Життя і священнослужіння Джона Тейлора

Коли 29 серпня 1877 р. помер Бригам Янг, Джону Тейлору було 68 років. Наступні три роки він вів Церкву як Президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів. На Генеральній конференції 10 жовтня 1880 р. його було підтримано як пророка, провидця і одкровителя, а також Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів; цю посаду він обіймав до самої смерті, що настала 25 липня 1887 р. І під час свого служіння на посаді Президента Церкви, і протягом попередніх десятиліть служіння в апостольському покликанні Джон Тейлор завжди був готовий навчати істині та захищати її. У часи найважчих випробувань, які переживала Церква, він був для святих джерелом великої сили і надійного проводу.

Як описували Президента Тейлора

Президента Тейлора описували як людину приємної зовнішності, високу на зріст (приблизно 1 метр 80 сантиметрів); вираз його обличчя був небесним. Його волосся було білосніжним, а обличчя – смаглявим. Шляхетний і наділений почуттям власної гідності, «він був не тим, якого друг (навіть дуже близький) міг би фамільярно поплескати по спині або при зустрічі обмінювався б з ним потисками рук в якійсь чудернадській, жартівливій формі; таке поводження з ним було б таким самим недоречним, як і з найгордовитішим вінценосним монархом».¹ Але в його характері не було пихатості; він був тактовним, чемним і дружнім з усіма. «Кожна людина, яка опинялася в його присутності наодинці або на людях, інтуїтивно відчувала, що знаходиться у присутності великої людини, людини честі й достоїнства».²

Сер Річард Бертон, британський письменник та мандрівник, який зустрічався з Президентом Тейлором, описував його як чоловіка «міцної статури, гарної зовнішності, вже досить немолодого, з добрими сірими очима, приємним виразом обличчя і надзвичайно високим чолом».³ Інший історик писав: «Коли мене представляли йому у 1884 р., пану Тейлору йшов сімдесят сьомий рік. Назустріч мені вийшов… сивий, доброзичливий чоловік середнього зросту, міцної статури, з довгастим овальним обличчям, з проникливим поглядом сірих глибоко посаджених очей, широким і високим чолом та міцно стуленими вустами, на яких читалися незламна рішучість і легкий сум, які притаманні тим, хто пройшов крізь численні випробування».⁴

Дитинство

Народжений у північно-західній частині Англії, біля Вестморленду, в 1808 р., Джон Тейлор був благословленний скромними, добрими та люблячими батьками, які навчили його читати Біблію й вірити в неї, довіряти Богові та покладати свою надію на Христа. Його батьки, Джеймс і Егніс Тейлор, охристили його в англіканській церкві невдовзі після народження. Його виховання в англіканській церкві заронило в його душу велику вдячність за священні тексти і музику, за систематичне навчання з Біблії, а також особисті та публічні молитви. Глибока та незмінна відданість Богові і любов до Нього – це ті якості, які Джон Тейлор розвинув ще в дитинстві. «Вже на початку свого життя я вчився наближатися до Бога», – казав він святим останніх днів, ставши Президентом Церкви. «Часто я йшов у поля і, сховавшись за якимсь кущем, схилявся перед Господом і звертався до Нього, щоб Він вів і скеровував мене. І Він чув мою молитву… Такий дух я мав ще маленьким хлопчиком… Тоді мій дух тягнувся до Бога; я і досі відчуваю те саме».⁵

Маленьким хлопчиком він бачив «у видінні ангела в небесах, який, притуливши до губ сурму, проголошував послання народам». І хоч тільки з часом він зрозумів пророчу природу того видіння, він все ж упродовж всіх своїх юнацьких років продовжував відчувати близькість до Бога. «Часто, коли я залишався на самоті, – писав він, – а іноді і в компанії, я чув прекрасну, тиху, мелодійну музику, неначе її виконували ангельські або неземні істоти».⁶

Коли йому було років 16, він залишив англіканську церкву і став методистом. Наступного року після цього його було призначено «переконувачем», тобто проповідником-мирянином у методистській церкві. Цей обов’язок рідко довіряли таким молодим людям. Сміливість, основою якої була безсумнівна переконаність, була його характерною рисою вже навіть тоді, а переконаність, зростала з його власного досвіду. У цей період життя він мав сильне враження, що Бог покликав його, аби він одного дня почав проповідувати євангелію у Сполучених Штатах Америки.

