Благословення храму

Я думаю, що у світі немає іншого такого місця, де я відчуваю себе ближче до Господа, ніж коли я в одному з Його святих храмів. В одному вірші запитується:

Господь сказав:

“Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають.

Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.

Бо де скарб твій,—там буде і серце твоє!”¹

Для членів Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів храм—це найсвятіше місце на землі. Це дім Господа, і як каже напис на зовнішній стіні храму, храм—це “Святість Господу”.

У храмі навчають дорогоцінному плану Бога. Саме у храмі вступають у вічні завіти. Храм надихає і підносить нас, він служить для всіх маяком та спрямовує нас до целестіальної слави. Це дім Бога. Все, що відбувається в стінах храму, надихає і облагороджує.

Храм призначено для сім’ї—одного з найвеличніших скарбів, які ми маємо у земному житті. Господь дуже ясно висловився, звертаючись до кожного батька, вказуючи на те, що ми маємо обов’язок любити наших дружин усім серцем і забезпечувати їх та наших дітей. Він зазначив, що найвеличніша робота, яку ми як батьки можемо робити, виконується в наших домівках, і що наші домівки можуть бути небесами, особливо тоді, коли наш шлюб запечатано в домі Бога.

Покійний старійшина Метью Коулі, який був членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, якось розповів історію, що сталася недільного дня з одним дідусем, коли в день народження своєї маленької онучки, він привів її не до зоопарку і не в кіно, а на храмову ділянку. З дозволу доглядача храмової ділянки вони підійшли до великих дверей храму. Дідусь запропонував онучці покласти долоньку на міцну стіну, а потім торкнутися масивних дверей. Після цього він з любов’ю сказав їй: “Пам’ятай, що сьогодні ти торкнулася храму. Одного дня ти увійдеш в нього”. Його даром цій дитині були не цукерка чи морозиво, а досвід, значно важливіший і триваліший—любов до дому Господа. Вона торкнулася храму, а храм торкнувся її.

Коли ми торкаємося храму і любимо його, наше життя відображатиме нашу віру. Коли ми йдемо до святого дому, коли ми пам’ятаємо завіти, укладені в ньому, тоді ми зможемо знести будь-які випробування і подолати будь-яку спокусу. Храм надає мети нашому життю. Він приносить мир нашим душам—не той мир, який можуть дати люди, але мир, обіцяний Сином Божим, коли Він сказав: “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!”²

Святі останніх днів мають велику віру. Господь дає нам можливість побачити, чи будемо ми дотримуватися Його заповідей, чи будемо ми іти шляхом, яким ішов Ісус з Назарету, чи будемо ми любити Господа всім своїм серцем, могутністю, розумом і силою та любити своїх ближніх, як самих себе³.

Я вірю в слова з Приповістей: “Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки”⁴.

Так було завжди; і так буде завжди. Якщо ми виконуємо свої обов’язки і повністю довіряємо Господу, ми заповнимо Його храми, виконуючи обряди не лише за себе, але й матимемо привілей виконувати роботу і за інших. Ми схилимо коліна біля священного олтаря, щоб бути повірниками в запечатуванні, яке об’єднає чоловіків, дружин і дітей на всю вічність. Гідні молоді чоловіки й молоді жінки віком від 12 років можуть бути повірниками для тих, хто померли, не отримавши благословень хрищення. Саме цього бажає від мене й від вас наш Небесний Батько.

Багато років тому смиренний й відданий патріарх, брат Персі К. Фетцер, був покликаний, щоб надавати патріарші благословення членам Церкви, які мешкали за залізною завісою.

У ті скрутні дні брат Фетцер приїхав до Польщі. Кордони були під замком і громадянам не дозволялося перетинати їх. Брат Фетцер зустрівся зі святими з Німеччини, які опинилися в пастці, коли кордони після Другої світової війни було змінено і земля, на якій вони мешкали, стала частиною Польщі.

Нашим провідником тих святих з Німеччини був брат Ерік П. Конієц, який жив там разом зі своєю дружиною і дітьми. Брат Фетцер дав брату і сестрі Конієц та їхнім старшим дітям патріарші благословення.

