Походження і доля людства

«То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?» (Псалом 8:5).

З одного боку, людина справляє враження [істоти] бідної, слабкої, нерозумної та дуже незначної. З іншого боку, вона виглядає мудрою, розумною, сильною, шанованою та піднесеною. Саме те, під яким кутом зору ви дивитеся на людину, і формує вашу думку про неї. З одного боку, вона виглядає, так би мовити, як та трава польова, що сьогодні є, а завтра її кинуть у піч. Людина непостійна у своїх поглядах, у своїх думках, міркуваннях та діях. Вона лінива, суєтна та сповнена фантазій; вона не керується жодним правильним принципом. Вона з’являється, так би мовити, як той метелик, короткий час тут і там літає й помирає, і її більше немає.

З іншого боку, ми дивимося на неї як на [створіння], що походить від Богів – як на Бога в ембріоні – як на вічну істоту, яка існувала ще до того, як прийшла сюди, і яка існуватиме після того, як її тлінні останки змішаються з порохом [земним], з якого вона вийшла і з якого вона буде воскрешена й стане причасником того щастя, яке їй призначено, або ж отримає відплату за свої злі діяння, залежно від обставин…

Що є людина? Вона мала своє існування у вічних світах; вона існувала до того, як прийти сюди. Людина не тільки син людини, але також син Бога. Людина є Богом в ембріоні і має в собі іскру того вічного полум’я, ту частинку яскравого й вічного Божого вогню з вічного світу, яку було поміщено сюди, на землю, щоб вона могла здобути істинний розум, істинне світло, істинне знання – щоб вона могла пізнати себе – щоб вона могла пізнати Бога – щоб вона могла пізнати дещо про те, ким вона була ще до того, як прийшла сюди – щоб вона могла пізнати дещо про те, чим їй призначено насолоджуватися у вічних світах.⁴

Якщо ми візьмемо людину, про неї кажуть, що вона створена за образом Бога – з тієї простої причини, що вона є сином Бога, а якщо вона Його син, то вона, безперечно, є Його нащадком, створінням, що походить від Бога, за подобою Якого, як нам кажуть, її створено. Вона не походить від хаотичної маси матерії – активної або інертної, але вона з’явилася, володіючи – у зародковому стані – усіма властивостями й здібностями Бога. А коли вона сягне досконалості та стане зрілою, вона буде, як її Батько, – стане Богом, будучи справді Його нащадком. Так само, як кінь, віл, вівця та кожне живе створіння, у тому числі й людина, породжує собі подібних і продовжує свій рід, так само Бог продовжує Свій.⁵

[Людина] прямо стоїть на землі, вона подібна до свого великого Творця; усі частини її тіла створено прекрасними, і тіло виконує всі функції, необхідні для потреб людської природи; і вона вінчає все сотворіння не тільки за своїм правом, але й за здатністю пристосовуватися [до обставин], за красою, пропорціями та славою; вона має також силу мислення і здатність розмірковувати над минулим, маючи змогу аналізувати причини й наслідки; завдяки спонукальним силам свого розуму і через натхнення Всемогутнього вона може осягати величні закони природи, явлені в трудах сотворіння; вона також має здатність використовувати стихії, [елементи], і сили природи та пристосовувати їх, щоб мати собі в цьому своє особливе благо; і своєю силою, що проникає до глибин і підноситься до небес, і могутньо й швидко перетинає землю, вона використовує окремі або об’єднані сили природи, які оточують її і які вона підкоряє своїй волі так само, як завдяки своєму розуму вона має владарювання над рибами морськими, над птаством небесним і над звіриною.⁶

[Людина] стоїть прямо і гордо як глава усього сотворіння і представник Бога на землі. Але хоч вона і займає це піднесене становище і є за образом Бога, усе ж вона, будучи людиною, володіє тільки тими силами, які належать людині; вона підвладна слабкостям, недолікам, хворобам і смерті. А коли вона помирає, без певної вищої допомоги, що стосується її майбутнього, ця благородна скинія лежить німа і безпомічна, а її органи, які до цього були активними, живими та енергійними, тепер не працюють, вони неактивні й безсилі. А що ж стає з розумом, який до цього повернувся назад, у вічність, і попрямував уперед, у вічність? Що стає з його силами? Або що стає з тим духом, який зі своїми енергіями, такими, як у Бога, своїм передбаченням та силою, міг осягнути безкінечність? Що з ним стає і де він є?…

Якщо… існує дух в людині, який сягає потойбічного життя, який може збагнути вічний прогрес, вічні насолоди і вічні піднесення, тоді ті слави, ті піднесення, ті здатності й ті сили – це, безумовно, дар від якоїсь істоти, чиї сила або повноваження є вищими по відношенню до тих, які є в людини… Саме про цей дар ми зараз і говоримо. Саме про ту першооснову, що походить від Бога, яка бере початок з вищого розуму, чиї плани, і сили, і здатності є настільки вищими за плани, сили та здатності смертної людини, наскільки небеса є вищими за землю, або наскільки величні труди Великого Творця в безмежжі космосу є вищими за немічні зусилля дітей [цього] смертного життя.

