Життя і священнослужіння Джозефа Філдінга Сміта

Джозеф Філдінг Сміт “народився, як дитина обітниці”, сказав старійшина Брюс Р. Мак-Конкі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Старійшина Мак-Конкі, зять Президента Сміта, пояснив, що у Джуліни Лемсон Сміт “було три дочки і не було синів. Отже вона прийшла перед Господом і, як Анна у давнину, склала обітницю. [Див. 1 Самуїлова 1:11]. Ось її обіцяння: якщо Господь дасть їй сина, “вона зробить усе можливе, щоб допомогти йому прославити Господа та його батька”. Господь почув її молитви, а вона дотрималася обіцяння, яке дала Йому”³. 19 липня 1876 року Джуліна і її чоловік Джозеф Ф. Сміт привітали у своїй сім’ї новонародженого сина. Вони назвали його Джозефом Філдінгом Смітом молодшим на честь його батька.

Народившись, Джозеф Філдінг Сміт увійшов у сім’ю, життя якої було сповнене віри й служіння, і в якій було багато провідників. Його дідусь Гайрум Сміт був братом пророка Джозефа Сміта і доблесним свідком Відновлення євангелії. Господь призначив Гайрума “бути пророком, і провидцем, і одкровителем для [Його] Церкви”, зазначивши, що ім’я Гайрума буде “з шаною згадуватися від покоління до покоління, на віки вічні” (УЗ 124:94, 96). Разом зі своїм братом Джозефом, Гайрум запечатав своє свідчення власною кров’ю, загинувши мученицькою смертю від рук черні 27 червня 1844 року (див. УЗ 135).

Зображення

Joseph Fielding Smith’s parents, Joseph F. Smith and Julina Lambson Smith, standing together.

Батько Джозефа Філдінга Сміта, Джозеф Ф. Сміт, ніс на своїх плечах важкі обов’язки з самого дитинства. Він був первістком у Гайрума й Мері Філдінг Сміт. Йому було п’ять років, коли його батько загинув мученицькою смертю, і дев’ять років, коли він допомагав своїй овдовілій матері переганяти її фургон з Наву, штат Іллінойс, до Солт-Лейкської долини. Пізніше він служив в якості місіонера і члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він був радником у Першому Президентстві, коли народився його син Джозеф. З 17 жовтня 1901 року по 19 листопада 1918 року він служив Президентом Церкви.

Мати Джозефа Філдінга Сміта, Джуліана Лемсон Сміт, належала до однієї з перших сімей піонерів в Солт-Лейкській долині. З дев’яти років її виховували в домі її дядька Джорджа А. Сміта, який на той час був членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, та її тітки Бетшеби У. Сміт. (Старійшина Сміт пізніше служив Першим радником у Першому Президентстві, яке очолював Президент Бригам Янг, а сестра Сміт пізніше служила генеральним президентом Товариства допомоги). Будучи дорослою, Джуліана була вірною дружиною й матір’ю та відданим членом Товариства допомоги. Вона була відома своїм співчуттям і майстерністю в акушерстві, допомігши народитися “близько 1000 дітей”, і піклуючись про їхніх матерів⁴. З жовтня 1910 року по квітень 1921 року вона служила другим радником в генеральному президентстві Товариства допомоги.

Джозеф навчився працювати ще в дитинстві. Його сім’ї належала ферма в Тейлорсвіллі, шт. Юта, яка розташовувалася на відстані близько 16 км від їхнього дому, де він і його брати допомагали зрошувати землю, заготовляти сіно і піклуватися про худобу. Вдома сім’я обробляла великий город, кілька плодових дерев, три довгі ряди винограду, мала курей, трьох корів і кількох коней. Президент Джозеф Ф. Сміт практикував множинний шлюб, отже в його сім’ї було багато ротів, які треба було нагодувати, і багато рук, які могли допомагати в роботі. Оскільки Джозеф Філдінг Сміт був одним з найстарших синів у великій сім’ї, йому було доручено деякі обов’язки, які зазвичай мала доросла людина. Крім виконання цих обов’язків він не відставав і в навчанні.

Першою роботою Джозефа поза домівкою й сімейною фермою була робота з його матір’ю. Він часто правив конем, запряженим у візок, допомагаючи їй виконувати обов’язки акушерки. У дорослому підлітковому віці він знайшов роботу в Zion’s Cooperative Mercantile Institution (ZCMI), де багато годин на добу виконував важку фізичну роботу. Пізніше він згадував: “Цілий день я працював, як робочий кінь, і до вечора геть виснажувався, тягаючи на спині мішки з борошном, цукром, шинкою й беконом. Я важив 68 кг, але, не задумуючись, піднімав мішок вагою 91 кг і закидав його собі на плечі”⁵.

Аби зберегти рівновагу між своїми важкими обов’язками в роботі і відпочинком, Джозеф знаходив час і для дозвілля. Він і його брати і сестри любили грати ввечері біля дому, ховаючись серед виноградної лози—“особливо, коли виноград вже був стиглий”⁶. Він також любив грати в бейсбол. У кожному приході була своя бейсбольна команда і йому подобалося брати участь у цих дружніх змаганнях.

Незважаючи на те, що бейсбол для молодого Джозефа Філдінга Сміта був важливий, іноді він залишав ігри раніше, оскільки дещо було для нього навіть важливішим. У такі часи його можна було побачити усамітненим “у сіннику або в тіні дерева, коли він повертався до читання” Книги Мормона⁷. Пізніше він сказав: “Скільки себе пам’ятаю, з того часу, коли я тільки почав читати, мені приносило більше втіхи й задоволення вивчення Писань і читання про Господа Ісуса Христа і Пророка Джозефа Сміта та роботу, яку було виконано задля спасіння людей, ніж будь-що інше в усьому світі”⁸. Він почав набувати звичку особисто вивчати євангелію тоді, коли отримав свій перший примірник Книги Мормона у вісім років. Він жадібно читав Головні труди Церкви і її публікації. В кишені він носив маленьке видання Нового Завіту, щоб мати змогу читати під час обіднього часу і йдучи на роботу й з роботи в ZCMI. Стійко й невпинно його свідчення про відновлену євангелію зміцнювалося.

Зображення

Joseph Fielding Smith as a young boy reading scriptures in hayloft

Але духовне зростання Джозефа не обмежувалося спокійним особистим навчанням. Він віддано брав участь у церковних зборах і в навчанні у класах та отримував обряди священства й благословення. Особливо його приваблював храм. На момент народження Джозефа Солт-Лейкський храм будувався вже протягом 23 років. “В юності Джозеф з великим інтересом спостерігав за щоденним просуванням будівництва цієї чудової споруди. Він бачив, як з каменоломні залізницею привезли вагони з останніми велетенськими гранітними каменями. … [Він] бачив, як наприкінці будівництва нарешті виросли величні шпилі. … [Він сказав]: “Бувало я гадав, чи доживу до того дня, коли побачу завершення будівництва цього храму”⁹.

6 квітня 1893 року Джозеф відвідав першу сесію освячення Солт-Лейкського храму. На цій сесії головував Президент Уілфорд Вудрафф, четвертий Президент Церкви, і він же й промовив молитву освячення. Ліворуч від Президента Вудраффа сидів його другий радник—Президент Джозеф Ф. Сміт.

