Місце в готелі

Одного ясного морозного зимового дня, вже надвечір, ми їхали у нашому мікроавтобусі в дім місії в Бордо, Франція. То було 24 грудня 1990 року. Ми їхали додому святкувати Різдво.

Моя дружина Кеті, я і наші четверо дітей—14-річна Кемей, 13-річний Бренд, 10-річна Крістен і 8-річний Дерек—щойно провели незабутній тиждень. Оскільки наша місія займала велику територію, ми не збирали місіонерів разом на святкування Різдва. Натомість ми всією сім’єю поїхали в кожне місто, де жили місіонери, й допомогли їм відчути сімейну єдність, підготувавши спеціальну Різдвяну програму й залучивши до неї дітей. Великий привілей ділитися відновленою євангелією Христа о цій чудовій порі року приносив нашій сім’ї і кожному місіонерові велику радість.

Останнього дня до нас приєдналося ще четверо місіонерів. Великий блакитний мікроавтобус, тепер повністю заповнений людьми, був також переповнений духом Різдва, Різдвяними піснями і улюбленими історіями, завдяки чому час подорожі минав швидко. Крістен і Дерек з кожною годиною ставали більш нетерплячими, передбачаючи сюрпризи Різдвяного ранку. Ми майже відчували запах обіду з індичкою, який готувала для нас чудова місіонерська подружня пара, очікуючи нашого повернення. Різдво відчувалося в повітрі.

Але десь пообіді ми зрозуміли, що може виникнути проблема. Упродовж ранку виникали труднощі з перемиканням швидкостей. Ми зупинилися, щоб перевірити рівень мастила, та на вигляд усе було в порядку. Але тепер, коли вже почало сутеніти і до Бордо залишалося дві години їзди, третя, четверта і п’ята передачі повністю відмовили.

Ми повзли на другій швидкості по сільській дорозі з трьома смугами. За таких обставин було неможливо дістатися до Бордо, і ми дивилися, де можна було б знайти хоч якусь допомогу. Нашою першою надією був придорожний магазинчик, який ось-ось мав закриватися. Я запитав, чи є десь поблизу прокат автомобілів або залізнична станція. Оскільки поблизу не було навіть найменшого містечка, то моє запитання мало чим нам зарадило.

Я повернувся в мікроавтобус. Обличчя молодших дітей виражали занепокоєння і розчарування. Невже вони не будуть вдома на Святвечір? Невже вони проведуть цю найчудовішу з усіх ночей року в переповненому мікроавтобусі? Після того як вони несли радість і хороший настрій місіонерам далеко від дому, невже доведеться зустріти Різдво на забутій сільській дорозі у Франції далеко від свого дому?

Крістен знала, до кого ми можемо звернутися, і відразу ж запропонувала помолитися. Ми часто сім’єю молилися за тих, хто мав певні потреби: за місіонерів, зацікавлених Церквою, членів Церкви, наших провідників, народ Франції, свою сім’ю. Ми схилилися в молитві й смиренно попросили допомоги.

Вже зовсім стемніло. Мікроавтобус повз, як черепаха, крізь смерековий ліс. Ми сподівалися доїхати до маленького містечка, розташованого на відстані 5 км. Невдовзі наші фари висвітили невеличкий знак зі стрілкою, що спрямовувала нас до Вільнов-де-Марсан.

Ми багато разів їздили дорогою з По до Бордо, але ніколи не заїздили до маленького поселення Вільнов-де-Марсан. Коли ми нарешті доповзли до містечка, воно не відрізнялося від багатьох маленьких французьких сіл. Будинки і магазинчики скупчилися уздовж вузької дороги, що вела до міста. Люди рано опустили жалюзі на вікнах, тому вулиці були темні й безлюдні. Світло в стародавній католицькій церкві в центрі міста було єдиною ознакою життя. Церква готувалася до традиційної нічної меси. Ми проїхали повз церкву, мікроавтобус здригнувся і зупинився. На щастя, ми побачили перед собою чудовий сільський готель. У ньму горіло світло, і ми вирішили, що це наш останній шанс отримати допомогу.

