Чудесне врятування

То був сонячний весняний полудень за тиждень після мого восьмого дня народження—прекрасний день для велосипедної прогулянки. Моя сестра Марла, наша подруга Ліса і я прямували путівцем, що пролягав через наше сімейне ранчо з розведення великої рогатої худоби в Британській Колумбії, Канада. Вершини гір виблискували, відбиваючи сонце своїми вкритими снігом вершинами. Радість сповнювала мої груди, коли я крутила педалі.

Я їздила на двоколісному велосипеді лише тиждень, тож все ще почувала себе на ньому не дуже впевнено. Перша частина дороги була ґрунтовою. Її добре утрамбували трактори та вози з сіном, що постійно їздили нею. Коли дорога побігла уздовж порослих густою люцерною полів, ми почали сильніше тиснути на педалі. Я відчувала себе сильною і вільною, прямуючи крізь свіжий гірський вітерець.

Потім ми доїхали до розвилки. Ми могли й далі їхати уздовж поля чи звернути і поїхати дорогою, що вела уздовж струмка біля підніжжя гори. Ми вирішили обрати більш небезпечний маршрут.

Ми з Марлою кілька разів були на цій дорозі раніше разом із сім’єю, але я вперше їхала на ній велосипедом. Я трохи непокоїлася, коли мій велосипед підстрибував на перешкоді для рогатої худоби— канавці, рівномірно вкритій ґратами, які не давали худобі переходити за них. Я з усіх сил тиснула на педалі, щоб встигати за Марлою і Лісою. Сонце пробивалося через величні сосни, утворюючи радісні, яскраві мережива на нерівній дорозі.

Коли дорога стала ще більш кам’янистою, я захвилювалася ще більше. Мені було важко утримувати рівновагу. Я переживала, щоб камені не пробили мої шини.

“Може, ми вже повернемося?”—сказала я.

“Чому?— запитала Марла.— Тобі страшно?”

Я ніколи б не призналася своїй старшій сестрі, що мені страшно. “Ні. Я просто не хочу пробити шину”.

“Ну що ж, ти можеш повернутися, якщо хочеш, але ми поїдемо далі”,—сказала вона.

“Бувайте”,—гукнула я і розвернула велосипед.

“До зустрічі вдома,—сказала Марла.— Ми, мабуть, не будемо їхати надто далеко”.

Я їхала додому зовсім одна. Візерунки на дорозі вже не здавалися такими веселими. Я раптом почала розрізняти дивні звуки, що йшли з темного лісу. Але знаючи, що до затишку дому вже залишилося недалеко, я сильніше тиснула на педалі. Я вже майже доїхала до перешкоди для худоби, коли відчула, що хтось є позаду. “Мабуть, Марла і Ліса також вирішили повернутися додому,—подумала я з полегшенням.— Тепер мені не доведеться їхати додому самій”. Зістрибнувши з велосипеда, я зупинилася і озирнулася, щоб побачити, де вони. Але я не побачила ні Марли, ні Ліси, а замість них прямо на мене йшов чорний ведмідь!

Я заціпеніла. Велосипед упав з брязкотом на землю. Відразу ж згадалися всі поради стосовно ведмедів, які я коли-небудь чула. Не втікай, бо він поженеться за тобою. Ти ніколи не випередиш ведмедя. Я повільно почала задкувати.

Утворюй шум, щоб налякати ведмедя. Кричи або стукай каменем об камінь. Я уважно подивилися на землю навколо себе—ніяких каменів, лише земля. Я почала з усіх сил плескати в долоні. Але я не могла кричати. У горлі пересохло. А ведмідь продовжував на мене наступати.

Молись. Мене вчили молитися все моє життя. Учителька в Недільній школі навіть запитувала нас, що ми повинні робити, коли побачимо ведмедя, і вона зробила особливий наголос на молитві. Мене вчили молитися зі схиленою головою і закритими очима, але зараз це було неможливо. Я дивилася на ведмедя і мовчки молилася. “Небесний Батьку! Будь ласка, допоможи мені! Будь ласка, врятуй мене від цього ведмедя! Будь ласка, допоможи мені знати, що робити”.