Саме заради піднесення людини до цього стану вищого розуму та Божества і встановлено посередництво і спокуту Ісуса Христа, а також щоб благородна істота – людина, створена за образом Божим, отримала здатність бути не тільки сином людини, але також сином Бога,… і вона отримала здатність стати Богом, оволодівши силою, величчю, піднесенням і становищем Бога. Як написано: «Улюблені, – ми тепер Божі діти, але ще не виявилося, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» [1 Іоанн 3:2].

Людина може сягнути людської величі й досконалості завдяки силам своєї тілесної природи, але вона не може просуватися далі; як людина вона народжується, як людина вона живе і як людина вона помирає, але завдяки сутності й силі Божества, які є в ній і які зійшли до неї як дар Божий від її Небесного Батька, вона має здатність піднестися над вузькими обмеженнями людської природи і сягнути величі Бога, і таким чином через спокуту Ісуса Христа… вона здатна здобути вічне піднесення, вічні життя та вічне просування. Але ця зміна від її людського єства до Божого може відбутися тільки через силу, яка є вищою за силу людську – безкінечну силу, вічну силу, саму силу Божества: бо як в Адамі всі вмирають, саме так тільки у Христі всі можуть ожити [див. 1 Коринтянам 15:22].

Через [Христа] людство приводиться до єдності та спілкування з Богом; через Його спокуту вони мають здатність, як і Він мав, здолати смерть; через цю спокуту і цю владу священства, яка пов’язана зі Спокутою, вони стають спадкоємцями Бога і співспадкоємцями з Ісусом Христом, та успадковують престоли, сили, панування та владарювання у вічних світах. І замість того, щоб бути підвладними смерті, після того як цей останній ворог буде знищений і смерть буде поглинуто перемогою через спокуту, вони зможуть стати батьками і матерями життя і будуть здатними до безперервного і вічного розвитку.⁷

Бог висвятив з-посеред нас президентів, апостолів, пророків, первосвящеників, сімдесятників, єпископів та інших авторитетів; вони мають призначення від Нього, вони отримують силу і провід від Нього, під Його впливом, навчаючи Його законові, відкриваючи принципи життя; їх організовано й висвячено саме для того, щоб вести [Його] народ шляхом піднесення і вічної слави.⁸

Як і інші люди, ми перебували в темряві стосовно принципів спасіння і стосунків, які зв’язують нас з Богом та одне з одним, доки ці речі не були відкриті нам Джозефом Смітом.⁹

Ми паростки Божі, і Бог у ці останні дні вирішив за доцільне дати нам можливість спілкуватися з Ним. Через Свої одкровення і одкровення Свого Сина Ісуса Христа, через священнослужіння святих ангелів і через відновлення святого священства, яке походить від Бога і яке скеровує Його Самого, – Він дав нам бути у такому становищі, в якому ми можемо виповнити мету нашого сотворення.¹⁰

Ми хочемо усвідомити та оцінити те становище, в якому ми знаходимося перед Богом, а також великі благословення і привілеї, які є доступними для нас. Ми ледве розпочали, так би мовити, велику роботу… Ми не завжди осягаємо ці речі, а отже, ми трудимося, стикаючись із труднощами, пов’язаними з цією справою, тому що ми не бачимо, ми не осягаємо становища і стосунків, які існують між нами і нашим Богом.

Бог є нашим Батьком; ми – Його діти. Він привів нас до Його завіту, і це наш привілей – іти далі від мудрості до мудрості, від розуму до розуму, від розуміння одного принципу до розуміння іншого, – іти вперед і просуватися в розумінні істини, доки ми зможемо осягнути Бога. Бо ми є Його дітьми, ми є Його синами і дочками, і Він є нашим Батьком. Він організував цю Церкву, щоб ми могли бути навченими принципам життя, щоб ми могли осягнути ті принципи, які існують в лоні Бога, щоб ми були здатними навчати наших дітей правильним принципам, щоб ми могли знаходитися в тому становищі, в якому ми змогли б уподібнитися нашому Небесному Батькові.¹¹

Господь відкрив нам численні благословення, і я іноді думаю, що нам важко оцінити світло істини, яке відкрилося [нам], славу, поєднану з євангелією, яку було відновлено, світло одкровення, яке передалося, те становище, яке ми займаємо перед Богом, ангелами, нашим потомством і нашими предками, надію на те, що в серце кожного вірного святого останніх днів посаджено цю євангелію, яка квітне безсмертям і вічним життям…

