Лише в цифровому форматі
Бути “вдячним отримувачем” служіння
Я звикла бути людиною, яка служить іншим. Але коли лікар виявив пухлини у моїх грудях, я усвідомила цінність того, коли тобі служать.
Під час навчання в коледжі я двічі служила президенткою Товариства допомоги та мала інші покликання у різних приходах, що дозволяло мені часто допомагати іншим. Я вивчала психологію та проводила багато свого часу, допомагаючи тим, хто страждав від різних психічних захворювань та вад.
Я звикла служити, а не отримувати служіння.
Потім одного вечора я знайшла затвердіння в своїх грудях, розміром із кульку. Я ігнорувала його протягом кількох тижнів, поки якось ввечері моя сусідка по кімнаті Рейчел, яка також була моєю напарницею на місії, не повернулася додому. Вона сиділа на своєму ліжку навпроти мене і я згадала, що її бабуся померла від раку грудей.
З того часу, як я знайшла затвердіння, я відкидала будь-яку думку, що щось може бути не гаразд; ніхто в моїй сім’ї не мав проблем зі здоров’ям, не кажучи вже про рак. Навіть якби я й хотіла, щоб хтось оглянув затвердіння, я не знала, з чого почати пошук лікарень та лікарів. Але цього конкретного вечора я відчула, що мушу щось сказати Рейчел.
Вона відразу ж обійняла мене та плакала зі мною. Потім вона допомогла мені знайти лікаря, який би оглянув затвердіння. Але вона на цьому не зупинилася — вона навіть пішла зі мною на прийом, щоб мені не було самотньо. Вона вшановувала свої завіти, будучи втіленням поради, даної в Мосія 18:9: “сумувати з тими, хто сумує; так, і співчувати тим, хто потребує співчуття”.
Під час наступних візитів до лікарів я дізналася, що затвердіння, яке я відчувала, було однією з чотирьох пухлин у моїх грудях. І воно було найменшим з них. Це був один з найбільш шокуючих моментів у моєму житті, і він був особливо важким, тому що я намагалася знайти баланс між навчанням та покликаннями в церкві.
Бог спрямовує людей, аби благословити нас
Хоча пізніше я дізналася, що пухлини були доброякісними, я багато думала про той досвід та як сильно моя подруга благословила мене. Вона відкрила мені очі на важливість того, щоб дозволити іншим служити мені.
Старійшина Дітер Ф. Ухтдорф, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав:
“Ми всі знаємо, що “блаженніше давати, ніж брати” [Дії 20:35], але іноді я запитую себе, чи не зневажаємо ми або навіть чи не принижуємо важливість того, щоб бути вдячним отримувачем…
Іноді люди доходять навіть до того, що не можуть отримати подарунок чи, по суті, навіть комплімент, не відчуваючи збентеження чи якогось зобов’язання. Вони помилково вважають, що єдиний прийнятний спосіб відреагувати на подарунок — це подарувати щось навіть цінніше у відповідь”1.
У моїх покликаннях у церкві та під час навчання психології я мала змогу значно зростати, тому що інші люди дозволяли мені служити їм. Якби хтось із людей, яким мене було покликано служити, відмовив мені в цій можливості, цей досвід не дозволив би мені стати більш схожою на мого Спасителя, служачи в Його ім’я.
Мій досвід із пухлинами допоміг мені побачити, що зворотня сторона теж істинна: відмовляючи іншим людям у можливості служити мені, я не давала їм зростати у той спосіб, у який зростала я, коли інші дозволяли мені служити їм. Я також втрачала священні можливості наближатися до них і до Христа. Старійшина Ухтдорф казав: “Якщо ми — люб’язні і вдячні отримувачі, ми відкриваємо двері до поглиблення наших стосунків з тим, хто дає подарунок. Але коли ми не цінуємо або навіть відкидаємо його, ми не лише ображаємо тих, хто зробив до нас крок, але якимось чином також завдаємо шкоди і собі”2.
Життя — це не індивідуальна справа
Бог не планував, що ми будемо йти шляхом завітів самі, так само, як і не планував Він, щоб я дізналася про мої пухлини на самоті. Інколи ми є тими, хто дає, але Бог також запланував для нас бути отримувачами любові та служіння. Спаситель Сам показав нам приклад у цьому (див., наприклад, Марк 14:3–9).
Я більше не кажу людям “ні”, коли вони хочуть приготувати мені печиво під час виснажливого екзамену чи коли вони пригощають мене обідом в “поганий” день. Я більше не кажу моїм сестрам-служителькам та братам-служителям, що мені нічого від них не потрібно; я принаймні дозволяю їм згадувати мене у їхніх молитвах, якщо не потребую нічого іншого на той момент.
Я більше не відмовляю людям, коли вони пропонують допомогти. А в свою чергу я зрозуміла, що коли дозволяю іншим допомагати мені, я охочіше дозволяю Ісусу Христу допомагати мені. І, дозволяючи Йому більше входити в моє життя, я отримала більше зміцнення.
Старійшина Ухтдорф навчав: “Кожний подарунок, який нам дається, особливо дарунок від щирого серця — це можливість створити або зміцнити узи любові”3. Ця істина стосується наших рідних (і навіть тих, кого ми не знаємо добре), і також вона стосується Небесного Батька та Ісуса Христа.
Я була такою благословенною завдяки цій зміні у моєму ставленні щодо дозволу іншим служити мені. Замість того, щоб відштовхувати зусилля інших потурбуватися про мене, я мала змогу запросити нових друзів у моє життя, а також я поглибила стосунки з моїм Спасителем, коли дозволила собі бути отримувачем служіння, а не лише надавачем.