Чи зробив я сьогодні добро комусь?

Я служила разом з чоловіком, у той час президентом англійської Лондонської Південної місії, коли 18 червня 2008 року задзвонив телефон. То був Президент Томас С. Монсон. Він почав розмову в притаманній йому дружній манері, яка є характерною ознакою його служіння: “Як справи в місії? Як ваша сім’я? Як там чудова стара Англія?” А потім він помовчав і сказав: “Я поговорив з Френсіс, я молився про це і хочу попросити вас написати мою біографію”.

Нічого й говорити, для мене то була велика честь, але ще більше це приголомшило мене. Потім він сказав, що якщо я почну наступного ж ранку, то коли настане час повертатися додому, половина роботи вже буде зроблена. Нам залишався один рік з трьох років служіння в цьому покликанні.

Президент Монсон навчає: “Кого Господь покликає, того Господь готує”¹. Я навчилася цінувати те обіцяння.

Як писати про життя пророка? Ви починаєте не з клавіатури комп’ютера, а стаєте на коліна.

Я відразу зрозуміла, що це не буде типова біографія з датами, подіями, місцями і подорожами. Це розповідь про чоловіка, підготовленого до заснування світу й покликаного Богом, “щоб знов на землі [був] пророк”². Мої почуття [щодо цього проекту] найточніше описує слово смирення. За ним ідуть слова приголомшуючий, нелегкий і захоплюючий.

Господь сказав: “Чи Моїм власним голосом, чи голосом Моїх слуг, все одно” (УЗ 1:38). Я почала з того, що слухала слова, промовлені Господом через Свого пророка з часу покликання Томаса С. Монсона у святе апостольство в 1963 році. Упродовж місяців я читала сотні виступів, виголошених Президентом Монсоном під час безлічі різних подій і обставин. Я прочитала біографії всіх Президентів Церкви і багатьох видатних релігійних провідників. Я вивчала ранній період Церкви в Шотландії, Швеції і Англії, звідки походять предки Президента Монсона; про Депресію, яка так вплинула на його юність, і про Другу світову війну та поділ Німеччини, який стався після неї. (Президент Монсон упродовж 20 років слідкував за розвитком Церкви в цьому регіоні). Я прочитала його автобіографію, написану в 1985 році лише для сім’ї, а потім його щоденники, які він вів 47 років. Я розмовляла з провідниками Церкви, які з ним працювали у багатьох частинах світу, і членами Церкви, які значною мірою відчули у своєму житті вплив його служіння. Я залучила близьку подругу й історика Тріші Х. Стокер, щоб вона допомагала мені проводити дослідження. Вона служила в комітетах з написання кількох підручників Учення Президентів Церкви і знала, як вивчати життя пророка.

Я розмовляла з Президентом Монсоном під час щомісячних відеоконференцій з Англії, а після повернення додому в Юту ми спілкувалися віч-на-віч впродовж 14 місяців роботи в його офісі. Кожного разу, коли ми сиділи за кухонним столом, я відчувала його теплоту. Він розповідав про дитинство і сім’ю, про те, як він був покликаний Президентом Девідом О. Мак-Кеєм (1873–1970) і про вплив таких наставників, як президент Дж. Рубен Кларк мол. (1871–1961), Президент Гарольд Б. Лі (1899–1973) та старійшина Марк Е. Петерсен (1900–1984) та великої кількості інших.

Він навчився наслідувати приклад Христа у житті ще в батьківському домі, де милосердя—чиста любов Христа—співчуття і бажання надихати й благословляти життя інших людей були нормою, і хоча його батьки не читали йому Писання, вони застосовували їх у житті.

Його бажання служити конкретним людям зародилося ще з тих часів, коли він зростав у західній частині Солт-Лейк-Сіті, “між коліями залізниці”, як він сам любить розповідати, у розпал Депресії. Його друзі й сусіди були небагаті на речі цього світу, але вони мали одне одного, і цього було достатньо. Багато близьких йому людей, у тому числі його улюблені дядьки, не були членами Церкви. Однак релігійні уподобання не стали бар’єром. Він навчився любити людей такими, якими вони є. Його батьки відкривали своє серце всім. Президент Монсон ніколи не відходив від цієї життєвої позиції.

Він—надзвичайна людина, яка з повагою ставиться до кожного, з ким він зустрічається, і яка цікавиться їхнім життям, переживаннями, труднощами. Він ставиться до високопоставленого відвідувача з іншої країни з такою ж увагою, як і до людини, яка ввечері витирає пил на його робочому столі. Звичайно ж, мірилом його величі є те, що він може встановити контакт з кожною людиною і знаходить чого навчитися від кожного.