Щоб не збентежити людей у готелі, Кеті, Кемей і місіонери залишилися в мікроавтобусі, а я з трьома молодшими дітьми зайшов усередину. Я пояснив нашу ситуацію молодій жінці за конторкою портье. Вона подивилася на змучені обличчя моїх дітей, а потім ввічливо попросила зачекати, поки підійде власник готелю, пан Франсуа Дарро.

Кемей увійшла, щоб побачити, як у нас ідуть справи. Поки ми чекали на пана Дарро, я мовчки молився, висловлюючи подяку. Навіть якщо ми не зможемо повернутися до Бордо цієї ночі, як чудово, що Небесний Батько привів нас у цей чистий готель! Я здригнувся, уявивши, наскільки реальною була можливість того, що ми проведемо ніч у мікроавтобусі десь у глушині Франції. Я побачив, що в сусідній залі був ресторан, і дуже здивувався, що він працював у Святвечір. Ми могли добре поїсти, прийняти гарячий душ і добре виспатися.

Прийшов пан Дарро, одягнутий як усі метрдотелі у Франції: двобортний піджак, застібнутий до підборіддя. Він був власником готелю, людиною з високим становищем у громаді. Його привітні очі й незмінна посмішка виявляли в ньому порядну людину.

Я розповів йому про свою ділему, про те, що нас 10 у мікроавтобусі й нам потрібно дістатися Бордо. Він звернув увагу на мій акцент, і я пояснив, що ми—американці й коротко розповів, чому знаходимося у Франції.

Він відразу ж захотів допомогти. За 16 кілометрів знаходилося середніх розмірів місто, де часто ходили поїзди. Він зателефонував, щоб дізнатися, коли буде наступний поїзд до Бордо, але повідомили, що поїзд вирушатиме о 10:15 Різдвяного ранку. Усі компанії, що займалися прокатом автомобілів у тому місті, були зачинені.

На обличчі моїх молодших дітей було неприховане розчарування. Я запитав пана Дорро, чи можемо ми зняти номер в готелі для сім’ї та чотирьох місіонерів, щоб переночувати. Хоча це й не був дім, однак такий чудовий прихисток на ніч—це вже велике благословення.

Пан Дарро поглянув на дітей. Він знав нас лише п’ять хвилин, але його серце було сповнене братерством, що перетинає всі океани і робить нас однією сім’єю. Дух, який сповнює нас бажанням зробити щось для інших на Різдво, наповнив його душу. “Пане Андерсен,—сказав він.—Звичайно, ви можете зняти номер. Але ж ви не хочете провести Святвечір тут, у готелі. Діти мають бути вдома, бо вони з нетерпінням чекають Різдвяного ранку. Я позичу вам свою машину, і цього ж вечора ви дістанетеся до Бордо”.

Я був вражений його турботою. Більшість людей з пересторогою ставляться до незнайомців, особливо якщо вони ще й іноземці. Я подякував йому і пояснив, що нас 10, тому маленького французького автомобіля буде недостатньо.

Якусь мить він повагався, але вагання не применшило його дару, але збільшило його.

“На моїй фермі за 16 км звідси є старий фургон. Я його використовую для роботи на фермі. У ньому є лише 2 передні сидіння. Він рухається зі швидкістю усього 70 км на годину, і я не впевнений, чи пічка добре працює. Але якщо ви хочете, я відвезу вас за 16 км на ферму, щоб ви його взяли”.

Діти підскочили від радості. Я потягнувся до кишені за грошима чи кредиткою. Він відразу ж зробив заперечний жест головою і пальцем.

“Ні,—сказав він.—Я не візьму нічого. Ви можете повернути мій фургон, коли матимете час після Різдва. Сьогодні Святвечір. Відвезіть свою сім’ю додому”.

Невдовзі після опівночі ми побачили вогні Бордо. Діти й місіонери заснули у фургоні. Їдучи знайомими вулицями до свого дому, ми з Кеті дякували нашому доброму Небесному Батькові за своє Різдвяне диво. Тоді, коли лише Він міг допомогти нам дістатися додому, Він почув наші молитви.

Ми були вдома на Святвечір, хоча у Вільнов-де-Марсан була кімната в готелі.