Вклонімося в пошані Господу

Хлопчик, Який народився у той період народження ягнят, відомий під іменем “Агнець Божий” (Іван 1:29; 1 Нефій 11:31; УЗ 88:106). Цей титул має глибоке значення, бо Він з’явився разом із ягнятами і в майбутньому буде “як ягня проваджений … на заколення” (Iсая 53:7). Однак, як не парадоксально, Він був також Добрим Пастирем (див. Іван 10:11), Тим, хто піклується про овець. Отже ці споріднені символи Його життя представляють як тих, хто служить, так і тих, кому служать. Було єдиним правильним для Христа виконувати обидві ролі, бо в житті Він “спустився нижче всього” (УЗ 88:6), і у вічності Він “піднявся на висоту” і є в усьому, і серед усього і “навколо всього” (УЗ 88:6, 41). Він знав життя з кожного боку й під кожним кутом, як внизу, так і зверху. Він, Хто був найбільшим, зробив Себе найменшим—Небесний Пастир, Який став Агнцем.

Його прихід був чимось більшим за народження великого пророка, за появу обіцяного спадкоємця царського трону або навіть прибуття єдиної досконалої людини, яка коли-небудь ходила по землі. Це був прихід Бога небес, Який явився “немов проста людина”³.

Ісус Христос є Творцем світу і Великим Єговою Старого Завіту. Саме Його голос відлунював на горі Синай, Його сила оберігала вибраний Ізраїль під час їхніх мандрів, і Його присутність явила Еноху, Ісаї та всім пророкам славу того, що має статися. У цьому й полягає найбільше диво Різдва: коли Бог і Творець небес та землі вперше явив Себе світові особисто, Він вирішив прийти немовлям—безпомічним і залежним.

Згідно зі стародавньою гебрейською традицією Месія мав народитися на Пасху. Ми знаємо, що того року, в зеніті часів, саме на квітень випав тиждень Пасхальних свят—те священне юдейське вшанування спасіння Ізраїля від ангела руйнівника, який заподіяв смерть першонародженим синам у Єгипті. Кожна ізраїльська сім’я, яка принесла в жертву ягня і окропила його кров’ю дерев’яні одвірки своїх будинків, була врятована (див. Вихід 12:3–30). Через тридцять три роки після Пасхи, яка ознаменувала народження Христа, Його кров’ю було окроплено дерев’яні палі хреста, щоб спасти Його народ від ангелів-руйнівників смерті та гріха.

Можливо, саме через святкування Пасхи в готелях не знайшлося місця для Марії та Йосипа. Населення Єрусалиму збільшувалося на десятки тисяч у період Пасхи, змушуючи приїжджих шукати місця у прилеглих містечках. Марія та Йосип пішли до Віфлеєму, батьківщини Йосипа, аби виконати наказ про перепис населення, виданий кесарем Августом. Згідно з вимогами перепису вони могли прибути до Віфлеєму о будь-якій порі року, але, ймовірно, вони обрали Пасхальну пору, оскільки за законом Мойсея вимагалося, щоб усі чоловіки приходили до Єрусалиму на Пасху⁴. Так як Віфлеєм був дійсно поруч зі Святим Містом, подружжя з Назарета могло одночасно виконати дві справи.

Власник готелю в усій цій історії грає сумнозвісну роль. Однак, беручи до уваги величезну кількість людей, яка приходила в цю місцевість під час Пасхи, нам важко звинувачувати його за те, що у нього не виявилося місця, яке б він міг запропонувати подружжю з Назарета. У той час, як більшість паломників під час Пасхи зупинялася в тисячах наметів, які вони розбивали на рівнинах навколо Єрусалима, тисячі інших шукали прихисток у готелях, що називалися караван-сарай. Безсумнівно, готель у Віфлеємі був переповнений, і пропозиція власника готелю зупинитися в хліву була, ймовірно, виявом щирої доброти.

Навіть якби подружжя знайшло місце в готелі, він був би дуже примітивним помешканням. Типовий караван-сарай тієї доби був кам’яною спорудою, яка складалася з ряду невеликих кімнат, кожна з яких мала лише три стіни, а одна сторона була відкрита для очей сторонніх людей. Натомість хлів був, імовірно, двором, обнесеним з усіх сторін стінами або навіть печерою, видовбаною у вапняку, де знаходилися тварини, які належали гостям⁵. Чи в обнесеному стінами дворі, чи у печері, чи в іншому прихистку, народження Христа серед тварин мало одну важливу перевагу над людним готелем: там принаймні були спокій і приватність. У цьому розумінні пропозиція зупинитися в хліву була благословенням, завдяки якому найсвященніше народження в людській історії відбулося в благоговійній самотності.

За сімсот років до першого Різдва пророк Ісая записав месіанське пророцтво, яке Спаситель пізніше зачитав своїм односельчанам з Назарета: “Дух Господа Бога на Мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в’язням—відчинити в’язницю” (Iсая 61:1; див. також Лука 4:18–19).

