Дивитися новими очима

“У мене жахливий вигляд”,—сказала я, недовірливо вдивляючись у дзеркало.

Там я бачила своє праве око таким, як воно було завжди. А ось ліве око прикрашав такий синець, якого мені ніколи не доводилося бачити.

“Та нічого страшного. Справді”,—непереконливо сказала моя подруга Емілі.

Я зиркнула на неї своїм здоровим оком і знову приклала пакетик з льодом.

Лише п’ять хвилин тому випадково моя подруга Дженна сильно вдарила мене в ліве око ліктем. Я відразу схопилася руками за обличчя і спробувала втриматися на ногах. Дженна вибачалася. Я чула, як мої друзі, оточивши мене, намагалися з’ясувати, чи все зі мною гаразд.

Хоч мені й боліло, я не усвідомлювала, що насправді сталося, аж поки не відвела руки від обличчя і не почула, що всі в кімнаті зойкнули.

“Що?”— запитала я.— Ніхто не відповів.

Я метнулася до дзеркала. За лічені секунди навколо ока вже з’явилася величезна підпухлість. Синець був яскраво-червоного кольору.

“Як же я тепер вийду на люди?”— сказала я, хапаючи з руки Дженни пакетик з льодом. Вона кусала собі губи і вибачалася вже в сотий раз. Я приклала лід до ока, сподіваючись, що до ранку синець зникне.

На жаль, хоч опухлість на ранок дещо й поменшала і почервоніння зникло, але набряклий синець став темно-рожевого кольору. У мене був жахливий вигляд, а настрій ще жахливіший.

Я спробувала підфарбуватися, та від цього синець тільки набув якогось багрянистого кольору. Припухлість зняти нічим не вдавалося. Урешті-решт я взяла капелюх і насунула його так, що майже нічого з-під нього не бачила.

Того дня у школі мені здавалося, що всі пильно дивляться на мене. Я нікому не дивилася у вічі. Днями я не могла ні про що інше думати, хоч мої друзі й робили спроби розвеселити мене.

У неділю у мене вкрай зіпсувався настрій, бо в церкву я не могла надіти свого капелюха. Але все змінилося на уроці Недільної школи.

“Моліться, щоб побачити себе такими, якими вас бачить Він”,—сказала вчителька, розповідаючи про спокуту й особисту гідність.

Я торкнулася свого синця, думаючи про себе: “Він бачить мене—дівчину із жахливим підбитим оком”. Потім, коли я припинила жаліти себе, моє бачення змінилося і я подумала: “А якою мене бачить Небесний Батько?”

Сльози потекли з моїх очей, коли я згадала про Його любов не лише до інших людей, але й до себе. “Він дивиться на мене як на Свою доньку, яка гідна життя Його Сина”,—усвідомила я.

Я відчула, що Святий Дух свідчить про велику гідність моєї душі як дочки Бога. Я згадала вірш з Писань, який вивчила в семінарії. Я відкрила свою книгу Писань і знайшла його в 1 Самуїла 16:7: “Не дивись на обличчя його та на високість зросту його;… Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце”. Те, як я виглядаю зовні, не було таким важливим як те, якою я була всередині.

Мої думки знову змінилися, коли я подивилася на присутніх у класі й відчула безмірну любов до людей, яких бачила навколо себе. Теплота любові Небесного Батька наповнила мене, і, я думаю, на якийсь момент я побачила тих, з ким була в класі, хоч малесенькою мірою так, як Небесний Батько бачить їх,—як Його дітей.

Я відчувала мир і заспокоєння до самого кінця Суботнього дня, уже не переймаючись тим, що про мене думають інші. Я любила їх, і я дивилася їм всім у вічі—обома своїми очима.