Ніколи не здавайтеся

35 років я надіялася і чекала, коли мій чоловік стане членом Церкви. Ті довгі роки були сповнені найщиріших молитов, але три з них стали незабутніми переломними моментами в моєму житті.

Ми з Елом одружилися в 1959 році. Через десять років у нас було троє дітей і ми жили в невеличкому канадському містечку. Ел працював у будівельному бізнесі, а я була домогосподаркою й іноді допомагала йому в роботі. Вихідні ми з Елом проводили з друзями і завжди випивали. Мій батько був алкоголіком, тому мені дуже не подобалося, що стільки часу свого життя ми проводимо за випивкою, однак це стало способом нашого спілкування з друзями.

У 1969 році я раптом зрозуміла, що моє життя заходить у глухий кут і що наші діти заслуговують на щось краще за те, що ми їм пропонуємо. Одного вечора після звичайної вечірки, де ми, як завжди, випивали, я стала на коліна й помолилася: “Дорогий Боже, якщо Ти є, будь ласка, допоможи мені змінити своє життя”. Я пообіцяла Йому, що ніколи не питиму знову, і з того часу дотримуюся свого слова.

То була перша незабутня молитва, і відповідь на неї я отримала швидко. Дочку моєї невістки, мою племінницю, запросила до Початкового товариства її подруга, яка була святою останніх днів. Коли моя невістка більше дізналася про Церкву, то відчула натхнення надіслати мені підписку на церковні журнали, які надійшли через місяць після моєї першої молитви. Я нічого не знала про мормонів, однак мені подобалися статті, і я читала журнали від першої до останньої сторінки. Я вирішила більше дізнатися про цю Церкву і в ній знайшла свої відповіді. Я дійсно змінила своє життя й охристилася 9 червня 1970 року.

Ел не розділяв моїх поглядів. Йому подобався наш колишній спосіб життя і він продовжував так жити. Він залишався хорошим чоловіком і батьком, забезпечував сім’ю, але наступні 35 років в усьому, що було пов’язано з євангелією, я залишалася на самоті.

Я виховувала дітей у Церкві, але через кілька років наші діти вирішили, що краще їм проводити неділі, катаючись на човні з батьком, ніж ходити до церкви зі мною. Це дуже мене пригнічувало. Якось у 1975 році я поговорила зі своїм президентом колу і сказала, що вважаю за потрібне піти з Церкви, бо вона руйнувала мою сім’ю. Він терпляче вислухав мене і сказав: “Чиніть на свій розсуд, але переконайтеся, що Небесний Батько це схвалює”. Тож повернувшись додому, я постилася й молилася. То була моя друга незабутня молитва. У відповідь прийшло відчуття, що я була ланкою, яка поєднує мою сім’ю з євангелією. Якщо я розірву ту ланку, то всі пропадуть. Я знала, що та відповідь прийшла від Бога, тож пообіцяла, що ніколи не залишу Церкву. І я дотрималася слова.

Залишатися вірною було нелегко, але кілька речей допомагали мені підтримувати віру і терпляче надіятися, що прийде день, коли Ел по-іншому сприйматиме євангелію:

• Я завжди любила Ела і робила все можливе, щоб піклуватися про нього, надавати підтримку й бути вірною дружиною.

• Я постійно молилася. Небесний Батько та Ісус Христос стали моїми напарниками в євангелії. Коли було нелегко з Елом через те, що він не жив за євангельськими нормами, я розмовляла з Небесним Батьком і прийшла до пізнання Спасителя.

• Я регулярно читала Писання і церковні видання, які потрапляли мені до рук, у тому числі й журнал Ensign. Два вірші з Писань, а саме 3 Нефій 13:33 і Учення і Завіти 75:11, набули для мене особливого значення і гостроти. Вони давали сили й допомагали залишатися терплячою, чекаючи на час, коли зміниться серце мого чоловіка й дітей.

• Я незмінно ходила до церкви сама, поки не повернулися до церкви діти. Усі троє зараз є активними. Коли вони виросли й залишили домівку, я продовжувала ходити до церкви сама.

• Ми проводили домашній сімейний вечір, хоча Ел не знав, що ми його проводимо. Я піднімала якусь тему за обіднім столом, и ми всією сім’єю її обговорювали.

