Благословення від встановлення зв’язків з предками

В Угорщині після Хелоуіну ми святкуємо день, який називається Днем усіх святих. У той день усі йдуть на цвинтар, де поховані родичі та близькі люди, і ми кладемо на їхні могили квіти й запалюємо свічки, щоб згадати і вшанувати їх.

Коли я була маленькою, то вважала себе особливою через те, що маю тісніший зв’язок зі своїми предками, оскільки я народилася в День усіх святих. Той день завжди був надзвичайно особливим для мене.

Але я також часто скаржилася через те, що маю відвідувати своїх предків, оскільки не хотіла проводити свій день народження на цвинтарі. Я не розуміла, що ж такого унікального в тому, щоб відвідувати ті самі могили кожного року, особливо з огляду на те, що в них поховані родичі, яких я навіть не знала за життя.

Втім, коли я підросла і здобула свідчення про євангелію, я зрозуміла набагато більше про Божий план щастя і про святість сімейно-історичної роботи. Я знаю, що кожен може і має плекати своїх родичів та намагатися встановлювати глибокий зв’язок з цими важливими членами наших сімей.

Я дізналася про Церкву на початку 2018 року. Мені подобалося те, чого навчали місіонери, і коли вони розповіли мені про важливість сімейно-історичної та храмової роботи, я не була здивована. Я вже знала, що важливо дізнаватися про померлих членів своєї родини та служити їм.

Старійшина Дейл Г. Ренлунд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав:

“Сімейно-історична і храмова робота призначена не лише для померлих, але вона благословляє також і живих. …

Це набагато важливіше, ніж якесь рекомендоване хобі, оскільки обряди спасіння необхідні всім Божим дітям”¹.

Коли я це почула, то з радістю продовжила вивчати євангелію, а згодом виконала для моїх предків храмову роботу і відчула з ними тісніший зв’язок.

1 листопада 2018 року ми з сім’єю побували біля могили моєї бабусі. Я добре знала її все своє життя, і я сумувала за нею з того часу, як вона померла. На той час я все ще досліджувала Церкву, і я була майже впевнена, що якби моя бабуся була жива, вона не схвалила б мою зацікавленість Церквою і відраджувала б мене від неї. Вона була дуже традиційна у своїх релігійних поглядах.

Тож я була здивована, коли, стоячи біля її могили й молячись за неї, я отримала чітке відчуття, що вона вже знає про істини євангелії Ісуса Христа. Я відчувала, що вона пишалася мною, оскільки я мала можливість жити за прикладом Спасителя.

Я була приголомшена.

Місіонери нещодавно навчали мене, що ті, хто знаходиться по той бік завіси, мають нагоду навчатися євангелії, якщо вони не мали шансу дізнатися про неї на землі (див. Учення і Завіти 138:22–24). Якось я знала, що мою бабусю вже навчили цих істин і вона була готова прийняти євангелію. Я знала, що їй потрібна моя допомога, аби виконати за неї храмову роботу.

А щоб виконати ту роботу, мені необхідно було самій охриститися.

Я вже певний час розмірковувала над тим, чи дійсно хочу стати членом Церкви Ісуса Христа. І саме ті відчуття біля могили моєї бабусі спонукали мене нарешті призначити місіонерам день хрищення.

Через кілька місяців доросла молодь у моїй місцевості планувала на наступний рік подорож до Фрайберзького Німецького храму. Нас запросили заздалегідь підготувати імена членів своєї сім’ї для цієї поїздки.

Я відвідала багатьох родичів і священника в селі, де жили мої предки, щоб зібрати про них інформацію та записи. Я також молилася про скерування в пошуку інших членів своєї родини, за яких потрібно було виконувати роботу.

У кінці я зібрала і підготувала майже 40 імен родичів, щоб виконати за них хрищення під час мого першого відвідування храму. Але серед родичів була особа, за яку я хвилювалася найбільше.

У день відвідування храму один з моїх найдорожчих друзів (який згодом став моїм чоловіком) узяв мене за руку і повів до христильної купелі, аби виконати хрищення за бабусю. І коли він занурив мене у воду, а потім підняв з неї, я була здивована тим, що Святий Дух наповнив мене найтеплішими почуттями.

Я відразу ж зрозуміла, що моя бабуся була поруч зі мною і що вона була вдячна за те, що нарешті стала членом Церкви. Я була вдячна їй за те, що вона допомогла мені по-справжньому усвідомити, яке велике значення для наших предків має та робота, яку ми виконуємо у храмах.

Я так вдячна за цей випадок зі своєю бабусею, оскільки він став підтвердженням того, про що я здогадувалася все своє життя—усі наші предки і близькі люди, які померли, насправді продовжують жити, і ми можемо поглиблювати з ними свій зв’язок.

Ми можемо запозичувати у своїх предків силу, любов і так багато інших благословень, коли дізнаємося про них, вчимося дякувати за них і виконуємо за них священні обряди у храмі.

Запрошуючи членів Церкви збільшити кількість часу для виконання сімейно-історичної роботи, старійшина Девід А. Беднар, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, пообіцяв: “Якщо ви з вірою відгукнетеся на це запрошення, ваші серця повернуться до батьків. … Ваша любов і вдячність за ваших предків зросте. Ваше свідчення про Спасителя і навернення до Нього стануть глибокими й міцними. І я даю вам обіцяння, що ви будете захищені від наростаючого впливу супротивника”².

Я вічно вдячна за свою милу бабусю. Я не можу дочекатися дня, коли ми возз’єднаємося і я зможу розповісти їй, як вона допомогла мені повною мірою прийняти євангелію Ісуса Христа. Я знаю, що коли ми намагаємося встановити зв’язок з нашими предками і зміцнюємо свої стосунки з ними, то можемо поглибити свою віру і наблизитися до Христа.

Ми їм потрібні. Вони на нас чекають. І вони нам потрібні також (див. Учення і Завіти 128:18).