Коли Джозефу Філдінгу Сміту було 19 років, він отримав патріарше благословення. Це благословення, проголошене його дядьком Джоном Смітом, який в той час служив Патріархом Церкви, додало Джозефу духовної сили. Джозефу було сказано:

“Ти матимеш привілей дожити до глибокої старості і за волею Господа ти маєш стати могутнім чоловіком в Ізраїлі. …

Твоїм обов’язком буде—сидіти з братами на раді й стояти на чолі цих людей. Твоїм обов’язком також буде багато подорожувати в рідній місцевості й за кордоном, сушею й водою, виконуючи роботу в служінні. І я кажу тобі: високо тримай свою голову, без страху й упередження підіймай свій голос, як скеровуватиме Дух Господа, і благословення Господа починуть на тобі. Його Дух скеровуватиме твої думки і відкриє вуста твої і розум твій, аби ти змішав мудрість злочестивих і розстроїв наради несправедливих”¹⁰.

Пізніше того року, після свого 20 дня народження, він отримав нові можливості для служіння і духовного зростання. Його було висвячено в чин старійшини в Мелхиседековому священстві, і він отримав храмовий ендаумент. Наприкінці свого життя, служачи Президентом Церкви, він проголосив: “Як же я вдячний за те, що маю святе священство. В усі свої дні я прагнув звеличувати своє покликання в цьому священстві і сподіваюся витерпіти до кінця у цьому житті і насолоджуватися товариством вірних святих у житті прийдешньому”¹¹.

У той час як молодий Джозеф Філдінг Сміт допомагав підтримувати свою сім’ю, вивчав євангелію і готувався до благословень священства, його зусилля не пройшли непоміченими молодою жінкою на ім’я Луї Шартліфф. Луї, чиї батьки жили в Огдені, шт. Юта, переїхала жити до сім’ї Смітів, щоб мати можливість відвідувати Університет Юти, який у той час розташовувався через дорогу від дому Смітів.

Спочатку стосунки Джозефа і Луї були не більше, ніж звичайною дружбою, але поступово вони переросли у залицяння. Оскільки у них було обмаль грошей, їхні залицяння обмежувалися здебільшого спільним читанням у сімейній вітальні, розмовами, прогулянками та відвідуванням церковних заходів. Джозефу також подобалося слухати, як Луї грає на піаніно. Іноді вони ходили на виставу у місцевому театрі. Наприкінці другого року навчання Луї в університеті, їхні залицяння розквітли в любов—таку міцну, що Джозеф на велосипеді долав загалом 160 км в обидва кінці вибоїстими, ґрунтовими дорогами, щоб раз чи два побачити її в Огдені, коли в університеті були канікули¹².

Зрештою Луї та Джозеф обговорили одруження. Втім, залишилося одне питання: чи буде Джозеф служити на місії? В ті дні молоді чоловіки й жінки, які бажали служити на місії, не зверталися до своїх єпископів, щоб отримати рекомендацію для таких покликань. Надання покликань на місію відбувалося цілком через офіс Президента Церкви. Молодий чоловік не мав жодної гадки, коли міг знайти у своїй поштовій скрині покликання на місію.

Луї закінчила навчання в університеті весною 1897 року і знову переїхала зі своїми батьками назад в Огден. Рік потому, вже не очікуючи покликання на місію, вони вирішили реалізувати свої плани щодо одруження. Як пізніше сказав Джозеф: “Я переконав її змінити своє місце проживання і 26 квітня 1898 року ми пішли до Солт-Лейкського храму і мій батько, Президент Джозеф Ф. Сміт, одружив нас на час і на всю вічність”¹³. Почавши спільне життя, Джозеф і Луї жили в маленькій квартирі в домі сім’ї Сміт.

У перші дні існування Церкви одружених чоловіків часто покликали служити на місії повного дня, отже Джозеф і Луї не здивувалися, коли 17 березня 1899 року вони отримали лист з місіонерським покликанням, підписаний Президентом Лоренцо Сноу. Але можливо Джозеф був дещо здивований місцем призначення своєї роботи. До отримання покликання він мав розмову з Президентом Франкліном Д. Річардсом, президентом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, щодо можливості отримання місінерського покликання. Джозеф пізніше згадував: “[Він] спитав мене, куди б я хотів поїхати. Я відповів йому, що не віддавав особливої переваги якомусь місцю і готовий їхати, куди б мене не послали. Але він зазначив: “Напевно є місце, куди б ти бажав поїхати”. Я відповів: “Добре, я хотів би поїхати до Німеччини”. Отже, вони послали мене до Англії!”¹⁴

Зображення

Elder Joseph Fielding Smith as a full-time missionary, wearing a white shirt, a bow tie, and a suit.

Луї вирішила жити зі своїми батьками, поки Джозефа не буде вдома. Вона відчувала, що це допоможе їй пережити самотність від розлуки зі своїм чоловіком. І вона працюватиме в магазині свого батька, заробляючи гроші на те, щоб допомогти фінансувати місію Джозефа¹⁵.

12 травня 1899 року, за день до від’їзду на місію, старійшина Сміт та інші місіонери отримали інструкції від Президента Джозефа Ф. Сміта та старійшин Джорджа Тіздейла й Гебера Дж. Гранта, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Цими настановами і завершилося їхнє навчання перед від’їздом як місіонерів повного дня. Під час цих зборів кожен місіонер отримав офіційне посвідчення місіонера. У посвідченні старійшини Сміта йшлося:

“Цим документом засвідчується, що старійшина Джозеф Ф. Сміт мол., якому належить це посвідчення, перебуває в повній вірі й товаристві Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів і його було належним чином призначено Генеральними Авторитетами вищезгаданої Церкви служити на Місії у Великобританії, щоб Проповідувати Євангелію і виконувати всі її Обряди, які відповідають його чину.

І ми запрошуємо всіх людей дослухатися до його Вчень і Порад як людини Бога, посланої відкрити їм двері Життя й Спасіння, і допомагати йому в його подорожах в усьому, що йому може знадобитися.

І ми молимося Богу, Вічному Батькові, щоб Він благословив старійшину Сміта і всіх, хто приймає його і служить, допомагаючи йому, благословеннями Небес і Землі, в часі й у вічності, в ім’я Ісуса Христа, амінь.

Посвідчення підписане в Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта, 12 травня 1899 року від імені вищезгаданої Церкви. Лоренцо Сноу, Джордж К. Кеннон, Джоз. Ф. Сміт, Перше Президентство”¹⁶.

Наступного дня сім’я зібралася вдома, щоб попрощатися з Джозефом і з його старшим братом, якого також було покликано служити в Англії. Однак одного члена сім’ї на зборах не було. Молодша сестра Джозефа—Емілі, ховалася, бо їй було соромно за те, що вона вчинила за кілька років до того. Коли у Джозефа та Луї були побачення, іноді Джозеф відправляв Емілі та інших маленьких дітей до ліжка раніше, щоб мати можливість провести час зі своєю коханою наодинці. Будучи засмученою тим, що здавалося такою несправедливістю, Емілі часто молилася, щоб Господь відіслав її брата на місію. І зараз, коли він дійсно від’їжджав на місію, вона почувалася винною в тому, що можливо була причетною до його від’їзду¹⁷.

Джозеф і Луї знали, що покликання служити в Англії прийшло від Господа. Джозеф прагнув виконувати свій обов’язок, а Луї було приємно, що її чоловік буде служити на місії, але їм обом було важко від думки про їхню розлуку. Коли старійшині Сміту настав час вирушати на залізничний вокзал: “Луї намагалася бути мужньою і не показати Джозефу своїх сліз. Але було важко приховати червоні очі. А Джозеф від самої думки про від’їзд вже так тужив за домом, що не міг ні з ким говорити. … В горлі Джозефа стояв клубок, коли він затримався біля парадних дверей старої домівки на вулиці First North Street і, прощаючись, цілував своїх рідних: маму, тата, братів і сестер, тіток і останньою з усіх—Луї. “Прощавай моя люба, Луї. Нехай Бог благословить тебе і береже для мене”¹⁸.

