Різдвяне диво

Зима—це холодна пора року в Російській Московській місії. Місіонерам іноді здається, що холод сковує не лише природу, але і людей. Вони замикаються в собі. Таке враження, що всі після роботи поспішають додому. Люди непривітні, на дорогах дуже слизько, а мороз безжально щипає всі непокриті ділянки шкіри. Посмішок майже не видно.

Такою для нас з напарником була зима 2005 року. Ми хотіли розрадити людей, поділившись із ними посланням віри, надії та любові, але ніхто не хотів слухати. Чесно кажучи, настрій у мене був пригнічений. Я не міг подолати свого смутку. День за днем ми ходили холодними вулицями у пошуку людей для навчання. Холод пробирав нас до кісток. Незважаючи на несприятливі обставини, ми не хотіли здаватися. Наближалося Різдво, і нам хотілося допомогти людям відчути дух Різдва. Але як?

Одного разу ввечері, коли ми поверталися додому потягом, невеличка група музикантів увійшла до вагону. Вони чудово грали, але, на мій подив, їхня гра нікого не зворушила. Один чи два чоловіки дали їм по кілька монет, а решта просто дивилися в розмальовані памороззю вікна. Мені було шкода тих музикантів і я дав їм кілька монет.

Невдовзі ми приїхали на станцію неподалік від нашої квартири й побігли додому. Як тільки я закрив за собою двері, задзвонив телефон. Я взяв слухавку й упізнав голос лідера нашого округу. Того дня ми мали поділитися думками щодо того, як місіонери можуть святкувати Різдво. Я зовсім забув про це, але не хотів казати. Намагаючись висунути якусь ідею, я згадав групу музикантів і запропонував, щоб місіонери нашого округу співали в потягах Різдвяні гімни. Я міг акомпанувати на скрипці. На мій подив і, мабуть, жах, лідеру округу сподобалася ця ідея. Ми вирішили здійснити її через день. “Чим я думав!”—сказав я собі, згадавши, що троє місіонерів у нашому окрузі не мали музичного слуху.

Настав призначений день, і місіонери зібралися на платформі. Сонце давно вже сіло, і було дуже холодно. Я не відчував ніг від холоду. Хвилин за п’ять ми провели репетицію, і до платформи повільно під’їхав потяг. Ми з радістю увійшли у відкриті двері, залишивши за спиною холодний вітер і сніг. Я вийняв з футляра скрипку і мовчки помолився, щоб Бог зворушив серця слухачів.

Коли ми увійшли у вагон, більшість людей не звернула на нас ніякої уваги. Мої пальці недостатньо нагрілися, тож коли я почав грати, скрипка звучала хоч і наївно, але дуже проникливо. Раптом настрій у вагоні змінився. Здавалося, що повітря чимось насичене. Пасажири ніби затамували подих. Решта місіонерів приєдналася до мене, заспівавши “Тиха ніч”.

Поки я грав, а місіонери співали, ніхто у вагоні не вимовив жодного слова. Коли ми закінчили гімн, я подивився на обличчя людей. Усі дуже уважно на нас дивилися. Кілька жінок плакало. Якусь хвилину я нічого не казав, бо ніхто не хотів порушити ту мить. Нарешті один чоловік, який стояв у кінці вагону, вигукнув: “Вони святі, справжні святі!” Усі почали аплодувати.

Коли ми проходили по вагону, багато людей хотіли дати нам гроші. Коли ми відмовлялися, то вони були ще навіть більше здивовані. Я чув, як хтось тихо сказав: “Такого не буває”. Один чоловік навіть намагався нам дати тисячу рублів, і був дуже вражений, коли ми відмовилися взяти гроші. Замість цього ми дали йому запрошення до церкви, яке він радо взяв. Невдовзі інші пасажири почали просити запрошення. Вони також розпитували нас про Церкву. Було таке враження, що куди б ми не поглянули, скрізь нас зустрічали усміхнені обличчя і теплі привітання. У кінці вагону ми побажали пасажирам веселого Різдва і помахали своїм новим друзям рукою.

Коли ми вийшли, то подивилися один на одного зі здивуванням. “Що сталося?”—запитували ми. Після цього ми з подвійною енергією увійшли в наступні двері. Спочатку пасажири не звертали на нас ніякої уваги, але після виконання гімну їхня реакція була так само несподіваною. Увесь вечір ми переходили з вагона до вагону, і в кожному з них відбувалося одне й те ж саме. Вперше в житті мене так приймали й любили.

Повернувшись того вечора додому, я зрозумів, що бачив диво, яке сталося завдяки музиці, посланню про Спасителя і духу Різдва. Навіть у найхолодніші періоди свого життя присутність Господа може приносити нам втішення. Яким благословенням було для мене бачити, як разюче міняються люди під впливом Духа. Я завжди пам’ятатиму той вечір і плекатиму його у своєму серці. Нехай Дух завжди здійснює такі чудеса!