У пошуках божественного задуму в нашій “не ідеальній” сім’ї

Будучи незаміжньою, я багато років прагнула укласти шлюб і мати дітей. Я хотіла цього і вірила, що головна мета мого життя—досягнути ідеалів сімейного життя, вказаних у Проголошенні про сім’ю. Однак попри всі мої щирі зусилля я не досягла бажаного успіху. Та борня була болісною.

З часом я змогла побачити дивовижну роботу, яку Господь здійснював у моєму серці завдяки тій борні.

Озираючись назад, я розумію, що мої нездійснені прагнення відіграли священну роль, прихиляючи моє серце до Викупителя в пошуках миру й спрямування, які лише Він міг надати, та поглибили мою довіру до Його досконалої любові й уможливлюючої сили. Щоденна молитва і вивчення Писань, а особливо слова з генеральних конференцій, стали рятівним канатом, що давав надію та спрямування. Я відчула спонукання звернутися до слів мого патріаршого благословення—та інших благословень священства—у пошуках любові й спрямування, які призначалися Вічним Батьком особисто мені.

Коли я виливала серце Господу, незважаючи на спокусу відвернутися в гіркоті почуттів, у розумі та серці виникали священні відчуття, які запевняли мене, що Він знає, де я, що моє життя має чудовий план і що я можу довіряти Йому. Те, що я за завітом належу³ своєму Викупителю, стало для мене каналом отримання глибокого миру й радості, які перевищують будь-які інші джерела задоволення і щастя.

Я побачила, що хоча я й розуміла, що мета мого життя полягала в здійсненні моєї мрії про ідеальну сім’ю, Господь уможливив те, що старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, назвав головною метою земного життя. Цитуючи царя Веніямина, він пояснив: “Ймовірно сама по собі головна мета … полягає в тому, щоб стати “свят[ими] через Спокуту Христа Господа”, що вимагатиме від нас стати як “дитина, смиренною, лагідною, покірною, терпеливою, сповненою любові, бажаючою підкорятися усьому, що Господь вважає за належне заподіяти їй, саме як дитина підкоряється своєму батькові”⁴.

Моя потреба в тому, щоб отримати допомогу й силу Спасителя, спонукала мене прагнути такого, як у Нього, покірливого серця, лагідності, смирення, терпіння та любові й відчути їх. У процесі цього Його уможливлююча сила змінила мене. І, правду кажучи, це й було тим, чого я найбільше бажала. Те, що здавалося таким “не ідеальним”, насправді вистелило дорогу до найкращого “ідеального”.

Мій друг і колега Тай Мансфілд розповідає про ту саму істину. Як чоловік, який відчував потяг до осіб своєї статі, Тай став свідком духовного зростання, яке може відбуватися тоді, коли якорем нашого життя є Ісус Христос і ми з готовністю підкоряємо Йому все своє серце, дозволяючи освятити весь наш важкий досвід на нашу користь. Для Тая це почалося тоді, коли Дух навчав його: “Незалежно від того, чи я колись одружуся, Бог мене безмежно любить і приймає таким, як я є. Моя відповідальність полягала в тому, щоб жити день за днем, прагнучи проводу святого Духа і виконуючи Його настанови”⁵. І згодом, завдяки довірі до Бога, Тай зміг укласти щасливий, прекрасний вічний шлюб зі своєю дружиною.

Я також нарешті вийшла заміж, хоча вже й не сподівалася. Але необхідність міцно триматися Ісуса Христа не зникла, навіть стала ще більш нагальною упродовж років після нашого з чоловіком запечатування. Я знову почала шукати Його, бо потребувала миру, оскільки боролося з безпліддям. Я не знала, чи зможу відчувати радість, на яку сподівалася, якщо в нашій сім’ї не буде дітей. Але навіть після того, як Господь благословив нас із чоловіком двома дітьми, я часто зосереджувалася на слабких сторонах своєї ролі як матері. Хоча я нарешті й мала те, чого завжди хотіла, здавалося, що якимось чином прірва між “ідеальним” і “реальним” поглиблювалася.

Такі обставини змусили мене знову подумати про цілі земного життя і божественно освячений процес нашого зростання. Можливо, мета життя насправді не полягає в тому, щоб мати ідеальну сім’ю. Можливо, ідеал навіть не існує в земному житті. Можливо, замість цього, сім’я—це шлях до зростання.

Насправді може бути так, що реальність, яку ми сприймаємо як “далеку від ідеалу”, виконує священну мету, щоб спонукати нас до зростання, без якого ми не зможемо жити в “ідеальних” стосунках. Можливо, сила криється в тому факті, що глибока прірва між реальним та ідеальним спонукає нас до встановлення глибших стосунків з Ісусом Христом, аби Він зцілював і освячував те, що почувається розбитим, наповнюючи мудрістю, силою і любов’ю. Дивовижним чином саме завдяки Його благодаті й викупленню, яке здійснив саме Він, ми можемо стати такими людьми з такими стосунками, які ми прагнемо мати на небесах.

Я прийшла до переконання, що “досконалість” насправді є недосяжною в сімейних стосунках для будь-кого—принаймні у цьому житті. Але чесність, цілісність і щира близькість—можливі. В дійсності, якщо ми будемо вдавати себе досконалими або очікувати на досконалість, це не дасть нам досягнути справжньої близькості з Богом, нашими сім’ями та іншими людьми. І навпаки, якщо Христос, наші сім’ї та інші люди будуть бачити нас такими, якими ми є насправді, навіть те, в чому ми “не зовсім досконалі”, ми зможемо запросити у своє життя Його освячувальну силу. Ми зможемо відчути Його дивовижну силу залагоджувати невирішенні ситуації, наповнювати нас Своєю любов’ю і змінювати таким чином, щоб наші стосунки з Ним і з нашими близькими людьми поглиблювалися.

Можливо, найсвященніша мета Проголошення про сім’ю полягає в тому, щоб запевнити нас ось у чому: “ідеальна” сім’я може стати вічною долею для кожного з нас.

Як улюблені сини й дочки небесних батьків ми всі належимо до вічної сім’ї. Наш унікальний досвід у земному житті є важливою складовою Батькового плану: допомогти нам розвивати і “зрештою реалізувати свою божественну долю спадкоємців вічного життя”⁶—того прекрасного сімейного життя, яке має Він, хоч як би не відрізнялося від ідеалу наше нинішнє сімейне життя. Як сказав старійшина Д. Тодд Крістофферсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів: “Спокута Ісуса Христа була передбачена, і що врешті-решт завдяки їй будуть компенсовані всі збитки і втрати тим, хто повертається до Нього. Ніхто не приречений отримати менше з усього того, що Батько має для Своїх дітей”⁷.

Так само, як Господь пообіцяв Якову посеред випробувань його “менш, ніж ідеальної” сім’ї, Його завітні стосунки з нами є запевненням того, що “Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і верну тебе до [дому], бо Я не покину тебе, аж поки не вчиню, що Я сказав був тобі” (Буття 28:15). Якщо ми йдемо за Ним, то якою б недосконалою не здавалася наша реальність, Він не полишить нас, поки ми не станемо такими, якими бажаємо стати, навічно поєднаними сімейними стосунками піднесеної радості.