З того часу, як його потяг—незручний і задимлений хмарами тютюну—помчав від дому, старійшина Сміт присвятив себе своїй місії. Записи в його жоденнику і листи, які він надсилав і отримував, вказували на складнощі, з якими він стикався як місіонер, та на віру й відданість, з якими він долав їх.

В кінці свого першого дня місіонерської роботи в Англії він написав у своєму щоденнику: “Це був дуже важливий день у моєму короткому житті. Я приїхав з дому менше ніж місяць тому, щоб проповідувати євангелію нашого Господа. … Сьогодні на вулиці я ходив по домівкам і роздав 25 брошур. Це перше в цій роботі, що я будь-коли виконував, і мені це далося не дуже легко. … Сьогодні я вперше склав своє свідчення світу, але я зможу робити це краще. З допомогою Господа я виконуватиму Його волю так, як мене було покликано її виконувати”¹⁹.

Коли батько Джозефа надіслав йому кілька доларів на потреби, той відповів: “Я буду дуже обачним з коштами, які ти надіслав мені. Я не витрачаю нічого, поки в мене немає вагомої причини на це”. Він також розповів батькові про своє рішення вивчати євангелію і навчати їй: “Я тут, щоб проповідувати євангелію, і сподіваюся, що зможу робити це добре. … Я бажаю вдосконюлювати свій розум і таланти, поки я тут, щоб мати можливість завжди бути корисним для чогось в житті. … Я хочу мати вірне розуміння про все, і ніщо не приносить мені більшого задоволення, ніж вивчення того, що стосується євангелії. Я бажаю познайомитися з нею і здобути мудрість”²⁰.

Президент Джозеф Ф. Сміт написав такі слова похвали у листі старійшині Джозефу Філдінгу Сміту: “Мені подобається твій дух, я маю віру в твою цілісність і відчуваю радість за тебе і задоволення. Я хочу, щоб ти набував мудрості і розвивав у собі обачність в судженні, терпіння, а також здатність відчувати Святого Духа і любов Бога”²¹. Батько Луї, Льюїс Шартліфф, також висловив упевненість у старійшині Сміті: “Я завжди відчував, що ти виконуватимеш славетну місію і здобудеш досвід, який підготує тебе до високої посади, яку тобі призначено виконувати в майбутньому”²².

В листах до Луї, Джозеф завжди висловлював свою любов до неї. Він часто вкладав спресовані квіти у свої “листи, сповнені тепла й любові”²³. Він також писав про свої випробування: “В цій країні є багато людей, хто знає, що євангелія, якій ми навчаємо, є істинною, але вони не мають моральної мужності вийти зі світу і прийняти її”²⁴.

Луї посилала листи принаймні раз на тиждень. Одного разу вона написала: “Пам’ятай, я тут, щоб любити тебе і молитися за тебе, і я на жодну мить не забуваю про тебе. … Я завжди молюся, щоб ти, мій любий дорогоцінний чоловік, був благословенний”²⁵. Луї відверто писала про свою відданість чоловікові і про свою відданість такою ж мірою Господу і Його роботі. Вона постійно нагадувала Джозефу, щоб той не дозволяв, аби туга за домом послаблювала його рішучість служити.

Старійшині Сміту така підтримка була потрібна, бо він нечасто знаходив людину, яка б приймала послання відновленої євангелії. Багато років потому він “розповів своєму синові Джозефу, що умови були настільки погані, а люди настільки байдужі, що він досяг стану, коли вважав, що більше не може працювати. Однієї ночі він лежав у ліжку й думав про те, як заробити на дорогу додому”²⁶. Але натхненний підтримкою дорогих людей і зміцнений їхніми молитвами й особистим бажанням служити, він подолав такі думки. Він знав, що його покликав Господь, і він знав, що мав старанно працювати на благо людям, яким він служив, і на благо своєї сім’ї. Він писав: “Краще я залишуся тут назавжди, ніж приїду додому без документа про звільнення з честю. … Я молюся про дух євангелії і любов до ближніх, щоб я міг залишатися тут, доки мене не звільнять з честю. Якби не численні молитви, які підносилися за мене вдома на додаток до моїх особистих молитов, я б не зміг бути успішним”²⁷.

Старійшина Джозеф Філдінг Сміт був з честю звільнений зі своєї місії 20 червня 1901 року. За два роки старанного служіння “він не навернув жодної людини, не мав можливості виконати жодного хрищення, хоча він конфірмував одного наверненого”²⁸. Однак він і його напарники посадили насіння євангелії, допомагаючи багатьом людям знайти більший мир і здобути краще розуміння, і він виріс особисто як дослідник і вчитель євангелії і як провідник священства.

Джозеф прибув до Солт-Лейк-Сіті 9 липня 1901 року. Провівши кілька днів з родиною Луї в Огдені, Джозеф і Луї повернулися до своєї домівки в родину Смітів і знову почали спільне життя. У той час, як вони працювали, щоб зміцнити дім та сім’ю і служили в Церкві, у їхньому шлюбі проявлялися віра, старанність і служіння.

Зображення

Louie Shurtliff Smith, President Joseph Fielding Smith’s first wife, in a white dress with her hair pulled back.

Невдовзі після свого повернення додому Джозеф почав шукати роботу, щоб мати змогу забезпечувати свою сім’ю. З допомогою родича він отримав тимчасову роботу конторського службовця в офісі Солт-Лейкського округу. Близько п’яти тижнів потому, він прийняв посаду у Відділі історії Церкви. Вивчаючи історію Церкви, він також дізнавався про людей, які намагалися дискредитувати Церкву та її провідників. Він невтомно працював, щоб надавати інформацію на захист вірувань Церкви. Це було початком служіння, яке благословлятиме Церкву протягом майбутніх років.

Весною 1902 року Луї була вагітна. Вона й Джозеф були вдячні за своє маленьке помешкання, але вони хотіли побудувати власний дім. Надійна робота Джозефа дозволила їм почати планувати. Вони найняли будівельну фірму і домовилися, що більшість роботи Джозеф виконає сам, таким чином скорочуючи витрати. Їхня перша дитина, дочка на ім’я Джозефіна, народилася у вересні 1902 року, і вони переїхали у свою нову домівку приблизно 10 місяців потому. У 1906 році, після важкої вагітності Луї, в їхній сім’ї народилася ще одна дочка, яку вони назвали Джуліна.

Джозеф завжди волів брати участь у Господній роботі зі спасіння і отримував багато можливостей для цього. У 1902 році його було покликано служити одним з президентів двадцять четвертого кворуму сімдесятників. До його обов’язків також входило навчати кворум. (На той час у Церкві було більше 100 кворумів сімдесятників. Члени цих кворумів не були генеральними авторитетами). Джозефа також було покликано служити в головному управлінні Асоціації взаємного вдосконалення Товариства молодих чоловіків і членом вищої ради Солт-Лейкського колу. Він був висвячений на первосвященика своїм братом Гайрумом, членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. На квітневій генеральній конференції 1906 року його було підтримано як помічника історика Церкви, а наступного січня його було призначено в особливий комітет, метою якого було “підготувати інформацію для захисту Церкви проти нападок, які чинили на неї її вороги”²⁹.

