Того незначного, що ми мали, було достатньо

Надходило Різдво, але цього року ми не могли приготувати на святкування багато їжі та іграшок. Тато помер, а мама почала отримувати невелику пенсію як вдова і невеликі гроші за оренду.

Ми були у вітальні в нашій квартирі в Ріо-де-Жанейро, Бразилія. В кімнаті було тихо. Раптом ми почули якийсь шум, ніби хтось підійшов до будинку.

Я встала і визирнула за штору, звідки могла бачити вхід до нашого будинку. Там була бездомна жінка. У неї було кілька сумок, а на ній—дірявий одяг. Якийсь час я спостерігала за жінкою, гадаючи, що ж вона буде робити. Вона відкрила маленький паперовий пакетик, взяла кілька коржиків і почала їсти. Невдовзі після цього вона відкрила ще один невеличкий пакет, в якому було кілька монет, і почала рахувати їх.

Моє юне серце стиснулося, і я тихо покликала маму: “Там надворі стара жінка. Подивися”. Моя мама поглянула і та сцена також її зворушила. Вона попросила мене принести банку, в якій ми зберігали невелику суму грошей, і без жодного слова вийшла з квартири й кинула вниз купюри з вікна під’їзду.

Я стояла біля нашого вікна і дивилася, як падають купюри. Стара жінка побачила, як упала одна, а потім ще і ще одна. Намагаючись зрозуміти, звідки ж падають гроші, вона подивилася на вікна будівлі. Усі вони були зачинені. Тоді сталося щось дивовижне. Вона подивилася на небо і випростала свої зморшкуваті руки. Потім вона поклала руки на груди і подякувала за отриманий дар.

Стоячи за шторою, ми плакали від вдячності, що того незначного, що було в нас, було достатньо, щоб принести радість тому, у кого було менше.