Коли ми читаємо про місію Христа проголошувати свободу в’язням і відкрити в’язницю полоненим, ми, найвірогідніше, в першу чергу думаємо про Його служіння у духовному світі серед померлих. Однак усі ми в’язні—в’язні тління й слабкості смертного тіла, ми підвладні спокусам плоті, хворобам і, зрештою, смерті—і всі ми потребуємо визволення.

Що б нас не зв’язувало—гріхи, обставини чи минулі події—Господь Ісус Христос, великий Еммануїл, прийшов, щоб звільнити нас. Він проголошує свободу в’язням і звільняє від пут смерті, тюрми гріха, невігластва, гордовитості й помилок. Було пророковано, що Він скаже в’язням: “Виходьте” (Ісая 49:9). Єдиною умовою нашої свободи є те, щоб ми прийшли до Нього зі скрушеним серцем і упокореним духом, покаялися і прагнули виконувати Його волю.

Приблизно 30 років тому я познайомився з чоловіком, якого назву Томас. У той час, коли я зустрів його, йому було 45 років. За 20 років до того його батьки приєдналися до Церкви. Томаса не цікавила нова релігія його батьків. Однак батьки любили його і плекали надію, що одного дня їхній син прийде до пізнання істини відновленої євангелії. Минали роки, вони багато разів намагалися переконати його хоча б зустрітися з місіонерами і почути їхнє послання. Він знову і знову відмовлявся й глузував з батьків за їхню віддану віру.

Одного разу у відчаї мати сказала: “Томасе, якщо ти прослухаєш один раз місіонерські бесіди, я більше ніколи не буду говорити з тобою про Церкву”. Томас вирішив що це вигідна угода й погодився зустрічатися з місіонерами. Під час перших трьох бесід він просто сидів, переповнений гордовитості, час від часу насміхаючись із того, про що навчали місіонери.

Під час четвертої бесіди, присвяченої Спокуті Ісуса Христа і першим принципам євангелії, Томас нічого не казав, але став незвично мовчазним і уважно слухав. У кінці уроку старійшини свідчили про Спасителя. Один з місіонерів після цього відчув спонукання відкрити Біблію і прочитати ці слова:

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!

Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,—і знайдете спокій душам своїм” (Maтвій 11:28–29).

Раптом Томас почав плакати. “Ви хочете сказати, що Христос може пробачити мої гріхи?—запитав він.— Я прожив жахливе життя. Мене переслідують спогади про мої гріхи. Я зроблю все, що завгодно, аби звільнитися від свого почуття провини”.

Його гордовитість була ширмою, за якою ховалася душа, що перебувала в полоні гріха і провини. Старійшини запевнили Томаса, що Христос простить його і звільнить від тягаря провини, якщо він покається і його христять та конфірмують. Після цього вони свідчили про силу Спокути. З того часу і надалі все змінилося в житті Томаса. Йому треба було багато в чому каятися і багато чого подолати, але завдяки благословенням Господа він став гідним хрищення.

Минуло понад 20 років, і коли я сидів у каплиці Франкфуртського Німецького храму, до мене обернувся сивоволосий чоловік, що сидів попереду, і запитав: “Чи ви не старійшина Портер?” На мою велику радість я впізнав Томаса—чоловіка, якого було звільнено від пут гріха силою Ісуса Христа і все ще вірного Господній Церкві.

Можливо, цієї Різдвяної пори ми, кожний з нас, могли б прийняти рішення наблизитися до нашого Небесного Батька у смиренній молитві й благанні про те, щоб сила Його Улюбленого Сина перебувала з нами у наших щоденних справах і звільняла нас від особистих різновидів ув’язнення—великих чи малих.

У грудні 1987 року, приблизно за два тижні до Різдва, я поїхав до Ізраїлю у справах. На жаль, той час не був мирним на Святій землі. Були демонстрації на Західному березі, на вулицях старого Єрусалима було безлюдно, а магазини були забиті дошками. Політична напруженість наповнювала повітря, і на додачу до всього майже тиждень мрячив холодний дощ. Боючись насильства, туристи трималися подалі від того регіону. Однак, коли я йшов Єрусалимом, спокій наповнював моє серце завдяки знанню, що саме це місто Викупитель так сильно любив.

Я повернувся до Сполучених Штатів пізно в п’ятницю перед Різдвом. Коли через два дні зажеврів світанок Суботнього дня, мій будильник розбудив мене музикою “О, ніч свята”:

Музика і послання глибоко пронизали мене, і покотилися сльози, коли я розмірковував над славетною жертвою і досконалим життям Викупителя Ізраїля—Того, Хто народився бути другом для принижених і надією для лагідних. Я думав про те, що бачив у Єрусалимі, і все моє єство наповнилося любов’ю до Того, Хто прийшов на землю і взяв на Себе всі наші тягарі. Я був приголомшений думкою, що Він може ставитися до мене, як до друга. Я ніколи не забував лагідних почуттів того раннього недільного ранку, які були таким яскравим свідченням, якого я ніколи не отримував раніше.

Я свідчу про Спасителя світу. Я знаю, що Він живий. Я знаю, що Його було передвисвячено до Сотворіння світу проголошувати свободу в’язням. Про Його народження і життя я кажу: “Вклонімося в пошані Господу”⁷.