Коли батько Джозефа служив Президентом Церкви, Джозеф часто допомагав йому з кореспонденцією та іншими адміністративними обов’язками. Час від часу він супроводжував свого батька, коли той виконував церковну роботу. Одного разу Джозеф навіть поїхав на виконання завдання замість Президента Сміта. Він писав: “На прохання батька я вирушив до Бригам-Сіті [шт. Юта], щоб освятити там дім зборів Другого приходу. Вони дуже хотіли, щоб він промовив молитву освячення, але через сильну застуду він послав мене замість себе”. Коли президент колу і єпископ зустріли на залізничній станції Джозефа, то не дуже зраділи³⁰. Переказували, що президент колу сказав: “Я ледве не плачу. Ми очікували на Президента Церкви, а приїхав хлопець”. За однією з версій цієї історії, Джозеф дотепно відповів: “Я б теж заплакав”³¹.

Хоча багато церковних обов’язків змушували його залишати домівку, він і Луї також знаходили час служити разом і насолоджуватися товариством одне одного. 1 листопада 1907 року він написав у своєму щоденнику наступне: “Більшу частину дня я провів разом з Луї у Солт-Лейкському храмі. Це один з найщасливіших днів нашого життя і найкорисніший для нас”³².

У березні 1908 року Джозеф відклав багато своїх церковних обов’язків, відчуваючи потребу якомога більше часу проводити вдома з Луї. Вона страждала від серйозної, неослабної хвороби, пов’язаної з ранніми стадіями її третьої вагітності. Попри молитви, благословення священства, дбайливу опіку її чоловіка і турботливу увагу лікарів, їй ставало все гірше. Вона померла 30 березня.

У горі Джозеф написав: “Цього місяця, сповненого для мене постійної тривоги й хвилювань, я пройшов через найбільші й найболісніші випробування й лиха. І протягом усього цього часу я покладався на Господа, щоб здобути силу й втіху. Перестраждавши найнестерпнішу біль, що тривала три або чотири тижні, і хворіючи протягом приблизно двох місяців, моя улюблена дружина була звільнена від своїх страждань … і пішла від мене та наших дорогоцінних діток у кращий світ, найславетнішої зустрічі в якому ми терпеливо і з тугою чекатимемо”. Джозеф сказав, що його дружина “померла міцною у вірі, будучи відданою кожному принципу євангелії”³³.

Невдовзі Джозефу стало важко виховувати двох маленьких дівчаток в домі без матері. Його батьки запросили молоду сім’ю жити з ними. Навіть з цією допомогою вдівець зрозумів, що його маленьким дітям потрібна турбота люблячої матері.

Зображення

Portrait of Ethel Smith, Joseph Fielding Smith's second wife.

Як це було й з прийняттям усіх інших важливих рішень, це питання Джозеф також зробив предметом палких молитов. Відповіддю на його молитви була Етель Джорджина Рейнольдс, секретарка у Відділі історії Церкви. 6 липня 1908 року Джозеф запросив її піти з ним і з його дочками на прогулянку в парк. Прогулянка була успішною, бо всі четверо насолоджувалися товариством одне одного. Десять днів потому Джозеф і Етель разом насолоджувалися побаченням наодинці, а невдовзі після цього вони заручилися, щоб одружитися.

Етель і Джозеф були запечатані в Солт-Лейкському храмі 2 листопада 1908 року. Кілька років потому у своєму листі до Етель Джозеф написав: “Ти не знаєш, як часто я дякував Господу за те, що не помилився, коли мені була потрібна супутниця. Тебе було послано до мене”³⁴. Крім того, що вона була люблячою супутницею Джозефу, Етель швидко стала другою мамою Джозефіні та Джуліні.

Незадовго до квітневої генеральної конференції 1910 року помер Перший радник у Першому Президентстві, Президент Джон Р. Уіндер. Старійшину Джона Генрі Сміта, який служив у Кворумі дванадцятьох, було покликано в Перше Президентство, через що залишилося вільне місце у Кворумі дванадцятьох. Перше Президентство і Кворум дванадцятьох зустрілися в Солт-Лейкському храмі, щоб поговорити про чоловіків, які підходили, щоб зайняти те вільне місце. Після наради, яка тривала близько години, вони не могли “досягти одностайності почуттів стосовно цього питання. Зрештою Президент Джозеф Ф. Сміт усамітнився в окремій кімнаті і став на коліна, щоб помолитися про скерування. Коли він повернувся, то трохи нерішуче спитав 13 інших братів, чи не хочуть вони розглянути щодо цієї посади кандидатуру його сина Джозефа Філдінга Сміта молодшого. За його словами, йому не дуже хотілося вносити цю пропозицію, оскільки його син Гайрум вже був членом ради, а його син Девід був радником у Верховному єпископаті. Він боявся, що члени Церкви будуть невдоволені тим, що ще одного його сина буде призначено генеральним авторитетом. Однак він відчував натхнення запропонувати розглянути кандидатуру Джозефа. Інші чоловіки, здавалося, миттєво прийняли цю пропозицію і підтримали в цьому Президента Сміта.

“Ще до оголошення на конференції, Президент Сміт розповів його [Джозефа] матері про те, що вибрано було Джозефа. Сестра Джозефа, Едіт С. Патрік, каже: “Пам’ятаю, як мама розповідала нам, що у 1910 році батько прийшов додому зі своїх зборів ради у храмі і здавався дуже стурбованим. Коли його спитали, що його непокоїло, він сказав, що Джозефа обрали бути одним з Дванадцятьох. Він сказав, що брати одностайно обрали його, і додав, що зараз його, як президента, будуть нещадно критикувати за те, що він зробив свого сина апостолом. Мама сказала йому жодної хвилини не перейматися тим, що можуть казати люди. Вона знала, що Господь вибрав його, і сказала, що знала про те, що він відповідатиме своєму покликанню”.

“…У ті часи обрану особу не повідомляли заздалегідь, і вона чула про своє призначення, коли її ім’я зачитували під час конференції для підтримки голосуванням. Таким чином, коли 6 квітня 1910 року Джозеф Філдінг вирушив на конференцію, він і гадки не мав про те, що обрали його”. Коли він увійшов у Скинію, розпорядник біля дверей спитав у нього: “Ну, Джозефе, хто буде новим апостолом?” Той відповів: “Я не знаю. Але не ти й не я!”

Саме перед тим, як було зачитано ім’я нового члена Кворуму дванадцятьох, Джозеф відчув спонукання від Духа, що може бути назване його ім’я. І все ж, пізніше він сказав, що коли оголосили його ім’я, “я був настільки здивований і приголомшений, що ледве міг говорити”.

Пізніше того дня він попрямував додому поділитися новиною з Етель, яка не змогла відвідати збори. Він розпочав такими словами: “Гадаю нам треба буде продати корову. У мене більше не буде часу доглядати її!”³⁵

Протягом 60 років членства у Кворумі Дванадцятьох Апостолів, Джозеф Філдінг Сміт бачив багато змін у світі. Наприклад, коли його було покликано бути апостолом, багато людей все ще використовували коней та екіпажі в якості основних транспортних засобів. Наприкінці свого служіння у кворумі за завданнями він часто подорожував реактивним літаком.

Зображення

Group portrait of the Quorum of the Twelve Apostles in 1921. Included are: (left to right) seated: Rudger Clawson, Reed Smoot, George Albert Smith, George F. Richards, Orson F. Whitney, David O. McKay, standing: Joseph Fielding Smith, James E. Talmage, Stephen L. Richards, Richard R. Lyman, Melvin J. Ballard and John A. Widtsoe.

Служачи членом Кворуму дванадцятьох, старійшина Сміт займав багато відповідальних посад, де йому багато довірялося. Перші вісім років його служіння апостолом, він неофіційно служив секретарем свого батька. Він був ним до смерті свого батька в листопаді 1918 р. Роль писаря Джозеф Філдінг Сміт виконував і тоді, коли його батько диктував видіння про викуплення померлих, яке зараз знаходиться в Ученні і Завітах 138.

