснути. У тьмяному світлі здавалося, що час від часу стежка взагалі зникає. Раптом я відчув, що слід зупинитися. Я різко зупинився, але зробив ще кілька кроків. Відчуття чи голос знову повторився: “Зупинися!”

Я знову зупинився. Карл, який ішов услід за мною, мало не налетів на мене.

“Тату, що трапилося?”—запитав він.

Я розповів йому про спонукання, додавши, що нам треба йти додому і що ми повернемося вранці.

“Тату, я вже бачу багаття,—сказав він.— Нам залишилося не більше півтора кілометра до табору”.

Усвідомлюючи, що спонукання було від Святого Духа, я наполягав на тому, що ми не зробимо вперед жодного кроку. Ліхтарик зовсім погас, тож ми обережно пішли стежкою назад. Карл був розстроєний і майже не розмовляв дорогою додому.

Наступного дня рано-вранці ми повернулися до моста і знову почали наш шлях. Карл зможе взяти участь хоча б у суботніх заходах. Ми швидко йшли, аж поки раптом стежка не зникла! Тоді нас вразила думка. Ми дійшли саме до того місця, де зупинилися минулого вечора.

“Тату, тут обрив над річкою метрів 90 заввишки, сказав Карл.— Ми б загинули!”

Обрив над річкою був стрімким. Перед нами було провалля шириною 3,5 метри, яке утворилося внаслідок нещодавньої бурі.

Ми з Карлом обнялися і заплакали. Тоді ми знайшли іншу стежку й дійшли до табору. Ми прибули якраз на сніданок.

На попередній стежці мали встановити попереджувальний знак, але його не було. На щастя, попереджувальним знаком для нас був Святий Дух.

Ми пройшли зовсім мало, як наш ліхтарик почав гаснути. У тьмяному світлі здавалося, що час від часу стежка взагалі зникає.