Іноді ми забуваємо молитися; ми забуваємо про нашу відповідальність, наші обов’язки та завіти, і ми в багатьох випадках впускаємо [в наше життя] ті речі, які мають тенденцію затьмарювати розум, плутати розуміння, послаблювати нашу віру та віддаляти нас від Духа Божого. Ми забуваємо, з якої ями нас було піднято, і з якої скелі нас було висічено; необхідно, щоб ми замислювалися над тим становищем, яке ми займаємо, над стосунками, які ми підтримуємо з Богом, одне з одним і нашими сім’ями, щоб наш розум міг знову повернутися до Бога, який створив нас – нашого небесного Батька, Який чує наші молитви, який готовий завжди вдовольнити бажання Своїх вірних святих. А іноді необхідно, щоб ми задумалися над тим положенням, яке ми займаємо по відношенню до землі, на якій ми живемо, над існуванням, яке в нас було ще до того, як ми прийшли сюди, над майбутніми вічностями.

Ми не маємо права бути ледачими, нудними, недбалими та байдужими; але саме так, як увіщували давніх святих, дозвольте [звернутися з цим] увіщуванням сьогодні до вас – [боріться] за віру, раз дану святим [див. Юда 1:3]…

Ми вічні істоти і маємо зв’язок з вічним Богом, маючи релігію, що веде до цього Бога, і те прагнення, яке мали давні [святі], – пізнати щось про Нього, знайти спілкування з Ним, виповнити міру свого сотворіння і долі на землі, а також допомогти Господу здійснювати те, що було сплановано Ним відносно людського роду ще до заснування світу… Всемогутній ніколи не міняв Своїх цілей, ніколи не змінював Своїх планів і не скасовував Своїх законів… Його курс – один вічний круг. Він завжди мав одну мету, і цю мету буде здійснено по відношенню до людини і до землі, на якій вона живе.

Єдине, що зачіпає нас, так це те, чи будемо ми співпрацювати з Богом, або чи будемо ми особисто виконувати своє власне спасіння – чи ні; чи будемо ми особисто виконувати різні обов’язки, покладені на нас – чи ні; чи будемо ми виконувати обряди, які Бог відкрив для нас – чи ні, спочатку для себе, а потім для членів наших сімей, для живих і для мертвих. Чи будемо ми співпрацювати, будуючи храми та виконуючи в них священнослужіння; чи об’єднаємося ми із Всемогутнім під проводом Його святого священства у здійсненні того, що виголошували святі пророки від заснування світу; чи будемо ми доблесно стояти за віру, раз дану святим. Усе це покладає на нас певну відповідальність…

Він хоче, щоб Його народ доблесно стояв за віру, раз дану святим, щоб вони як безсмертні істоти могли діяти в унісон із Всемогутнім, щоб вони отримували натхнення через принцип одкровення, щоб вони осягнули дещо стосовно їхнього достоїнства та людської природи, стосовно їхнього зв’язку з вічністю, зі світом, у якому ми живемо, – у його нинішньому та майбутньому стані, а також зі світами, які ще будуть…

Дух людини, який отримує тіло, через вічну євангелію буде піднесено; і ця людина, якщо вона буде вірною, буде крок за кроком знаходити зв’язок з Богами у вічних світах; і хоч ми садимо, сіємо, збираємо врожай та займаємося звичайними житейськими справами, як і інші люди, та все ж наша головна мета – вічні життя та піднесення; наша головна мета – підготувати себе, наше потомство та наших предків для престолів, панувань та влад у вічних світах.

Ось чого прагнемо ми і чого прагнули давні святі. Ось чого прагнули Адам, Ной, Енох, Авраам та [всі] пророки, щоб справдити свою долю на землі, а також, як сказав один з давніх пророків, «[встати] на свою долю під кінець тих днів», [див. Даниїл 12:13], коли книги буде відкрито, коли з’явиться великий білий престол і Той, Хто сидить на ньому, від лиця Якого втекли небеса і земля; щоб ми і вони, вони і ми – могли підготуватися до того, щоб, виповнивши міру свого сотворіння на землі, спілкуватися з розумами, що існують у вічних світах; щоб нас знову допустили в присутність нашого Батька, звідки ми прийшли, щоб ми були залучені до тих вічних реалій, про які людство – без одкровень – не знає нічого. Саме для цього ми тут;… для цієї мети ми будуємо храми; для цієї мети ми отримуємо ендаументи; для цієї мети ми укладаємо завіти; для цієї мети ми священнослужимо для живих і для мертвих; і всі наші цілі, і всі наші наміри, так само як цілі і наміри натхненних мужів минулих днів, повністю спрямовані [на досягнення] вічних реалій, а не тільки на сьогодення…

Ось чого ми прагнемо, і ми маємо досягти цього, і це не зможе зупинити жодна людина, жодна організація, жодна влада, жодне повноваження, бо за кермом – Бог, і Його царство йде уперед, уперед, уперед, і продовжуватиме йти, і зростатиме, і збільшуватиметься, доки царства цього світу стануть царствами нашого Бога і Його Христа.¹²