Старійшина Сміт служив помічником історика Церкви, а потім істориком Церкви майже 50 років. Він служив радником у президентстві Солт-Лейкського храму, президентом Генеалогічного та історичного товариства Юти, першим редактором і комерційним директором Генеалогічного та історичного журналу Юти і головою Виконавчого комітету Церковного правління освіти. Він також служив головою Комітету церковних видань. Виконання цього призначення вимагало від нього перечитування тисяч сторінок рукописів до того, як з них робили посібники для уроків та інші церковні видання.

Його було рукопокладено діючим президентом Кворуму дванадцятьох 6 жовтня 1950 року, і він служив у цій якості до квітня 1951 року, коли його було рукопокладено як президента Кворуму дванадцятьох. У цій якості він служив з квітня 1951 року до січня 1970 року, коли став Президентом Церкви. З 1965 до 1970 року він також служив радником у Першому Президентстві, одночасно виконуючи свої обов’язки президента Кворуму дванадцятьох.

У своєму першому зверненні на генеральній конференції старійшина Джозеф Філдінг Сміт звертався безпосередньо до кожного, хто “здіймає свій голос проти дій уповноважених, які головують над Церквою”. Він виступив з таким суворим проголошенням: “Я хочу здійняти голос попередження до всіх тих, хто є членами цієї Церкви, і сказати їм, що їм краще покаятися і навернутися до Господа, щоб Його вироки не вразили їх, і вони не втратили віру і не відвернулися від істини”³⁶.

Протягом усього свого служіння він продовжував здіймати голос попередження. Якось він сказав: “Я вважав це своєю місією, бо отримав сильне спонукання від Духа Господа під час моїх подорожей колами Сіону говорити людям, що зараз настав день покаяння. … Я відчуваю, що моя місія—закликати до покаяння і запрошувати людей служити Господу”³⁷.

Такий строгий, прямий підхід до навчання згладжувався лагідністю й добротою. Старійшина Бойд К. Пекер якось став свідком цього під час зборів, на яких Джозеф Філдінг Сміт був головою Місіонерського комітету Церкви. “Було представлено звіт стосовно аварії, в яку потрапили два старійшини-місіонери на автомобілі, що належав Церкві. Продавець овочів похилого віку не зупинився на своїй вантажівці на знак “стоп” і в’їхав у бік автомобіля місіонерів, повністю розбивши його. Водія вантажівки було притягнуто поліцією до судової відповідальності. Його автомобіль був не застрахований. На щастя, жоден місіонер не отримав серйозних травм.

Президент Сміт тихо сидів, поки члени комітету розглядали цю справу. Після певного обговорення, вони сказали директору-розпоряднику Місіонерського відділу найняти адвоката і передати справу до суду.

Лише після цього запитали Президента Сміта, чи погоджувався він з таким планом дій. Він спокійно відповів: “Так, ми можемо це зробити. І якщо ми добре постараємося, то може нам навіть пощастить і ми заберемо вантажівку у бідної людини; і як же він тоді буде заробляти на життя?”

Ми подивилися один на одного трохи присоромлені,—сказав старійшина Пекер.—Потім дали дозвіл на купівлю Церквою іншої машини для місіонерів, поговорили про роботу Церкви і залишили цю справу”³⁸.

Коли старійшину Сміта було покликано в апостольство, у нього було троє дітей: Джозефіна, Джуліна і першонароджена дитина Етелі—Емілі. Сім місяців потому в сім’ї народилася ще одна дочка. Етель і Джозеф назвали її Наомі. Через ускладнення під час народження, Наомі довелося боротися за своє життя, і члени сім’ї боялися, що вона довго не проживе. Але, як пізніше згадував її батько, вона “була врятована силою молитви і благословенням [священства], коли виявилося, що вона не може дихати”³⁹. Пізніше Етель народила ще сімох дітей: Луїса, Амелію, Джозефа, Льюіса, Рейнольдса, Дугласа та Мілтона.

Будучи апостолом, Президент Сміт часто надовго від’їжджав з дому у справах. Але коли він був вдома, то зосереджувався на своїй сім’ї. Його дружина Етель описала його, як “доброго, люблячого чоловіка й батька, чиє найбільше в житті прагнення—зробити щасливою свою сім’ю і в цих зусиллях повністю забути себе”⁴⁰.

Дітей в сім’ї Смітів забавляло враження, яке справляв на деяких людей їх батько, що він—суворий і строгий чоловік. “Одного разу … після його досить суворої проповіді щодо важливості належного контролю за своїми дітьми, одна невдоволена жінка підійшла до двох його маленьких дочок і висловила їм своє співчуття, [сказавши]: “Ваш батько певно б’є вас!” У відповідь на це звинувачення, дівчатка лише захихотіли. Вони знали свого батька набагато краще, ніж вона—він би ніколи не образив їх. Коли він повертався додому зі своїх довгих подорожей, “з того моменту, як на залізничному вокзалі його радісно зустрічали, і до моменту, коли сім’я знову з сумом проводжала його кілька днів потому, наставали щасливі часи”. Вони грали в ігри, пекли пироги й робили морозиво, ходили на пікніки, каталися на потязі і відвідували каньйони й озера неподалік. Їм подобалося слухати історії про його церковні завдання по всьому світу⁴¹. Вони також працювали разом, виконуючи хатні справи⁴².

Сини Президента Сміта займалися спортом і він відвідував їхні ігри, коли тільки міг⁴³. Йому також подобалося разом з ними брати участь у спортивних іграх, особливо у грі в ручний м’яч. Він веселився з ними, але й намагався бути хорошим суперником. Його сини Рейнольдс і Льюїс пам’ятали часи, коли вони вдвох змагалися проти свого батька. Він дозволяв їм вибирати, якою рукою йому користуватися під час гри. Навіть тримаючи одну руку за спиною, він завжди “легко перемагав їх обох”⁴⁴.

Коли старійшина Сміт виконував завдання далеко від дому, Етель і дітям було нелегко, але тижні розлуки також були болісними й для нього. 18 квітня 1924 року він сів на потяг, щоб їхати головувати на конференції колу. В той час Етель була на сьомому місяці вагітності, щосили намагаючись піклуватися про дітей вдома. У листі до неї він написав: “Я думаю про тебе і хотів би постійно бути з тобою наступні кілька тижнів і дбати про тебе”⁴⁵. Думаючи про дім, він завершив листа власним віршем. Деякі слова з того вірша зараз містяться в багатьох церковних книгах гімнів, зокрема у гімні під назвою “Довгим видався шлях?”

Починаючи з 1933 року, щасливі дні в сім’ї Смітів іноді переривалися, коли доводилося нести важку ношу, як її назвав старійшина Сміт у своєму вірші за дев’ять років до цього. Етель почала страждати від “жахливої хвороби, суть якої вона не могла зрозуміти. Інколи вона впадала в глибокі депресії, а бувало, що її розум безконтрольно змушував її виснажене тіло щосили працювати. Ніжна любов і підтримка її сім’ї, молитви, благословення і навіть госпіталізації, здавалося, не допомагали”⁴⁷. Після чотирьох років страждань вона померла 26 серпня1937 року. Її засмучений горем чоловік так писав про її смерть: “Не можна було знайти кращої жінки або більш відданої дружини і матері”⁴⁸. Відчуваючи глибокий смуток, він знаходив втіху у знанні про те, що він та Етель Рейнольдс Сміт були зв’язані разом на вічність священним завітом запечатування.