Якщо, за словами Президента Монсона, організація—це подовжена тінь її провідника³, тоді бажання надихати, заохочувати, привертати, залучати і рятувати інших одного за одним—це наше доручення. Цей спосіб життя є віддзеркаленням прикладу Спасителя, Який “ходив…, добро чинячи, бо Бог був із Ним” (Дії 10:38).

Президент Монсон здавна закликає нас ставати більш схожими на Спасителя. Коли я розмовляла з Бойдом К. Пекером, президентом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, він підтвердив мої міркування. За його словами, Президент Монсон “більше за всіх нас уподібнився Христу”⁴.

Більше ніж півстоліття Президент Монсон роздає свій одяг знедоленим. Він сидів біля ліжка хворих і літніх. Він давав безліч благословень людям у лікарнях і у них вдома. Він розвертав свою машину, щоб швиденько відвідати одного з друзів, і поспішав зі зборів, щоб сказати слово на похованні іншого. (Якщо ви запитаєте, скільки нараховується в списку його друзів, він відповість: “Принаймні 14 мільйонів”). Він прийде до людини в інвалідному візку, якій важко дістатися до нього, “дасть п’ять” групі підлітків, поворушить вухами для дияконів у першому ряду. Він з великою повагою ставиться до життя тих, кого називає “непомітними і невпізнаними”, кого майже ніхто не знає, окрім Небесного Батька.

Одним словом, Президент Монсон робить те, що більшість людей тільки думає робити.

Його виступи сповнені розповідями з життя (він ніколи не називає їх “історіями”), які навчають євангельських принципів. Він пояснює: “Вчинки, за допомогою яких ми показуємо, що дійсно любимо Бога і наших ближніх, як самих себе, навряд чи будуть привертати увагу й викликати захоплення світу. Як правило, наша любов буде виявлятися у нашому щоденному спілкуванні між собою”⁵.

З усього служіння, яке він здійснював по всьому світу, мабуть найдивовижнішими були роки, упродовж яких він керував роботою Церкви за Залізною завісою. Коли у 2009 році ми з чоловіком закінчили свою місію, то поїхали в Німеччину, щоб побувати в тих місцях, де бував Президент Монсон, поговорити з тими людьми, яких він так любив, і відчути наслідки його багаторічного служіння. Ми зустріли там сердечних носіїв священства, які плакали, коли розповідали про його постійні приїзди, його любов до Ісуса Христа і його підбадьорення та турботу. Ми стояли в будівлі тепер залишеної, напівзруйнованої фабрики в місті Гьорліц, де у 1968 році Президент Монсон стояв за кафедрою і обіцяв змученим святим останніх днів у Східній Німеччині всі благословення, які Господь має для Своїх дітей, якщо вони залишатимуться вірними. Того дня вони енергійно співали: “Нехай перепони встають на шляху—не здавайся! … Ісус нас ніколи не кине самих. Не здавайся!”⁶. Під керівництвом Першого Президентства він прийшов на порятунок святих. Через два десятиліття, хоча Берлінська стіна все ще стояла, ці святі останніх днів у Східній Німеччині мали коли, будинки зборів, патріархів, місіонерів і храм. А потім упала стіна, і святі об’єдналися зі своїми сім’ями і стали однією країною.

Президент Монсон часто каже: “Не буває випадкового збігу обставин”, коли наголошує на тому, що події його життя навчили його завжди шукати руку Господа⁷.

Одним з великих провідників у Східній Німеччині був Генрі Буркгардт, який тісно співпрацював з президентом Монсоном і впродовж двох десятиліть був поруч з ним під час усіх важливих подій у тій країні. Брат Буркгардт—це чоловік, який, будучи представником Церкви за Залізною завісою, служив дуже віддано, наражаючись на великий ризик упродовж усіх тих років. Він служив провідником Церкви і президентом Фрайберзького храму та в багатьох інших покликаннях.

Я запитала його, яка подія найбільше запам’яталася йому під час служіння Президента Монсона. Я думала, що він скаже про збори в місті Гьорліц, освячення країни в 1975 році, організацію першого колу, освячення Фрайберзького храму або збори з паном Хонекером, найголовнішим комуністичним лідером Східної Німеччини, коли Президент Монсон звертався за дозволом на в’їзд до країни одних місіонерів і на виїзд інших для служіння в інших землях. Зважаючи на ескадрони смерті, які патрулювали стіну, це прохання видавалося майже смішним, однак пан Хонекер відповів: “Ми спостерігали за вами усі ці роки, і ми вам довіряємо. Дозвіл надано”. Яку з цих подій обере брат Буркгардт?

По його щоках покотилися сльози і він відповів: “2 грудня 1979 року”. Я не могла пригадати жодної важливої події, яка б відбулася того дня. “Розкажіть мені про це”—попросила я.

