Гра на публіку

Для мене, підлітка, школа була схожою на гру у кіно. Знаєте, як у фільмах негативний герой “сипле” дотепні, гострі репліки і, зрештою, набуває популярності? Я теж цього прагнула. Я намагалася все підпорядкувати собі і стати одним із “крутих” персонажів. Я вдавала, що маю низькі моральні норми, тому що прагнула вразити своїх друзів у школі. Мені подобалося, як усі сміялися, коли я використовувала неприйнятну мову або глузувала з людей.

Мені хотілося стати улюбленицею публіки. І я швидко навчилася цього. Я стала постійно розігрувати комедії на заняттях біології, ухитрилась переконати свою волейбольну команду, що була героєм на всіх вечірках—і так руйнувала свою репутацію невинної, наївної дівчини. Я думала: “Не хочу, щоб мої друзі думали, що я—сама праведність!”

Оскільки насправді я не чинила серйозних гріхів, хоча люди думали інакше, я відчайдушно намагалася переконати себе, що немає нічого поганого в тому, щоб бути грубою. Як же я помилялася! Реальна “кінокартина” мого життя досягла вже моменту, коли я не могла на себе дивитися. Чим популярнішою я ставала, тим менше мені подобався персонаж, який я грала.

Якось двоє моїх подруг говорили про приємну, дружелюбну спортсменку на ім’я Дженніфер, яка не соромилася відстоювати свої вірування. Одна з них, найкрасивіша, найпопулярніша і найрозумніша дівчина серед сьомих класів сказала: “Дженніфер зовсім інша. Мені б таку сміливість, щоб бути вірною своїй церкві, як вона. Вона—єдина людина, яку я знаю, що так живе”. Я була приголомшена.

“Як вона могла сказати щось подібне, навіть не згадуючи про мене?— думала я.—Врешті-решт, це ж моя церква має високі норми!” Я була розлючена, що вона навіть не розглядала мене як гарний приклад. Тоді, раптом, я відчула себе ніби сиджу на першому ряду кінотеатру, де іде фільм про моє життя.

Я почала розуміти, яким поганим прикладом була для своїх друзів. Хто ж, дивлячись на мене, подумає: “Я б теж хотіла бути такою сміливою та особливою, як вона”? Я відчувала огиду до того, ким стала.

Зміна мого характеру та репутації була тривалим процесом, я й досі стримую себе, щоб не бовкнути якихось образ, аби догодити публіці. Та я зрозуміла, що можу смішити друзів, не ображаючи чиїхось почуттів, і я можу вийти з класу, коли чую грубий жарт, і не бути осміяною. Не потрібно бути поганою, щоб мати багато друзів. Я змінила своє ставлення і поведінку, тому що бути в гармонії з моїми віруваннями набагато приємніше, ніж намагатися приховати те, ким я є.