Вдячність за Спокуту

Під кінець Свого земного служіння Спаситель пішов зі Своїми учнями на Оливну гору, до Гефсиманського саду.

Ми читаємо в Євангелії від Луки у Новому Завіті:

“І вийшов Він і пішов за звичаєм на гору Оливну. А за Ним пішли учні Його.

А прийшовши на місце, сказав їм: “Моліться, щоб не впасти в спокусу”.

А Він Сам, відійшовши від них, як докинути камнем, на коліна припав та й молився,

благаючи: “Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте—не Моя, а Твоя нехай станеться воля.

І Ангол із неба з’явився до Нього,— і додав Йому сили.

А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов краплі крови, що спливали на землю” (Лука 22:39–44).

Саме там Спаситель сплатив ціну за весь смуток, всі гріхи й переступи кожної людської істоти, яка будь-коли жила чи житиме на землі. Там Він випив гірку чашу й відстраждав, щоб усі, хто покається, більше не страждали. Після цього болісного переживання Його відвели на Голгофу, прибили цвяхами до хреста, що стало ще однією жорстокою, болісною тортурою, через яку Він мав пройти, аби здійснити Спокуту за все людство.

Жодна людина не може уявити, що насправді відстраждав Спаситель, коли взяв на Себе цей важкий тягар. Завдяки одкровенню, даному через пророка Джозефа Сміта у березні 1830 року, ми можемо лише трохи уявити Його страждання, коли Спаситель проголосив:

“Бо знай, Я, Бог, вистраждав це за всіх, щоб їм не страждати, якщо покаються;

Але якщо вони не покаються, вони повинні страждати саме так, як Я;

Таким стражданням, яке примусило Мене, самого Бога, найвеличнішого з усіх, тремтіти від болю і кровоточити кожною порою, та страждати і тілом, і духом—і Я хотів, щоб Я міг не пити з цієї гіркої чаші і відсахнутися—

Проте, слава нехай буде Батькові, і я скуштував і закінчив Свої приготування для дітей людських” (УЗ 19:16–19).

Зрештою, наші життя можуть бути зцілені лише завдяки Спокуті. Один член Церкви так описав свої почуття, проходячи процес покаяння і відкриваючи для себе зцілюючу силу Спокути: “Час між вчиненням провини й сповіддю був жахливим. Я постійно жив, усвідомлюючи, яку жахливу річ я зробив. Я був у стані глибокого мороку, депресії та апатії. Спочатку я не мав надії й мене мучили страхи, однак я ніколи не сумнівався в істинності євангелії і спасительній силі Спокути. Я знав, що для мене існує лише один шлях до зцілення.

Признатися дружині й дітям в усьому, що я зробив, було найважчим з того, що я будь-коли робив у житті. Подальший шлях покаяння, який полягав у сповіді перед єпископом і президентом колу, не був таким важким. Нарешті я зміг відчути полегшення від тягарів, які ніс на собі. Відлучення від Церкви і майбутня перспектива принесли мені полегшення.

Яку радість я відчув, коли мені дозволили охриститися і я знову міг отримати дар Святого Духа! Нарешті обіцяння Спокути виповнилося найяснішим і найпрекраснішим чином, коли мої благословення знову було для мене відновлено.

З плином років ми з дружиною відчули, що Спокута приносить полегшення і зцілення не лише грішнику, але, що більше за це,—вона має силу зцілити і відновити також і жертву. Я свідчу про це з глибокою вдячністю”.

Якби ми розуміли велику любов, яку Спаситель відчував до нас, спокутуючи наші гріхи, ми б завжди Його любили, виявляли Йому вдячність і виконували Його заповіді.

Як зазначав Президент Джозеф Ф. Сміт (1876–1972): “Одним з найбільших гріхів, як за величиною, так і за глибиною,— …є гріх невдячності. Коли ми порушуємо заповідь, якою б вона маленькою і незначною нам не здавалася, ми виявляємо невдячність нашому Викупителю. Ми не можемо зрозуміти міру страждань, яких Він зазнав, коли поніс тягар гріхів усього світу, покарання, яке було настільки важким, що, як нам було сказано, кров виступила з пор Його тіла, а це було ще до того, як Його розіп’яли на хресті. Покарання фізичним болем, який завдавали цвяхи, забиті в його руки й ноги, не було найбільшим стражданням, хоча, безсумнівно, воно було неймовірним. Більших страждань завдавали духовні й розумові муки, яких Він зазнав, понісши тягар наших провин. Якби ми розуміли міру тих страждань і Його страждань на хресті, то, безсумнівно, ніхто з нас не чинив би гріх свідомо. Ми б відверталися від спокус, від задоволення низьких пристрастей і пожадань, і Сатана не зміг би знайти місця в наших серцях. Тому, коли ми грішимо, ми виказуємо невдячність і неповагу до страждань Сина Божого через Якого і Яким ми всі встанемо з мертвих і житимемо вічно. Якби ми по-справжньому розуміли і могли відчути хоча б найменшу часточку любові й милосердної готовності з боку Ісуса Христа страждати за наші гріхи, ми б захотіли покаятися в усіх своїх провинах і служити Йому”¹.

Спокута Спасителя—це найбільша подія в історії. Президент Гордон Б. Хінклі проголошував: “Жодне діяння в усій історії людства не може порівнятися з цим. Немає нічого, що могло б змагатися з ним. Абсолютно безкорисливе, сповнене безмежної любові до всього людства, воно стало незрівнянним діянням милості до всіх людей”².

Тож будьмо завжди вдячними за цей прекрасний дар, Спокуту Сина Божого, нашого Спасителя і викупителя.