Коли померла Етель, п’ятеро дітей все ще жили в домі Смітів. Двоє з них невдовзі мали переїхати—Амелія була заручена, щоб одружитися, а Льюїс готувався служити на місії повного дня. Вдома мали залишитися 16-річний Рейнольдс, 13-річний Дуглас і 10-річний Мілтон. Піклуючись про цих, позбавлених матері синів, Джозеф Філдінг Сміт знову почав думати про одруження.

З цією думкою старійшина Сміт невдовзі звернув увагу на Джессі Еллу Еванс, відому солістку Мормонського хору скинії. Джессі співала соло під час поховальної служби для Етель, а старійшина Сміт надіслав їй записку з висловленням своєї вдячності. Ця записка стала причиною для телефонних розмов. Старійшина Сміт і Джессі не були знайомі одне з одним до цих розмов, однак вони швидко стали хорошими друзями.

Старійшина Сміт провів багато днів у роздумах і молитвах щодо можливості попросити Джессі вийти за нього заміж. Зрештою він написав їй листа, в якому натякнув, що хотів би стати для неї більше, ніж просто другом. Чотири дні потому він набрався мужності особисто вручити їй листа. Він привіз його в приміщення відомства міста й округи, де вона працювала реєстратором округи. Пізніше він записав у щоденнику наступне: “Я зайшов до офісу реєстратора округи. … Мав розмову з реєстратором (дуже важливу), і залишив їй написаного мною листа”⁴⁹. Після тижневої подорожі, коли він їздив потягом, щоб відвідати збори конференції колу, старійшина Сміт повернувся додому і знову поговорив з Джессі.

У своєму типовому відвертому стилі старійшина Сміт написав у своєму щоденнику: “Я зустрівся з Джессі Еванс і у нас з нею була дуже важлива розмова”. Зі взаємними почуттями приязності вони домовилися про його зустріч з матір’ю Джессі, і зустріч Джессі з його дітьми. Менше ніж через місяць, 21 листопада 1937 року, вона прийняла каблучку, подаровану на честь заручин. Ці двоє були запечатані в Солт-Лейкському храмі 12 квітня 1938 року Президентом Гебером Дж. Грантом, сьомим Президентом Церкви⁵⁰.

Старійшина Френсіс М. Гіббонс, який служив секретарем Першого Президентства, коли Президент Сміт був Президентом Церкви, описав стосунки між Джозефом Філдінгом Смітом і Джессі Еванс Сміт: “Незважаючи на їхню різницю у віці у двадцять шість років та відмінність в темпераменті, походженні та освіті, Джозеф Філдінг і Джессі Еванс Сміт дивовижним чином підходили одне одному. Вона була надзвичайно товариською, дуже життєрадісною й веселою і любила знаходитися в центрі уваги людей. Джозеф, з іншого боку, був спокійним, скромним інтровертом, людиною відстороненою і з почуттям власної гідності, якому завжди, здавалося, було трохи незатишно на публіці, і який ніколи не прагнув привернути увагу до себе. Прокласти міст над широкою прірвою між цими двома вкрай різними особистостями, була здатна щира любов і повага, які вони відчували одне до одного”⁵¹. Ця любов і повага поширювалися й на матір Джессі, Жанет Буханан Еванс, з якою Джессі жила до заміжжя. Сестра Еванс переїхала жити в дім Смітів разом зі своєю дочкою і допомагала піклуватися про дітей.

Зображення

President Joseph Fielding Smith Jr. and Sister Jessie Ella Evans Smith sitting together at a piano.

Нова сестра Сміт, яку діти й онуки старійшини Сміта називали тітонька Джессі, часто супроводжувала свого чоловіка під час подорожей на конференції колів. Місцеві провідники часто запрошували її співати на зборах, а інколи вона переконувала свого чоловіка співати з нею дуетом. У 1939 році Президент Гебер Дж. Грант дав старійшині і сестрі Сміт завдання об’їхати всі місії Церкви в Європі.

Хоча Друга світова війна ще не почалася, коли Сміти приїхали в Європу, напруження між країнами зростало. 24 серпня, в той час, коли Сміти були в Німеччині, Перше Президентство проінструктувало старійшину Сміта простежити за тим, щоб всі місіонери в Німеччині були переведені до нейтральних країн. Він координував цю роботу з Копенгагена, Данія. Під час цього трансферу місіонерів, Уоллес Торонто, президент місії в Чехословаччині, вирішив відправити свою дружину, Марту, і їхніх дітей до Копенгагена заради безпеки. Сам він залишився, щоб переконатися, що четверо місіонерів, які затримувалися, будуть безпечно евакуйовані. Минали дні, а від них не було чутно ні слова. Пізніше Марта згадувала:

“Зрештою настав день, коли всі поїзди, пароми й судна востаннє вийшли з Німеччини, і ми молилися, щоб Уоллі [Президент Торонто] і четверо його молодих підопічних встигли на останній паром, який повертався до свого порту. Бачачи, що я дуже хвилююся, і з кожною хвилиною переживаю все більше, Президент Сміт підійшов до мене, обійняв мене за плечі, ніби захищаючи, і сказав: “Сестре Торонто, ця війна не почнеться, доки брат Торонто і його місіонери не приїдуть до цієї землі, в Данію”. Ближче під вечір того дня, задзвонив телефон. … То був Уоллі! Усі п’ятеро виїхали з Чехословаччини разом з Британською дипломатичною місією на потязі, який було послано саме за ними, сіли на останній паром з Німеччини і зараз вже були на узбережжі [Данії], очікуючи на транспорт до Копенгагена. Заспокоєння й щастя, які відчувалися в домі президента місії і серед 350 місіонерів можна було порівняти з розсіянням темної хмари і пролиттям сонячного світла”⁵².

Старійшина Сміт був вдячний народу Данії, який дозволив такій великій кількості місіонерів бути евакуйованими до їхньої країни. Коли почалася війна, він висловив пророцтво, що завдяки щедрості датчан, вони не будуть страждати від нестачі їжі під час війни. Кілька років потому “народ Данії пережив війну, мабуть, краще, ніж будь-яка інша європейська країна. Святі з Данії навіть посилали пакунки з благодійною допомогою святим останніх днів, які бідували в Голландії та Норвегії. Кількість членів Церкви там постійно зростала, а сума десятини, отриманої в Датській місії, збільшилася більше ніж удвічі. … Святі з Данії вважали свої обставини прямим виповненням пророцтва, зробленого старійшиною Джозефом Філдінгом Смітом”⁵³.

Коли почалася війна, старійшина Сміт організував евакуацію 697 американських місіонерів, які служили в Європі. Оскільки деякі місіонери служили провідниками округів і філій, старійшина Сміт передав ці обов’язки провідництва місцевим членам Церкви. Виконавши ці обов’язки, старійшина Сміт відплив з Джессі до Сполучених Штатів Америки. В Нью-Йорку вони сіли на потяг і приїхали додому через сім місяців після того, як залишили домівку.

Хоча старійшина Сміт і радів тому, що американські місіонери змогли безпечно повернутися додому, він висловив хвилювання про невинних людей, які зараз перебували у полоні війни у своїх рідних країнах. Він писав: “Щоразу, як ми проводили збори і потискали людям руки після цих зборів, мені щеміло серце. Всі вони тепло вітали нас і їхня [дружба] означала для мене більше, ніж вони, можливо, усвідомлювали. Деякі з них плакали і казали, що на них чекає велика біда, і ми вже не зустрінемося знову в цьому житті. Зараз мені шкода їх і я щодня молюся, щоб Господь захищав їх в ці жахливі часи”⁵⁴.

