Віра, що веде вперед

У 1849 році Президент Бригам Янг (1801–1877) заснував постійний еміграційний фонд, щоб допомогти членам Церкви здійснити переїзд до Америки. Перші святі, які скористалися цим фондом, здійснили подорож у критих возах, однак цей засіб пересування був повільним і коштовним. Навіть за допомогою Постійного еміграційного фонду така подорож була під силу небагатьом. Провідники Церкви вивчили можливість використання ручних візків і зрозуміли, що завдяки ручним візкам подорож буде швидшою і дешевшою.

На той час сім’я Моултонів нараховувала семеро дітей, але завдяки заощадженням з фруктової банки і за підтримки Постійного еміграційного фонду, а також з огляду на дешевший вид пересування, їхні мрії про імміграцію могли здійснитися. Оскільки сім’я складалася з 9 чоловік, необхідно було все ретельно спланувати й підготувати для подорожі. Аби заощадити більше грошей, щоб купити все необхідне, вони майже рік жили виключно на ячмінному борошні.

Коли наближався час вирушати в подорож, Томас завагався, чи слід це робити, оскільки його дружина чекала дитину. Але Сара Дентон Моултон була жінкою сильної віри й не збиралася відступати. Перед тим як вони покинули Англію, один з місіонерів дав Сарі благословення, в якому пообіцяв, що якщо вона поїде до Юти, то безпечно подолає весь шлях, не втративши жодного члена сім’ї. То було велике обіцяння для сім’ї, яка невдовзі мала складатися з 10 осіб!

В сім’ї, яка в 1856 році сіла на корабель Thornton, у Ліверпулі, Англія, радо привітали немовля усього через три дні після початку подорожі. Судно Thornton було зафрахтоване для перевезення 764 святих з Данії, Швеції та Англії. Ними керував місіонер на ім’я Джеймс Грей Віллі.

Через шість тижнів Thornton прибув до Нью-Йоркської бухти. Після того сім’я Моултонів сіла на поїзд, щоб здійснити довгу подорож на захід. Вони прибули в Айова-Сіті, шт. Айова, в червні 1856 року. То була відправна точка, звідки вирушали загони з ручними візками. Усього за три дні до їхнього прибуття з Айова-Сіті в дорогу вирушив загін з ручними візками під керівництвом капітана Едварда Банкера, узявши з собою всі наявні візки.

Приблизно через два тижні до загону Віллі приєднався ще один загін святих під керівництвом Едварда Мартіна. Церковні агенти в Айова-Сіті, які докладали всіх зусиль, щоб оснастити й відіслати перші три загони з ручними візками, тепер мали поспіхом вирішувати проблему, як підготувати все необхідне для неочікувано великої групи щойно прибулих. Їм треба було виготовити 250 ручних візків, перш ніж ці святі зможуть продовжити свою подорож.

Кожен дієздатний чоловік був задіяний до виготовлення ручних візків, у той час як жінки шили десятки наметів для подорожі. Багато з тих майстрів-любителів не дотримувалися технічних вимог і виготовляли візки різного розміру й міцності, що потім створило труднощі. Щоб устигнути виготовити потрібну кількість ручних візків, використовувалася деревина зі щойно зрубаних, непросушених дерев, а в деяких випадках для коліс—сиром’ятна шкіра та жесть. У кожен візок навантажували продукти й усі пожитки багатьох святих.

Як правило, у кожний ручний візок клали 180-230 кг борошна, постілі, кухонного приладдя й одягу. На кожен візок дозволялося брати лише 8 кг особистого вантажу на одну особу.

Томас Моултон і його сім’я, яка складалася з 10 чоловік, були призначені в четвертий загін, яким керував капітан Віллі. До нього входило 400 святих, серед яких було більше, ніж завжди, літніх людей. У звіті, поданому у вересні того року, вказувалося “404 особи, 6 возів, 87 ручних візків, 6 пар волів, 32 корови і 5 мулів”¹.

Сім’ї Моултонів було дозволено мати один віз, один критий і один відкритий ручний візок. Томас з дружиною тягнули критий візок. Новонароджений Чарльз і сестричка Ліззі (Софія Елізабет) їхали в тому візку. Лотті (Шарлотта) могла їхати тоді, коли візок везли з гори. Восьмирічний Джеймс Гебер ішов позаду, прив’язаний мотузком за пояс, щоб не відставати. Інший візок з важким вантажем тягнули двоє старших дівчат—Сара Елізабет (19 років) та Мері Енн (15 років)— і брати Вільям (12 років) і Джозеф (10 років).

