Незаплямоване світом

Кілька років тому пізнього вечора я приїхала до храму в Баунтіфул, штат Юта, на прибирання. Кількість людей, які прибули для цього служіння, була вражаючою, і на якусь мить я подумала, що когось можуть відпустити додому. Я була зовсім не проти піти раніше. Тоді я цинічно подумала: “Та де там, вони ж не дадуть нам піти раніше. Вони знайдуть для всіх нас якусь зайву роботу, вважаючи, що це їхній обов’язок—тримати нас тут усі дві години”. Я пригадала попереднє прибирання, під час якого я більше години витирала пил, щоб потім повернути ганчірку, яка виглядала такою ж чистою, як мені її дали. Я приготувалася витратити дві години на прибирання того, що здавалося і так чистим. Було очевидно, що того вечора я прийшла до храму скоріше відчуваючи обов’язок, а не бажання служити.

Нашу групу повели у маленьку каплицю, щоб провести підготовчі збори. Розпорядник, який вів збори, сказав слова, що навіки змінять мій погляд на служіння, пов’язане з прибиранням храму. Привітавши нас, він почав пояснювати, що ми прийшли не для того, щоб чистити те, що і так є чистим, а щоб не допустити забруднення Господнього дому. Як відповідальні за одне з найсвященніших місць на землі, ми маємо обов’язок утримувати його в бездоганній чистоті.

Його послання глибоко проникло в моє серце, і я розпочала прибирання своєї ділянки з новим ентузіазмом, щоб уберегти від бруду Господній дім. Я провела час, працюючи м’якою щіточкою і змітаючи пил з тоненьких пазів дверних рам, з плінтусів і ніжок столів та стільців. Якби мені дали це завдання минулого разу, я б подумала, що це—безглуздо, і недбало б махала щіточкою, аби тільки показати, що я щось роблю. Але цього разу я старалася так, щоб щетинки потрапляли в найменші щілинки.

Оскільки ця робота не обтяжувала мене ні фізично, ні розумово, я мала благословення заглибитися в роздуми. По-перше, я усвідомила, що у власному домі ніколи не приділяла увагу таким дрібним деталям, а прибирала тільки ті місця, які в першу чергу будуть на виду у людей, нехтуючи тим, що могли бачити тільки члени моєї сім’ї та я.

Потім я усвідомила, що були часи, коли і я жила за євангелією подібним чином,—жила за тими принципами і виконувала ті завдання, які були найбільш помітні для оточуючих, і в той же час ігноруючи те, що було відомим лише найближчим членам моєї сім’ї або мені самій. Я ходила до Церкви, служила в покликаннях, виконувала завдання, ходила на візитне вчителювання—все це було на очах членів нашого приходу,—але нехтувала тим, щоб регулярно ходити до храму, вивчати Писання і молитися особисто і сім’єю та проводити домашній сімейний вечір. Я вела уроки і виступала в церкві, але коли справа доходила до стосунків з людьми, мені іноді бракувало в серці справжнього милосердя.

Того вечора у храмі я придивилася до щіточки, яку тримала в руці, й запитала себе: “Які маленькі шпаринки у моєму житті потребують більшої уваги?” Я вирішила: щоб не вдаватися до постійного наведення ладу в тих сферах мого життя, які потребували уваги, я з усіх сил намагатимуся не допускати їхнього запустіння.

Я згадую мій урок з прибирання храму кожного разу, коли нам нагадують берегти себе “чисти[ми] від світу” (Якова 1:27).