Мої труднощі і мої благословення

31 серпня 2017 року в селі Рідківці, Чернівецької області, Україна, я стояла біля воріт, що вели до обійстя, де 31 грудня 1890 року народився мій батько. Стоячи там, я відчувала, нібито на мене дивляться люди, хоч нікого й не було видно. Мабуть, то була моя сім’я, що була вже по той бік завіси.

Я хочу розповісти вам історію, яка передувала цьому моменту. Мої дід і бабця, Михайло і Катерина (Пресекар) Балан були селянами-орендарями на Буковині, яка тоді входила у склад Австро-Угорської імперії. Німецькою мовою те село називалося Rarancze. Сподіваючись знайти собі краще життя, вони відгукнулися на пропозицію переїхати в далеку Канаду.

Сім’я складалася з батька, Михайла, матері, Катерини, синів, Василя (9 років) та Івана (2 з половиною роки). Дочка Домніка померла за 7 років до цього у віці 4 років.

Вони попрощалися з ріднею та друзями; потягом доїхали до Гамбурга, Німеччина; там сіли на судно S.S. Arcadia і плили два тижні до Галіфакса, провінція Нова Шотландія, Канада. Звідти вони поїхали потягом до провінції Альберта. Ще коли вони пливли на кораблі, маленький Іван тяжко захворів і ніяк не міг одужати. Він помер через кілька тижнів після того, як вони прибули на місце.

Ця частина Канади, що на схід від Едмонтона, провінція Альберта, відома як Східний блок, оскільки всі села там були засновані іммігрантами з України. Канаді потрібні були іммігранти, щоб заселити провінції, що були в району прерій, та обробляти широкі сільськогосподарські угіддя. Вони давали сім’ям землі, щоб ті побудували собі будинки, розчищали поля і зробили землі прерій родючими.

Мій батько (Василь) виріс і одружився з Василиною Пучальською. Вони виховували своїх дітей на власній фермерській садибі біля Уіллінгтона, провінція Альберта. Усього в них було сімнадцятеро дітей: десять дочок і сім синів. Як це не дивно, але тільки один син, Микола, помер у дитинстві.

Я була чотирнадцятою дитиною в сім’ї і була на двадцять один рік молодшою від своєї найстаршої сестри. Я народилася 21 червня 1940 року в лікарні Уіллінгтона, провінція Альберта. Моє дитинство рано закінчилося через трагічну смерть батька і матері, коли мені було всього сім років. У мого батька стався серцевий напад і він помер через шість тижнів після того, як від раку померла моя мама.

Нас, шістьох молодших дітей, віддали у притулок для сиріт в Едмонтоні. Мою сестру Естер віддали в якусь сім’ю в Едмонтоні.

Якими б не були трагічними ті події для нашої сім’ї, вони відкрили для мене шлях, щоб дізнатися про Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів. У притулку для сиріт я і моя сестра Елсі пробули недовго, бо нас забрали в сім’ї у провінцію Південна Альберта. Мене повезли в Кардстон, а її—в Гленвуд, де обоє ми стали жити в сім’ях мормонських піонерів.

Мене виховувала вдова Мей (Урайт) Уіндер; вона була старшою за мене на шістдесят років. Я називала її бабусею. Вона з великою добротою ставилася до мене і навчила мене всього того, що мені необхідно було знати в житті: як вести домашнє господарство, шити, поратися в городі, грати на піаніно і жити за євангелією.

Я була охрищена незадовго до мого десятого дня народження. Ми з подругою були останніми двома дітьми, яких було охрищено у купілі Кардстонського храму, Альберта. Невдовзі після цього через дорогу від храму було освячено новий центр колу, де була христильня.

Мої роки в Кардстоні невдовзі закінчилися, бо бабуся Уіндер захворіла і померла; мені тоді було шістнадцять років. Соціальна служба повернула мене назад у притулок для сиріт в Едмонтоні. Я відчувала себе дуже нещасною. У притулку я була однією з найстарших дітей. Я не могла ходити до церкви. Я втратила зв’язок з усіма своїми знайомими у Кардстоні. Я сумувала за бабусею. І я весь час плакала.

Через два місяці чорниці з’ясували, де знаходиться каплиця СОД і почали дозволяти мені відвідувати церкву в неділю. Коли я приходила у дім зборів, сиділа у каплиці і тримала в руках збірник гімнів, то відчувала себе дуже добре.

А потім сталося чудо. Сім’я, яка сиділа за мною, впізнала мене. Вони були членами нашого приходу у Кардстоні. Брат Деранц Кегун звернувся до властей з проханням дозволити мені жити в їхній сім’ї і отримав такий дозвіл. Це було чудово—знову повернутися в сім’ю СОД. Я вивчала бухгалтерію у бізнес-коледжі і відвідувала інститут релігії. З часом я стала займатися косметологією, перукарською справою і керувала перукарнею.

Потім я зустріла свого першого чоловіка, і ми одружилися. У нас було п’ятеро дочок. Мені подобалося бути мамою. Я старалася навчати їх усього того, чого навчила мене бабуся Уіндер. Мій перший шлюб закінчився розлученням. Мої доньки вже були самостійні і жили окремо від мене, коли я вийшла заміж за Ральфа Холлінгсхеда, з яким ми тепер служимо місіонерами в Київському Українському храмі.

Це так чудово служити на батьківщині своїх батьків. Євангелія—істинна. Це вона привела до всього хорошого, що є у моєму житті.