Я їх не помічала

Коли я нещодавно читала Книгу Мормона, то наткнулася на таке зауваження: “Чому ви … дозволяєте голодним, і нужденним, і роздягненим, і хворим, і стражденним проходити повз вас, і не помічаєте їх?” (Moрмон 8:39).

Замість того, щоб відчути мир і затишок, які я зазвичай знаходжу в Писаннях, я була охоплена глибоким відчуттям суму. Я вже давно зрозуміла, що не дуже-то спостережлива. Я дозволила собі настільки поринути у своє життя, покликання і сім’ю, що просто не помічала труднощів інших людей.

Я знала, що не робила всього, що могла, аби “нести тягарі один одного, так щоб вони [могли бути] легшими; … сумувати з тими хто сумує; так, і співчувати з тими, хто потребує співчуття” (Moсія 18:8–9). Я хотіла змінитися, я хотіла бути кращою. Та я не знала, як. Я молилася, щоб Господь мені допоміг.

Моя відповідь надійшла несподіваним і небажаним чином, коли в мене з’явилося хронічне захворювання. Воно повільно усунуло всю мою обтяжливу зайнятість. Хвороба прогресувала, і мені довелося відмовитися від усяких заходів поза домом, від свої покликань і від відвідування Церкви. Я не виходжу з дому, я самотня і мені здається, що мене ніхто не помічає.

Я молюся, щоб коли-небудь Господь зцілив мене. Якщо Він це зробить, я обіцяю, що ніколи більше не буду такою сліпою. Коли я буду приходити в церкву, то звертатиму увагу на тих, хто сидить самотньо і хто не прийшов того дня. Кожного тижня я приділятиму час, щоб, долаючи свою сором’язливість, відвідати когось, хто хворіє, або сумує, або просто потребує друга. Я любитиму своїх братів і сестер кожного дня—не лише в неділю чи під час церковних заходів.

Я пам’ятатиму і, сподіваюся, буду гідною почути Господнє схвалення: “Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих,—те Мені ви вчинили” (Maтвій 25:40).