Син старійшини Сміта—Льюїс, який на початку Другої світової війни перебував в Англії, був серед останньої групи місіонерів, яка поверталася додому⁵⁵. Через приблизно два с половиною роки Льюїс знову перетнув Атлантичний океан. Цього разу, щоб служити в армії. “Це засмутило всіх нас,—писав старійшина Сміт.—Це сором, що чисті й праведні люди змушені брати участь у конфлікті світового масштабу через злочестивість людей”⁵⁶.

2 січня 1945 року старійшина Сміт отримав телеграму з повідомленням, що його сина було вбито під час служіння його країні. Він писав: “Ця новина стала для нас найважчим ударом, оскільки ми дуже сподівалися на те, що невдовзі він повернеться до Сполучених Штатів Америки. Ми відчували, що його буде захищено, бо він вже кілька разів до цього уникав небезпеки. Нам було важко усвідомити, що таке могло статися. … Та яким би важким не був цей удар, ми сповнені миру й щастя, маючи знання про те, що він був чистий і позбавлений пороків, таких поширених у світі і звичних в армії. Він залишався відданим своїй вірі і гідним славетного воскресіння, коли всі ми об’єднаємося знову”⁵⁷.

Як член Кворуму дванадцятьох, Джозеф Філдінг Сміт часто стояв перед святими останніх днів і свідчив про Ісуса Христа, навчав відновленій євангелії і закликав людей до покаяння. Він виголосив більш як 125 проповідей під час генеральних конференцій, брав участь у тисячах конференцій колу і виступав під час таких заходів, як генеалогічні конференції і радіотрансляції. Він також навчав у письмовій формі. Протягом багатьох років він вів рубрику в церковному журналі Improvement Era, в якій відповідав на запитання читачів. Він також писав інші статті для журналів Церкви і вів церковний розділ у виданні Deseret News. Протягом його служіння в якості апостола з 1910 по 1972 рр. його роботи були видані в 25 книгах, у тому числі і в Essentials in Church History, Doctrines of Salvation, Church History and Modern Revelation, та Answers to Gospel Questions.

Слухаючи його проповіді і читаючи його письмові труди, члени Церкви навчилися довіряти Президенту Сміту, як проповіднику євангелії. І навіть більше, вони навчилися довіряти Господу і наслідувати Його. Як сказав президент Н. Елдон Теннер, Джозеф Філдінг Сміт “вплинув на життя сотен тисяч людей, живучи й навчаючи усно й письмово кожному принципу євангелії. Він не залишав жодного сумніву в розумі будь-якої людини, що він знав, що Бог—це живий Бог, і що ми є Його духовними дітьми; що Ісус Христос є Єдинонародженим Сином Бога у плоті; що Він віддав Своє життя за нас, щоб ми могли мати радість у безсмерті; і що, приймаючи євангелію і живучи за нею, ми можемо насолоджуватися вічним життям”⁵⁸.

Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі записав свої спостереження:

“Життя й праця Президента Джозефа Філдінга Сміта вирізнялися трьома характерними ознаками:

1. Його любов’ю до Господа й абсолютною, непохитною відданістю, якою він прагнув відзначати цю любов, дотримуючись Його заповідей, і завжди чинячи те, що буде приємне Господу.

2. Його вірністю Пророку Джозефу Сміту і вічним істинам, відновленим через нього; його дідусю—патріарху Гайруму Сміту, … [який] помер мученицькою смертю; і його батькові, Президенту Джозефу Ф. Сміту, ім’я якого вічно зберігатиметься в целестіальному місті як людини, яка доблесно витерпіла у справі Того, Чию кров було пролито, щоб ми могли жити.

3. Особистим дослідженням євангелії і духовною проникливістю; особистою невтомною старанністю як проповідника праведності; і власним способом годувати голодних, одягати роздягнених, відвідувати вдовиць і сиріт та виявляти чисту побожність і словом, і прикладом”⁵⁹.

Брати Президента Сміта у Кворумі дванадцятьох бачили в ньому мудрого, співчутливого провідника. На святкування його 80-го дня народження інші члени Кворуму дванадцятьох написали документ, в якому висловлювали йому пошану. Ось дещо з того, що вони написали:

“Ми, хто трудиться під його керівництвом в Раді дванадцятьох, маємо можливість бачити справжнє благородство його характеру. Щодня ми постійно бачимо докази того, що, призначаючи нам завдання і координуючи наші зусилля для просування роботи Господа, він ставиться до своїх співробітників з розумінням і великою турботою. Наше єдине бажання, щоб уся Церква могла відчути ніжність його душі та велику турботу за добробут нещасних і тих, кого спіткала біда. Він любить всіх святих і ніколи не припиняє молитися за грішника.

Маючи дивовижну проникливість, здається, що під час прийняття остаточних рішень, його турбують лише два питання. Які є побажання у Першого Президентства? Що буде найкращим для царства Бога?”⁶⁰

Недільного ранку 18 січня 1970 року земне життя Президента Девіда О. Мак-Кея закінчилося. Обов’язок керувати Церквою тоді ліг на Кворум Дванадцятьох Апостолів, на чолі з його президентом, 93-річним Джозефом Філдінгом Смітом.

23 січня 1970 року Кворум дванадцятьох зустрівся і офіційно підтримав Президента Сміта в його покликанні в якості Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Президент Сміт вибрав Гарольда Б. Лі—першим радником, а Н. Елдона Теннера—другим радником. Після цього всіх трьох чоловіків було рукопокладено виконувати їхні нові обов’язки.

Зображення

Joseph Fielding Smith standing between his two counselors in the First Presidency, Harold B. Lee and N. Eldon Tanner.

Старійшина Езра Тефт Бенсон, який був присутній на зборах, згадував: “На наших зборах панував чудовий дух єдності і відчувалася велика любов, коли брати обійнялися, як тільки нове керівництво було обране і рукопокладене”⁶¹.

Старійшина Бойд К. Пекер поділився своїм особистим свідченням щодо покликання Президента Сміта:

“Я вийшов з кабінету в п’ятницю по обіді, розмірковуючи про доручення бути на конференції на вихідних. Я чекав, поки ліфт спуститься з 5 поверху.

Коли двері ліфта тихо відчинилися, там стояв Президент Джозеф Філдінг Сміт. Побачивши його, я на хвилину здивувався, оскільки його офіс знаходився поверхом нижче.

Коли я побачив його у дверях ліфта, на мене зійшло могутнє свідчення—там стоїть пророк Бога. Той приємний голос Духа, подібний до світла і якомось чином пов’язаний з чистим розумом, підтвердив мені, що це був пророк Бога”⁶².

Під керівництвом Президента Сміта Церква продовжувала зростати. Наприклад, було створено 81 кіл, серед яких були перший кіл в Азії й Африці, а кількість членів Церкви сягла позначки 3 мільйони. Було освячено два храми в Огдені та Прово, шт. Юта.

Навіть коли Церква зростала по всьому світу, Президент Сміт наголошував на важливості мати власні домівку і сім’ю. Він нагадав святим останніх днів, що “насправді церковна організація існує для того, щоб допомагати сім’ї і її членам досягти піднесення”⁶³. Він навчав: “Сім’я є найважливішою організацією в часі та вічності. … Воля Господа—зміцнювати й оберігати сімейний підрозділ”⁶⁴. Намагаючись зміцнити сім’ї й окремих людей, Церква почала приділяти більше уваги домашнім сімейним вечорам—програмі, до виконання якої заохочували ще з 1909 року, коли Президентом Церкви був батько Президента Сміта. Під керівництвом Президента Джозефа Філдінга Сміта, понеділок було офіційно призначено днем для проведення домашнього сімейного вечора. У вечер понеділка не повинні були проводитися жодні церковні збори, а місцеві церковні приміщеня мали бути зачинені.

