Помаранчева машина

На початку нашого подружнього життя ми з дружиною навчалися у північно-східній частині Сполучених Штатів, де зими суворі, а дороги посипають великою кількістю солі. За кілька зим днище нашої старої машини почало руйнуватися від корозії. Все закінчилося тим, що один з пасажирів провалився, коли сідав у нашу машину. Але, оптимістично налаштовані, ми придбали кілька листів алюмінію та заклепки і зателефонували батькам, щоб дізнатися, чи можемо відвідати їх на вихідні та попрацювати над машиною.

Ми приїхали пізно у п’ятницю, а рано-вранці у суботу ми з батьком піднялися, щоб полагодити підлогу в машині. Ми зняли гумові килимки і почали шукати уцілілий метал, до якого можна закріпити листи алюмінію. Все що ми знайшли—лише зруйнований корозією метал. Ми мовчки поглянули один на одного, поклали килимки на місце й пішли снідати.

Після повільної, обережної п’ятигодинної подорожі назад додому, ми увійшли у квартиру й відразу ж залунав телефон. Мама вирішила, що їй “потрібна” нова машина і пропонувала нам взяти свою стару. Мій тато попередив, що машині вже три роки і вона наїздила багато миль. Але потім моя мама пожартувала, що вона не в такому вже й поганому стані, бо нею керувала платник повної десятини. Ми посміялися і, повісивши слухавку, почали танцювати по квартирі, радіючи шматочку цієї манни небесної.

Помаранчева машина була чудовою. У ній було четверо дверей, кондиціонер і ніяких дір від корозії. Вона служила нам усі роки навчання і перші роки на роботі. Але шість років експлуатації, за які вона пробігла ще 129 тис. км, перетворили її на потворну машину, якою я їздив на роботу. Сяюча помаранчева фарба вицвіла на сонці, кондиціонер більше не працював, а вікно біля водія не відчинялося. Але моя мама знову зібралася купувати нову машину (цього разу тому, що вона їй дійсно була потрібна). Залишкова ціна її старого автомобіля була настільки малою, що батьки вирішили подарувати її нам.

Радіючи новому автомобілю, ми подумали, що ж нам робити зі старим помаранчевим. Так, машина була негарною, але мотор працював надійно. Ми б могли отримати за неї кілька доларів на кладовищі старих автомобілів, але ми удвох вирішили пошукати того, кому б її віддати.

У неділю вранці я зайшов до кабінету діловода нашого приходу і запитав у нього, чи не потрібен йому автомобіль. У нього з дружиною було кілька дітей підліткового віку. Він посміхнувся і, подякувавши, відмовився. Йому не потрібна була ще одна машина. Однак у куточку в кабінеті сидів один з членів приходу і щось писав. Він підняв голову, коли зайшла мова про машину, тож я пройшовся по довгому переліку того, що не працює в ній. Але я запевнив його, що шини були хорошими, двигун надійним, і він не міг бути надто поганим, оскільки ним керував платник повної десятини.

Той чоловік і його дружина мали лише одну машину. Він працював вночі, тому що вона працювала вдень. Він відмовився від кращої роботи, тому що йому потрібна була машина в той же час, що і дружині. Друга машина дозволила б збільшити доход і відкрила б для нього більші можливості. Тож ми віддали їм старий помаранчевий автомобіль.

Це так і залишилось би приємним спомином, якби не розмова, що відбулася за три місяці після цього. Цей член приходу і його дружина хотіли, щоб ми знали більше про їхні обставини, коли віддали їм машину. Як часто буває з молодими подружжями, грошей у них було небагато, а з народженням першої дитини витрати стали більшими, ніж прибутки. Вони перестали платити десятину і через це почували себе жахливо. З кожним місяцем все ускладнювалося, але вони не знали, як вирішити цю дилему. Шість місяців вони не платили десятину. Помолившись, вони відчули, що просто повинні впорядкувати свої стосунки з Господом. Того недільного ранку, коли я увійшов до кабінету діловода, той брат заповнював квитанцію для сплати десятини, міркуючи, як він розрахується зі своїми фінансовими зобов’язаннями наступного місяця.

Спочатку мені стало ніяково від мого жарту про те, що машиною керує платник повної десятини. Але коли я поміркував над ситуацією, то здивувався від того, як Господь дотримується Своїх обіцянь, коли ми виконуємо свої. Чорнило на квитанції ще навіть не висохло, як засіб до вирішення його дилеми раптом увійшов у двері.

Я часто озираюся назад, думаючи про приклад віри, який показало це молоде подружжя. Мене втішає знання того, що, коли я показую віру, хтось десь виявиться у відповідному місці у відповідний час, щоб допомогти вирішити мою дилему. Я такий вдячний за Небесного Батька, який знає нас настільки добре, що може благословити навіть до того, як ми ще закінчимо виявляти нашу віру.