Там, де я потрібен Господу

Ноель Кохен, Найробі, Кенія

Я сподівався, що отримаю покликання на місію в Африку, але я був потрібен Господу в іншій частині Його виноградника.

Зображення

placeholder altText

Фотографія Коуді Белла

Мої батьки приєдналися до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів у Кенії й обоє вони служили на місії повного дня. Змалку вони навчали мене, що я також маю служити на місії. Я з нетерпінням чекав цього.

За дев’ять місяців до того, як я отримав своє покликання, я переїхав з Кенії до Нью-Джерсі, США, де працювала моя мати. Коли я подав документи на місію, то думав, що буде цікаво повернутися до Африки в якості місіонера. Я дійсно сподівався, що мене туди покличуть.

Але коли я отримав місіонерське покликання, то дізнався, що поїду у Вашингтонську Споканську місію в Сполучених Штатах. Я навіть не знав, де це було, але найперше, що Дух промовив моєму розуму, були слова: “Саме там Господь тебе потребує”.

Коли через кілька місяців я прилетів у Спокан, президент місії привітав мене і запитав: “Я проглянув ваші документи. Ви дійсно розмовляєте мовою суахілі?”

“Так,—відповів я. Я з дитинства розмовляю суахілі й англійською”.

“Тоді добре,—сказав він.—Вас перепризначено зі служіння англійською мовою до служіння мовою суахілі”.

Він молився про місіонера, який би розмовляв мовою суахілі. Деякі старійшини тієї місії навіть почали вивчати суахілі самостійно. Невдовзі я зрозумів, чому.

До Спокана прибула велика група біженців зі східноафриканських країн: Танзанії, Кенії, Бурунді, Руанди та Уганди. Багато з тих біженців були родом з Демократичної Республіки Конго. Їхня суахілі трохи відрізнялася від тієї, якою розмовляв я, але ми могли розуміти одне одного. Зрештою я служив усю місію в одному приході Спокана, навчаючи тих біженців.

Любов—ось що було найголовнішим

Члени Церкви часто кажуть: “Людям байдуже, скільки ви знаєте, аж доки вони не зрозуміють, наскільки вони для вас не байдужі”. Під час місії я зрозумів, наскільки правдивим є це висловлювання для успішної місіонерської роботи.

У своїх рідних країнах багато сімей біженців, яких ми навчали, бачили такі жахіття під час конфліктів та війн, які нам важко навіть уявити. Вони дійсно стали свідками ненависті та всього того поганого, що здатні людські створіння зробити іншим. Багато з них втратили надію в людяність, і їм довелося втікати зі своїх домівок.

Коли місіонери почали навчати їх, то зовсім не їхня глибина пізнання євангелії допомагала цим людям прийти до Христа. Більше допомагало те, наскільки ми та члени приходу виявляли їм любов, подібну до Христової. Коли ми виявляли любов до них і дбали про цих людей, вони знову відчули надію. Вони бачили, що в світі все ще є хороші люди і що хороші люди, з якими вони познайомилися в приході, пов’язані з євангелією Ісуса Христа. Вони хотіли відчувати любов, долучитися до неї, тож вони знову і знову приходили до церкви.

“У вашій церкві багато любові”,—сказав мені один чоловік, якого ми навчали.

Перші ніж ми навіть устигли попросити про допомогу в налагодженні товариських стосунків, члени приходу Лінкольн-Хейтс, які піклувалися про суахілімовну групу, запитали, що вони можуть для них робити. Сім’ї біженців часто нам казали: “Ця людина допомогла у цьому, а та людина допомогла у цьому”. У приході навіть почали проводити Недільну школу мовою суахілі.

Як чудово було бачити членів приходу, які з любов’ю запрошували африканців до Церкви. Любов була найважливішим чинником, яка пояснювала наш успіх серед суахільців. Деякі члени Церкви підвозили їх до церкви, дехто розмістив сім’ї у себе вдома, хтось відвідував сім’ї, а хтось анонімно допомагав. І єпископ приходу, Філіп Губер, який старанно працював, щоб вивчити мову суахілі, також завжди був поруч, виявляючи любов і підтримку. Я не уявляю кращого приходу для співпраці.

Це—Його робота.

Ми всі діти Бога. Він нас знає і буде залучати до роботи в тих сферах, де ми найкраще зможемо Йому служити всіма своїми особливими якостями. Це—Його робота. Це—не наша робота. Він поміщає нас туди, де ми найбільш потрібні. Коли місіонери отримують своє покликання, вони не завжди їдуть, куди хочуть, але Господь безсумнівно посилає їх туди, куди Йому потрібно. Місце, куди Він їх посилає,—це земля, де Він підготував людей прийняти їх.

Коли я приїхав у Спокан, то відчув, що мені, зрештою, не потрібно їхати до Африки. У Спокані я відчув, ніби сам потрапив до невеличкої Африки в Америці.

Іноді я думаю про свою місію і кажу: “То було надто велика справа для мене. Чи я дійсно мав долучатися до неї?”

Я відчуваю смирення і вдячність від думки, що брав у ній участь.