Коли брат Фетцер повернувся у Сполучені Штати, то подзвонив мені і спитав, чи можемо ми зустрітися. Сидячі в моєму кабінеті, він почав плакати. Він сказав: “Брате Монсоне, коли я покладав свої руки на голови членів сім’ї Конієц, то давав обіцяння, які не можуть здійснитися. Я пообіцяв брату і сестрі Конієц, що вони зможуть повернутися до своєї рідної Німеччини, і що вони не будуть утримувати заручниками деспотичних рішень держав-завойовників, і що їх буде запечатано разом як сім’ю в домі Господа. Я пообіцяв їхньому синові, що він служитиме на місії. І я пообіцяв їхній дочці, що вона одружиться у святому храмі Бога. Ми обидва знаємо, що через закриті кордони вони не зможуть отримати цих благословень. Що я наробив?”

Я відповів: “Брате Фетцере, я знаю вас достатньо добре, щоб знати, що ви зробили саме те, що хотів від вас Небесний Батько”. Ми разом стали навколішки біля мого письмового столу і вилили наші серця нашому Небесному Батькові, вказуючи на те, що обіцяння стосовно храму Бога та інші благословення, які були дані відданій сім’ї, зараз їм недоступні. Тільки Він міг уможливити чудо, яке було нам потрібне.

І сталося чудо. Між лідерами уряду Польщі та Федеративної Республіки Німеччини був підписаний пакт, що дозволяв громадянам Німеччини, які опинилися у пастці на тій території, переїхати до Західної Німеччини. Брат і сестра Конієц та їхні діти переїхали до Західної Німеччини, і брат Конієц став єпископом приходу, на території якого вони проживали.

Вся сім’я Конієц поїхала до святого храму в Швейцарії. І здогадайтеся, хто був президентом храму, який вітав їх у білому костюмі з розпростертими руками? Ніхто інший, як Персі Фетцер—патріарх, який дав їм це обіцяння. І будучи президентом Бернського храму, Швейцарія, він запросив їх до дому Господа, щоб виконати те обіцяння і запечатав чоловіка і дружину разом та дітей до їхніх батьків.

Юна дочка згодом одружилася в домі Господа. Юний син отримав своє покликання і відслужив на місії повного дня.

Для декого з нас подорож до храму лежить на відстані лише кількох кварталів. Інші мають перетинати океани і долати багато кілометрів перш, ніж увійдуть у святий храм Бога.

Кілька років тому, перед завершенням будівництва храму в Південній Африці, під час відвідування конференції округу в місці, яке тоді мало назву Солсбері, Родезія, я зустрівся з президентом округу Реджинальдом Дж. Нілдом. Він, його дружина і прекрасні доньки зустрічали мене, коли я увійшов до каплиці. Вони пояснили мені, що заощаджували кошти і готувалися до дня, коли вони могли б поїхати до храму Господа. Але храм був так далеко!

Наприкінці цих зборів чотири чудові дочки розпитували мене про храм: “Який він, храм? Ми бачили його лише на картині”. “Що ми відчуватимемо, коли увійдемо до храму?”, “Що ми згадуватимемо найбільше?” У мене була можливість близько години спілкуватися з чотирма дівчатами про дім Господа. Коли я від’їжджав до аеропорту, вони махали мені, а наймолодша дочка сказала: “Побачимось у храмі!”

Через рік я мав нагоду привітати сім’ю Нілд у Солт-Лейкському храмі. У спокійній кімнаті для запечатування я мав привілей з’єднати на час і на вічність брата і сестру Нілд. Тоді відкрилися двері і ті прекрасні дочки, вдягнені у бездоганно біле вбрання, увійшли до кімнати. Вони обійняли маму, а потім тата. В їхніх очах стояли сльози, а серця були сповнені вдячності. Ми були поруч з небесами. Тепер кожен міг сказати: “Зараз ми сім’я навічно”.

Це чудове благословення чекає на тих, хто приходить до храму. Нехай же кожен з нас живе гідно, маючи чисті руки й серця, щоб храм міг торкнутися нашого життя і наших сімей.

Чи далеко небеса? Я свідчу, що у святих храмах вони зовсім близько, бо саме в цих священних місцях небеса й земля зустрічаються і наш Небесний Батько дає Своїм дітям Свої найвеличніші благословення.