• Я завжди намагалася бути слухняною і чинити правильно.

• Я здобувала додаткову силу, коли зверталася по благословення священства.

• Я шукала поради у провідників священства.

• Я ставилася до моїх церковних друзів, як до сім’ї.

• Я пішла до храму й отримала ендаумент. Мені знадобилося багато років, щоб прийняти це рішення; я боялася, що це ускладнить мої стосунки з Елом. Але зрештою я зрозуміла, що то було найкраще рішення. Ел підтримав його, і це принесло мені радість. Після отримання ендаументу я більше не ображалася на Ела за те, що через нього я не ходила до храму. Коли я брала участь у храмовому поклонінні, то часто вносила ім’я Ела у список для молитви.

Найголовніше, що я продовжувала жити як вірний член Церкви. Я шукала найменшої можливості ділитися євангелією з чоловіком, хоча, як правило, він не хотів мене слухати. Однак я зрозуміла, що Святий Дух надихав мене, щоб я могла сказати щось правильне відповідним чином у відповідному місці. Пізніше я дізналася, що завдяки моїй вірності й відданості Елу, Святий Дух час від часу зворушував його серце.

Він навіть кілька разів погоджувався слухати місіонерські уроки. Але кожного разу моє серце розривалося, бо він завжди повертався до старого життя. Однак навіть у ці миті відчаю Небесний Батько наглядав за мною і надолужував іншими благословеннями те, чого в мене не було. Увесь цей час я знала, що всередині Ела є щось таке, заради чого варто чекати.

Поступово Ел почав змінюватися. Він перестав вживати грубі слова. Він перестав пити. Він ставився до мене так, як ніколи раніше. Він почав приходити в церкву.

А я продовжувала молитися.

Неймовірна відповідь на мою третю молитву надійшла у квітні 2005 року. Я все думала, чи прийме Ел коли-небудь євангелію Ісуса Христа, і це викликало в мене розпач. Я благала Небесного Батька про допомогу. Зрештою, мабуть, настав саме той час, бо 9 липня Ел охристився.

І хоча дочекатися цього моменту було нелегко, я вдячна, що стала свідком надзвичайної сили Бога, яка змінила серце невіруючого на серце віруючого. Я знаю, що Він чув і відповідав на ту величезну кількість моїх молитов упродовж 35 років. Завдяки Його відповідям я зараз живу з чоловіком, який зовсім змінився, з чоловіком, який любить Небесного Батька так сильно, як і я. І ми кохаємо одне одного з більшою силою, ніж будь-коли раніше.

Я знаю, що в Церкві є й інші, які чекають, надіються і моляться за свою кохану людину, сподіваючись, що вона прийде до Церкви. Я хочу закликати цих братів і сестер прийняти запрошення Спасителя: “Прийдіть до Мене” (Алма 5:34) для себе особисто, а не лише до своїх коханих. Я знаю з досвіду, що таким чином ви здобудете силу, яку не знайдете в жодному іншому місці. Якщо ви не будете віддалятися від Небесного Батька, виконуватимете Його заповіді й радітимете благословенням, які вже маєте, це принесе радість і дасть Йому можливість діяти через вас.

Я свідчу, що Бог дійсно чує наші молитви. Покладатися на Господа і приймати Його розклад навряд чи коли легко, але я знаю, що Він завжди вибирає правильний час.

Упродовж 35 років багато людей говорили зі мною на євангельські теми. Моя дружина ніколи не пропускала нагоди поговорити про євангелію. І вона завжди на видноті клала Книгу Мормона або журнал Ensign, що було дуже мудро з її боку. Звичайно, я ніколи в них не заглядав. Вона багато разів запрошувала місіонерів. Дві чи три пари проводили зі мною місіонерські уроки.

Але що ж заважало мені увійти у води хрищення?

У мене завжди було виправдання. Я допізна працював. Я вважав, що у мене немає часу на євангелію. Я був надто зайнятий зароблянням грошей. Тож я казав Єві: “Колись, коли справ поменшає і в мене буде більше часу, я прочитаю Книгу Мормона”.