Молячись і плескаючи, я повільно задкувала до перешкоди для худоби. Можливо, якщо корова не може перейти через неї, то це буде нелегко і для ведмедя. Можливо, він спіткнеться, і я зможу побігти додому! Я обережно ступила на широко поміщені одна від одної перетинки.

Ведмідь сопів і пускав слину. Я побачила, як він легко пішов за мною через перешкоду. Він став на задні лапи. Я стояла, охоплена жахом, а ведмідь з сопінням наближався до мене з простягнутими лапами. Він був вищий за мене, і я могла бачити його гострі вологі зуби. Раптом ведмідь вдарив мене по голові! Я закричала, коли його величезні викривлені кігті заплуталися у моєму волоссі й повалили мене на землю. Я підскочила. Ведмідь, знову ставши на чотири лапи, вдарив мене по стегну й потягнув. Він почав тягнути мене через дорогу.

В той час Марла і Ліса знайшли мене. Марла спробувала відволікти ведмедя, але він не зважав. За кілька секунд ведмідь перетягнув мене через ґрунтову дорогу до підніжжя гори. Безсумнівно, він би затягнув мене в густі кущі, але раптом мої штани розірвалися. Вони розірвалися навпіл—від передньої до задньої частини. Розірвався навіть еластичний пасок. Це чудо, але зуби ведмедя не прокусили мою шкіру. Я підскочила. “Біжи”,—промовив голос моєму розумові.

Я побігла до Марли і Ліси, залишивши холошу у ведмежій пащі. Без штанів, лише в одному черевику я побігла так, як бігає лише олімпійський чемпіон. Я перегнала Марлу і Лісу, які також бігли. Ми продерлися крізь кущі й помчали до струмка. Колюча ожина подряпала мої ноги, але я не уповільняла біг.

Не зупиняючись і не озираючись, я перескочила через загорожу з колючого дроту і хлюпнулася у струмок. Я загубила другий черевик, який застряг під колодою. Коли я наближалася до дому, то була геть уся мокра. Пробігши через загін для худоби, я пролізла через огорожу, рвонула на сходи ґанку і вбігла у вхідні двері.

Мої батьки засипали мене запитаннями, коли побачили мене без черевиків, без штанів, усю в подряпинах.

“Що сталося?”—вигукнула мама.

“Де твої штани?—запитав тато.—Де ти так подряпалася?”

Все ще сповнена страху, я не могла віддихатися. Заїкаючись, задихаючись, плачучи, я нарешті спромоглася сказати: “Я… а… там… там… ведмідь!”

Марла і Ліса вбігли на ґанок, а Марла розповіла мамі й тату, що побачила. Намагаючись мене заспокоїти, мама приготувала для мене гарячу ванну.

Пізніше того ж вечора в чистоті й безпеці ми обговорювали страшну подію. Мої долоні посиніли. То були синці від сильного плескання, а ноги були в подряпинах від кущів. Але жодних слідів ведмедя на моєму тілі. Його кігті пригладили мою голову, а зуби ухопили за ногу, не пошкодивши шкіри. Якби ведмідь наблизив свої кігті трохи ближче до моєї голови, а зубами вхопився сильніше за стегно, то я була б серйозно поранена і не змогла б утекти.

Я знаю, що Небесний Батько почув мої молитви того дня, і я знаю, що чула голос Святого Духа, який наказав мені бігти. Небесний Батько благословив мене чудом.

“Завдяки великій кількості чудес у нашому житті ми повинні бути більш смиренними, більш вдячними, більш добрими й більш віруючими”.

Президент Говард В. Хантер (1907–1995), “The God That Doest Wonders,” Ensign, May 1989, 17.