У липні 1856 року Моултони попрощалися з Айова-Сіті і й розпочали свою подорож на захід, довжиною в 2 090 км. Після 26 днів подорожі вони дісталися Уінтер-Квортерс (Флоренс) шт. Небраска. За традицією вони провели там кілька днів, ремонтуючи візки й запасаючись усім необхідним, оскільки більше не було великих міст між Уінтер-Квортерс і Солт-Лейк-Сіті.

Літо закінчувалося, коли загін Віллі готувався залишати Уінтер-Квортерс, тож було зібрано нараду, щоб вирішити—йти чи залишатися до весни. Ті люди, які вже проходили цей маршрут, рішуче застерігали про те, як небезпечно вирушати так пізно. Але капітан Віллі й багато членів загону вважали, що слід іти, оскільки у них не було всього необхідного, аби зимувати у Флоренсі.

Маючи недостатню кількість продуктів, члени загону Віллі розпочали свою подорож 18 серпня, сподіваючись, що зможуть поповнити свої запаси у Форт-Ларамі (північніше сучасного Ларамі, шт. Вайомінг). З огляду на застереження вони завантажили на кожний візок додатковий 45-кілограмовий мішок борошна і сподівалися, що зустрінуть вози з продовольством, вислані з Солт-Лейк-Сіті. Однак перевізники продовольства, вважаючи, що вже не буде переселенців, у вересні повернули назад до Солт-Лейк-Сіті раніше, ніж загон Віллі дійшов до них.

У Флоренс Моултони вирішили, що краще вони залишать ящик з пожитками, оскільки вантаж, який вони везли для сім’ї з 10 чоловік, і так був надто важкий. На той час вони вже залишили частину багажу в порту Ліверпуля, ящик одягу на борту корабля, скриню з одягом у Нью-Йорку й скриню пожитків, що складалися головним чином з їхніх особистих речей, в Айова-Сіті. Навіть під час подорожі вони дивилися, як можуть полегшити свій вантаж.

Зображення

Scotts Bluff National Monument

ФОТОГРАФІЯ З Getty Images

Тим, хто насолоджується зручностями сучасного життя, важко уявити щоденні страждання, які доводилося переживати Моултонам та іншим надзвичайним чоловікам і жінкам з тих загонів з ручними візками. Чи можемо ми уявити натерті до мозолів руки й ноги, біль у м’язах, пил і бруд, спеку, мух і москітів, стада буйволів, на які вони натикалися, і зустрічі з індіанцями? Чи можемо ми уявити переправу через річки, труднощі, які створювали пісок та ковзкі камені, коли піонери намагалися перейти з візками через бурхливі або глибокі води? Чи можемо ми зрозуміти слабкість, яку вони мали через недостатнє харчування?

Під час подорожі діти Моултонів ішли з матір’ю в поля, щоб збирати дикорослу пшеницю, яка доповнювала їхній запас продуктів, що танув на очах. Настав момент, коли денний раціон сім’ї складався з ячмінного хліба і одного яблука на кожних трьох членів сім’ї.

12 вересня перед настанням сутінків до табору прибула група місіонерів, які поверталися з Британської місії. Їх очолював старійшина Франклін Д. Річардс (1821--1899), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, прапрадідусь моєї дружини. Коли старійшина Річардс та інші побачили труднощі того загону з ручними візками, вони пообіцяли поспішити до Солт-Лейк-Сіті та якнайшвидше вислати допомогу.

30 вересня загін Віллі дійшов до Форт-Ларамі, шт. Вайомінг, що за 645 км на схід від Солт-Лейк-Сіті.

На початку жовтня почалася зима, і в міру просування загону вперед, труднощів ставало ще більше. Запасів було так мало, що капітан Віллі мав урізати раціон до 15 унцій (425 г) борошна на одного чоловіка, 13 унцій на одну жінку, 9 унцій для дітей і 5 унцій на немовлят. Невдовзі їм довелося протистояти завиваючим вітрам і снігопадам. Уранці 20 жовтня нападало 10 см снігу, і намети й накриття для візків упали під його вагою. П’ять членів загону й кілька тяглових тварин померли від холоду й голоду в ніч перед снігопадом, а ще п’ятеро померли в наступні три дні. В першу чергу надаючи їжу жінкам, дітям і хворим, багато з достатньо сильних чоловіків змушені були залишатися взагалі без їжі.

Зображення

Sweetwater River

Спустившись на 3 км нижче від Скелястого хребта, загін розбив табір біля ріки Світ-Уотер, де, потерпаючи від голоду, холоду і страждань, чекав, поки закінчиться снігопад.