Однак цього не сталося. Крім того, я не дуже-то люблю читати, і коли я намагався читати Біблію, я нічого не розумів. Тож я на тому поставив крапку.

Було ще щось, що заважало мені приєднатися до Церкви, щось більш серйозне: грішне життя, яким я жив. Цар Веніямин навчає, що “тілесна людина є ворогом для Бога… доки вона не піддасться натхненню Духа Святого” (Мосія 3:19). Я не піддавався—я стояв на межі. Спаситель сказав: “Хто не зо Мною, той супроти Мене” (Матвій 12:30). Я зараз розумію, що, беручи до уваги стиль мого життя, я був проти Нього. Мені потрібно було змінитися.

Мене звідусіль оточувала євангелія, але я в дійсності не жив за нею. Однак час спливав, і я почав відчувати Духа. Я перестав ходити на вечірки й пити. Коли я здійснив цю зміну, то частіше почав помічати прояви Духа. Я все ще не був там, де мав бути—моя мова не була надто хорошою і я мав інші погані звички, над якими мав працювати,—однак я змінювався.

Потім одного дня я отримав посилку. Її надіслала Лінда, одна з наших дочок. У посилці була Книга Мормона і Біблія з багатьма виділеними віршами. Лінда також написала мені листа, в якому казала, як сильно мене любить і як хоче, щоб я знав те ж саме, що знає вона.

Вона писала: “Єдиний спосіб дізнатися, чи євангелія Ісуса Христа істинна,—це запитати зі щирим серцем і справжнім наміром”.

Потім Лінда вказала кілька уривків з Писань, які скеровували мене на шляху молитви й вивчення Писань.

“Єдиний спосіб, який допоміг мені пізнати Спасителя і Небесного Батька, писала вона, це молитва і читання уривків з Писань, які про Них розповідають”.

Потім вона описала, як важливо бути смиренним і що вона не може мати миру в своєму житті без Бога. У кінці вона написала: “Більше не зволікай. Тобі було дано так багато. Зараз настав час повернути щось Небесному Батькові. Це єдиний шлях до справжнього щастя”.

Тепер у мене не було ніяких виправдань. Роботи стало менше, і у мене з’явився час. Тож я почав читати й вивчати вірші з Писань, які вона для мене підкреслила. Це вселило в мене бажання прочитати всю Книгу Мормона. Але і в ній було так багато всього, чого я не розумів.

На той час я вже ходив на причасні збори, бо моя дружина сказала, що було б добре, якби я приходив і сидів поруч з нею. Вона також запропонувала почитати Учення і Завіти. Я прочитав і краще зрозумів книгу. Потім за підтримки дружини я прочитав Книгу Мормона і відчув, як Писання входять у моє життя. Завдяки багатьом молитвам Дух почав з великою силою на мене впливати.

Що спричинило цю зміну? Святий Дух і знання Писань. Разом вони дали мені сміливість змінити своє життя і просити у Бога прощення за гріхи, які насправді всі ці роки заважали мені приєднатися до Церкви.

Сповідатися у гріхах було дуже важко. Це спричинило такий біль, що я пролежав у ліжку три дні, страждаючи від мук. Але завдяки Спокуті Ісуса Христа мене було прощено. Тоді Небесний Батько дав мені силу піднятися й почати нове життя.

Мій син Кевін охристив мене 9 липня 2005 року. Там був присутній один з місіонерів, який навчав мою дружину десятки років тому. Через два роки я повіз мою сім’ю до храму в Сан-Дієго, в Каліфорнії, щоб запечататися на час і на всю вічність.

Останні сім років були найщасливішими роками мого життя. Я нарешті можу посісти своє місце патріарха і духовного керівника в нашій сім’ї й жити в євангелії з дружиною, нашими дітьми й дев’ятьма онуками. Ця сімейна єдність духовно зміцнила кожного. Зять приєднався до Церкви й четверо онуків відслужили або зараз служать на місії. Моє нове життя у Церкві це диво. Я навіть не уявляв, яке велике щастя і зростання на мене чекали.

Я такий вдячний за цей другий шанс. Я вдячний, що можу відшкодувати ті втрачені роки, виконуючи Божу роботу.