Незважаючи на свій похилий вік, Президент Сміт виконував своє покликання зі смиренням дитини і енергією юнака. Протягом двох років і п’яти місяців він служив пророком, провидцем і одкровителем Церкви, а святі останніх днів по всьому світі отримували натхнення завдяки його посланням.

Він проголосив, що “ми є духовними дітьми Бога, нашого Небесного Батька”⁶⁵, і що “ми повинні вірити в Христа і наслідувати Його життя”⁶⁶. Він свідчив, що Джозеф Сміт “бачив Бога Батька і Його Сина Ісуса Христа й дійсно стояв в Їхній присутності”⁶⁷, і “відкрив світу знання про Христа і про спасіння для наших днів і для майбутніх поколінь”⁶⁸.

Він заохочував святих “залишити численні шляхи світу”⁶⁹, і любити всіх людей у світі—“бачити в людях хороше навіть тоді, коли ми намагаємося допомогти їм подолати одну або дві погані звички”⁷⁰. Він нагадував їм, що одним зі способів виявити цей “дух любові й братерства”—це ділитися євангелією—“запрошувати всіх людей всюди слухати слова вічного життя, відкриті в ці дні”⁷¹.

Він любив молодь Церкви і зустрічався з великими групами молоді святих останніх днів, заохочуючи їх “міцно стояти у вірі попри будь-яку протидію”⁷².

Він часто звертався до носіїв священства, нагадуючи їм, що їх було “покликано представляти Господа і мати Його повноваження”, та закликаючи їх “пам’ятати, ким [вони] є, і діяти відповідно”⁷³.

Він заохочував усіх святих останніх днів отримувати храмові благословення, бути вірними храмовим завітам і повертатися в храм, щоб отримувати священні обряди за їхніх предків. Перед освяченням Огденського храму, шт. Юта, він сказав: “Дозвольте мені нагадати вам, що коли ми освячуємо дім для Господа, насправді ми присвячуємо себе на служіння Господу, складаючи завіт, що ми використовуватимемо дім так, як хотів би цього Він”⁷⁴.

“Дотримуйтеся заповідей,—закликав він.—Ходіть у світлі. Витерпіть до кінця. Будьте вірними кожному завіту й обов’язку, і Господь благословить вас більше, ніж ви можете навіть мріяти”⁷⁵.

Цитуючи Президента Бригама Янга, Президент Гарольд Б. Лі описав вплив і керівництво Президента Сміта: “Президент Янг сказав наступне: “Якщо ми житимемо за нашою святою релігією і дозволимо Духу панувати, наше життя не стане нудним або безглудим, але з наближенням смерті тіла, Дух ще більше припадатиме до безсмертної матерії за завісою, черпаючи з глибин того вічного джерела життя виблискуючі самоцвіти розуму, які оточують тендітну й недовговічну скинію, огорнуту ореолом безсмертної мудрості”.

Ми були свідками цього багато разів, коли починали обговорювати дуже серйозні справи—рішення, які приймаються лише Президентом Церкви. Саме тоді ми бачили, як ця виблискуюча мудрість сяяла, коли він [Президент Сміт] говорив про речі, які, безсумнівно, були поза його тодішнім розумінням і які відкривалися йому з глибин його душі”⁷⁶.

3 серпня 1971 року померла Джессі Еванс Сміт, залишаючи Президента Джозефа Філдінга Сміта вдівцем вже втретє. Через це Президент Сміт переїхав до своєї дочки Амелії Мак-Конкі та її чоловіка Брюса. Інші його діти регулярно по черзі відвідували його, беручи з собою на прогулянки. Він продовжував щодня по буднях ходити до свого офісу, відвідувати збори і подорожувати по справах Церкви.

30 червня 1972 року наприкінці дня Президент Сміт вийшов зі свого офісу на першому поверсі Будинку Церковної адміністрації. Разом зі своїм секретарем, Д. Артуром Хейкоком, він пішов до Відділу історії Церкви, де працював до того, як стати Президентом Церкви. Він хотів привітатися з усіма тими, хто служив там. Потиснувши їм руки, він пішов до підвального приміщення будівлі, щоб потиснути руки телефоністам та іншим людям, які працювали там, виявляючи їм свою вдячність. То був його останній день в офісі.

У неділю, 2 липня 1972 року, лише за 17 днів до свого 96-го дня народження, він відвідав причасні збори у своєму рідному приході. Пізніше того дня, разом зі своїм сином Рейнольдсом, він відвідав свою першонароджену дитину, Джозефіну. Того вечора, сидячи у своєму улюбленому кріслі в домі сім’ї Мак-Конкі, він спокійно помер. Його зять пізніше сказав, що Президента Сміта було “покликано Господом, Якого він так сильно любив і Якому так добре служив, до іншої й величнішої праці в Його вічному винограднику”⁷⁷.

Президент Гарольд Б. Лі, який теперь став старшим апостолом на землі, відвідав дім сім’ї Мак-Конкі, коли почув про смерть Президента Сміта. Він “тихо підійшов до кушетки і, ставши на коліна, взяв Пророка за руку. Деякий час він безмовно залишався у цьому положенні у молитві чи роздумах. Потім він підвівся, щоб висловити членам його сім’ї свої співчуття, його захоплення їхнім батьком і пораду шанувати Президента Сміта гідним життям”⁷⁸.

Під час служби поховання Президента Сміта, Президент Н. Елдон Теннер назвав його “людиною, яка присвятила себе Богу, яка благородно служила Богу і своїм ближнім, і яка вела своїм прикладом власну сім’ю і всіх, над ким її було покликано головувати; про яку дійсно можна сказати, що в цій людині не було підступу й гордовитості. Про нього ніколи не можна було сказати,—зазначив Президент Теннер,—що він любив славу людську більше, аніж славу Божу” [див. Іван 12:43]”⁷⁹.

Президент Гарольд Б. Лі сказав: “Ми з братом Теннером ще більше полюбили цього чоловіка зі ці останні два з половиною роки. Ми не просто удавали це. Він викликав любов, бо він любив нас, і ми стояли поруч з ним, як він стояв поруч з нами і довіряв нам”⁸⁰.

Газета, в якій Президента Сміта критикували за 60 років до цього, навіть ставлячи під сумнів його покликання до Кворуму дванадцятьох, тепер віддавала йому належне такими словами: “Джозеф Філдінг Сміт, чоловік, надзвичайно відданий своїй релігії, але й чуйний щодо потреб людей повсюди, давав мудрі поради своїм товаришам, з любов’ю піклувався про свою сім’ю і чудово виконував свої церковні обов’язки провідника. За ним сумуватимуть, але й згадуватимуть з особливою повагою”⁸¹.

Можливо найбільш значущою даниною було проголошення члена сім’ї, зятя Президента Сміта Брюса Р. Мак-Конкі, який назвав його “сином Бога; апостолом Господа Ісуса Христа; пророком Всевишнього; і понад усе, батьком в Ізраїлі!” Старійшина Мак-Конкі пророкував: “У майбутньому його голос волатиме з праху, бо покоління, які ще не народилися, вивчатимуть вчення євангелії, записані його рукою”⁸².

Коли ви вивчатимете цю книгу, вчення Президента Джозефа Філдінга Сміта допомагатимуть у здійсненні цього проголошення. Його голос “волатиме з праху” до вас, коли ви “вивчатимете вчення євангелії”.