Коли загін Франкліна Д. Річардса дістався Солт-Лейк-Сіті, вони негайно повідомили Президента Янга про важке становище іммігрантів. Святі в долині не очікували на прибуття нових іммігрантів аж до наступного року, і новина про їхнє становище поширилася зі швидкістю лісової пожежі.

Через два дні, 6 жовтня 1856 року у Старій Скинії відбулася генеральна конференція. Президент Янг звернувся з трибуни із закликом до чоловіків вирушити на допомогу наступного дня, навантаживши продовольство та все необхідне на вози, запряжені мулами чи кіньми².

Джон Беннет Хокінс того дня був у Скинії й відгукнувся на заклик про допомогу. Він був серед сотень людей, які вирушили з Солт-Лейк-Сіті з рятувальними загонами. Увечері 21 жовтня рятувальники зі своїми підводами нарешті дісталися до табору Віллі. Їх з радістю і вдячністю привітали замерзлі й голодні святі. То була перша зустріч Джона Беннета Хокінса з Сарою Елізабет Моултон, які стануть моїми прадідусем і прабабусею.

22 жовтня дехто з рятувальників поїхали на допомогу іншим загонам з ручними візками, в той час як Вільям Х. Кімбол разом з тими возами, що залишилися, вирушив до Солт-Лейк-Сіті, піклуючись про загін Віллі.

Ті, хто був надто слабким, щоб тягнути візки, поклали свої пожитки на вози та йшли поруч з ними. А тих, хто вже був неспроможний іти, везли на возах. Коли вони дісталися до Скелястого хребта, почався ще один сильний снігопад. Коли вони намагалися піднятися на хребет, їм доводилося замотуватися в ковдри, щоб не замерзнути до смерті. Приблизно 40 чоловік із загону вже померли³.

Було так холодно, що під час переходу через хребет багато святих постраждало від обмороження рук, ніг та обличчя. Одна жінка осліпла від морозу.

Ми можемо собі уявити Моултонів зі своїм гуртом з 8 дітей, які тягнули і штовхали свої два візки через глибокі сніги. Один візок тягнув Томас з дружиною, в якому знаходився їхній дорогоцінний скарб—Лотті, Ліззі та немовля Чарльз, а маленький Джеймс Гебер, спотикаючись, тягнувся на мотузку, прив’язаному до пояса. Інший візок тягнули і штовхали Сара з Елізабет та інші троє дітей. Добра літня жінка, бачачи, як важко малому Джеймсу Геберу, взяла його за руку і йшла з ним за візком. Той вияв доброти врятував його праву руку, але через мороз його ліва рука була обморожена. Коли вони дійшли до Солт-Лейк-Сіті, кілька пальців на тій руці довелося ампутувати.

Надвечір 9 листопада вози зі стражденними людьми зупинилися біля будівлі офісу зі збору десятини, де зараз знаходиться Меморіальний будинок Джозефа Сміта в Солт-Лейк-Сіті. Багато з прибулих мали обморожені кінцівки. 69 чоловік померли на шляху. Але обіцяння, дане сім’ї Моултонів у тому благословенні в Англії, було виповнене. Томас і Сара Дентон Моултон не втратили жодної дитини.

Загін привітали сотні мешканців Солт-Лейк-Сіті, які з нетерпінням чекали на його прибуття і були готові допомогти своєю турботою. Вдячність Сари Елізабет до одного з молодих героїв, який допомагав у врятуванні Моултонів від смерті, невдовзі переросла в романтичне почуття, а згодом у кохання.

5 грудня 1856 року, з найкращими побажаннями від своїх рідних, Сара Елізабет вийшла заміж за свого рятівника Джона Беннета Хокінса. Вони були запечатані на час і на всю вічність у липні наступного року в Домі для ендаументів. Вони оселилися в Солт-Лейк-Сіті й були благословенні мати трьох синів і сімох дочок. Одна з тих дочок, Естер Емілі, у 1891 році вийшла заміж за мого дідуся Чарльза Разбанда.

24 липня ми святкуємо День піонерів і висловлюємо вдячність за багатьох піонерів, які віддали все, щоб розбудувати Долину Солоного озера і багато інших поселень у Сполучених Штатах. Ми також висловлюємо вдячність за піонерів-святих останніх днів по всьому світу, які проклали—і зараз прокладають—євангельський шлях, яким пройдуть інші.

Що рухало ними? Що штовхало їх уперед? Відповідь така—свідчення про Господа Ісуса Христа. Як правнук піонерів я додаю своє свідчення, що їхні зусилля не були марними. Те, що відчували вони, відчуваю і я. Те, що знали вони, знаю і я та свідчу про це.