“Того дня Президент Монсон приїхав до Східної Німеччини, щоб надати благословення моїй дружині”. У Президента Монсона були вихідні, і він не мав жодних доручень, тож він прилетів зі Сполучених Штатів до Німеччини лише з цією метою. Сестра Буркгардт уже дев’ять тижнів перебувала в лікарні через ускладнення після операції, і її стан погіршувався. Президент Монсон зробив у своєму щоденнику запис: “Ми об’єдналися у вірі та в молитві, щоб надати їй благословення”⁸. Він подолав тисячі миль і присвятив свої єдині за багато місяців вихідні, щоб рятувати.

“Давайте поставимо собі запитання,—сказав він,—“Чи зробив я сьогодні добро комусь? Чи від цього світ кращим став?” Ось вона, формула щастя! Чудовий рецепт отримання задоволення, внутрішнього спокою. … Є серця, щоб їх звеселяти. Є добрі слова, щоб їх промовляти. Є подарунки, щоб їх дарувати. Є справи, щоб їх робити. Є душі, щоб їх спасати”⁹.

Таким є служіння Президента Монсона. Він завжди підтримає стомленого, самотнього, пригніченого. Як сказав Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів: “Господу довелося зробити Томаса С. Монсона великим через розміри його серця”¹⁰.

Коли 1 червня 2008 року пророк освячував храм у Куритібі, Бразилія, він покликав хлопчика допомагати йому під час церемонії закладення наріжного каменя. Фотограф попросив когось зняти з хлопчика шапочку, щоб зробити фотографію. У хлопчика не було волосся і було зрозуміло, що він проходить лікування від раку. Президент Монсон з любов’ю обняв його рукою і допоміг покласти розчин у стіну. Один із супроводжуючих Президента нагадав, що час повертатися до храму, щоб закінчити освячення вчасно. Президент Монсон похитав головою. “Ні,—сказав він,—я хочу запросити ще когось”. Поглянувши на натовп, він помітив віддалік жінку, і коли їхні очі зустрілися, він жестом запросив її вийти. Він обійняв її за плечі і з любов’ю підвів до стіни, щоб завершити запечатування наріжного каменя.

Через день після освячення старійшина Рассел М. Нельсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, який також був на освяченні, запитав Президента Монсона, як він знав, що та жінка була матір’ю того хлопчика.

“Я не знав,—відповів він,—проте Господь знав”.

Через кілька місяців той хлопчик помер. Старійшина Нельсон розповідає: “Ви можете собі уявити, що [та участь у освяченні] означала для матері тієї сім’ї. Це був спосіб, у який Господь сказав: “Я знаю тебе, Я піклуюся про тебе і Я хочу тобі допомогти”. Ось таку людину ми маємо за пророка Божого”¹¹.

У наш час, коли текстові повідомлення та електронна пошта витіснили спілкування віч-на-віч, Президент Монсон постійно нагадує нам звертати увагу одне на одного. Він поділився цим посланням за допомогою слів одного з членів Церкви, який написав йому листа: “Вчинки інших людей майже завжди є відповіддю на чиюсь молитву”¹². Він часто вказує на пораду Господа: “Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і Мій Дух буде у ваших серцях, а Мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас” (УЗ 84:88). Президент Монсон часто каже, що ми є тими ангелами одне для одного. Алма закликав святих біля вод Мормона взяти на себе зобов’язання “нести тягарі один одного, так щоб вони були легшими” (Мосія 18:8); Президент Монсон закликає нас жити за цим завітом.

Я була однією з тих, чий тягар він поніс. Настав момент, коли він помітив, що тягар відповідальності за написання його біографії гнітить мене. Він запросив мене до свого кабінету і найлагіднішим та найдобрішим тоном сказав: “Як я можу допомогти?”

Моє серце не витримало такої вступної частини, і я вилила душу, розповідаючи, що відчуваю свою невідповідність, що мене лякає і завдання, і об’єм матеріалу, який треба осягнути, систематизувати й об’єднати. Я відчайдушно хотіла позбавитися всього цього—заради нього. Наша розмова стала однією з найнезабутніших подій у моєму житті. Мені здавалося, що я в купальні Віфезди, і Спаситель підняв покривало і нагнувся підняти мене. Президент Монсон розуміє спасительну силу Спокути і вважає її привілеєм, посланим Господом, щоб піднімати інших.

“Зробіть зусилля, щоб допомогти літньому, вдові, хворому, скаліченому, менш активному,—сказав він, а потім звернувся із закликом:— Запропонуйте їм руку допомоги і співчутливе серце”¹³.

Його турбота і зацікавленість іншими людьми є мірилом його свідчення про Спасителя Ісуса Христа: “Навчаючись від Нього, віруючи в Нього, йдучи за Ним, ми здобудемо здатність стати таким, як Він. Вираз обличчя може змінитися, серце—пом’якшитися, хода—прискоритися, бачення—розширитися. Життя стає таким, яким має стати¹⁴.