Пошуки Божого Царства

У 1830 р. батьки Джона Тейлора та інші члени його сім’ї емігрували до Канади, у місто Торонто, залишивши Джона в Англії, щоб продати їхню сімейну ферму та владнати інші справи сім’ї. Закінчивши всі ці справи, він залишив Англію, відпливши на кораблі, який прямував до Нью-Йорка. Під час цієї подорожі корабель потрапив у сильний шторм, руйнівну силу якого вже відчули на собі кілька кораблів, що опинились у тій частині океану. Капітан корабля та члени команди вже чекали, що вони потонуть, але голос Духа свідчив Джону Тейлору: «Тобі ще необхідно дістатися Америки і проповідувати євангелію». Президент Тейлор згадував: «Я був настільки впевнений у своїй долі, що опівночі вийшов на палубу і посеред бурхливої стихії почувався так спокійно, нібито сидів вдома у вітальні. Я вірив, що маю дістатися Америки і виконати свою роботу».⁷ Він благополучно прибув до Нью-Йорка і через кілька місяців приєднався до своїх батьків у Торонто, де він, продовжуючи сповідувати методистське віросповідання, почав проповідувати. У той час він зустрів Леонору Кеннон, яка сама була відданою методисткою і нещодавно емігрувала з Англії до Канади. Об’єднані глибоким релігійним переконанням та любов’ю до знань, культури та одне до одного, вони одружилися 28 січня 1833 р. в Торонто.

У Канаді він приєднався до групи друзів, які дуже ретельно вивчали Біблію, намагаючись поглибити своє розуміння істини. Саме в той час їхніх інтенсивних пошуків до Торонто з місією послали старійшину Парлі П. Пратта, члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів.

Прибувши до Торонто, старійшина Пратт почав звертатися з проханням до багатьох представників духовенства та міських урядовців про надання місця для проповідування. Однак йому відмовляли. Навіть і Джон Тейлор, до якого доходило багато чуток про Церкву, спочатку не сприймав старійшину Пратта. Не маючи практично ніякої надії на успіх, старійшина Пратт вирішив залишити Торонто і зайшов до [Джона] Тейлора, щоб проститися. Сусід Джона Тейлора мав настільки сильне відчуття, що старійшина Пратт – Божий чоловік, що запропонував йому харчуватися і жити в нього; він також дозволив йому проводити збори у нього вдома. Старійшина Пратт прийняв цю пропозицію, і невдовзі його познайомили з тими самими друзями Джона Тейлора, які збиралися разом, шукаючи істину.

Джон Тейлор почав прискіпливо досліджувати вчення Церкви. «Протягом трьох тижнів я тільки цим і займався, – згадував він, – і слідком ходив за братом Парлі, куди б він не йшов». Він записував і вивчав проповіді старійшини Пратта і порівнював їх з Писаннями. Нарешті Святий Дух свідчив про істинність послання старійшини Пратта, і Джон та Леонора Тейлор були охрищені 9 травня 1836 р. Пізніше він свідчив, що «відтоді ніколи не піддавав сумнівам жодний принцип мормонізму».⁸

Вірний новий член Церкви і провідник

Невдовзі після того, як Джон Тейлор приєднався до Церкви, його покликали служити як головуючого чина священства Церкви в Канаді, і цю посаду він обіймав трохи більше року. Виконання цих обов’язків вимагало частого подорожування, але він все ж таки невтомно проповідував євангелію, керуючи численними духовними та матеріальними справами Церкви в Канаді. Тоді одним з його найбільших бажань було зустрітися з пророком Джозефом Смітом. У березні 1837 р. він поїхав у Кертленд, шт. Огайо, де його прийняли в домі пророка. Він описував, що немовби відчув «розряд електричного струму», який пройшов крізь нього, коли він, вітаючись, потискував руку пророкові.⁹ У домі Смітів пророк навчив його ще багатьом іншим істинам, що стосувалися [священної] роботи останніх днів. Між двома чоловіками швидко виникли узи дружби та довіри, яким ніколи не судилося розірватися.

Перебуваючи у Кертленді, Джон Тейлор помітив, що пророка Джозефа Сміта часто піддають критиці. Часто явні відступники проводили збори, на яких вони критикували пророка. Коли одні такі збори в Кертлендському храмі наближалися до завершення, старійшина Тейлор попросив слова і почав безстрашно захищати пророка. «Саме Джозеф Сміт під проводом Всемогутнього дав перші принципи, – сказав він, – і від нього нам слід чекати нових настанов. Якщо дух, який у ньому проявляється, не приносить благословень, то я маю великі сумніви, що дух, проявлений попередніми промовцями, може їх гарантувати. У давнину діти Ізраїля впадали в бунтарство та ідолопоклонство навіть після того, як бачили силу Божу, явлену серед них, і безумовно існує дуже велика небезпека, що й серед нас відбувається те саме».¹⁰ Хоч багато відступників продовжували йти своїми шляхами, вірні святі були зміцнені завдяки вірності і переконаності старійшини Тейлора.

Апостольське покликання і служіння

Восени 1837 р. Джон Тейлор отримав від Джозефа Сміта повідомлення, що йому слід вирушити до Фар-Уеста, шт. Міссурі, щоб зайняти вакансію в Кворумі Дванадцятьох Апостолів. (Офіційно його було висвячено в грудні 1838 р). Описуючи цю перспективу апостольського служіння, Джон Тейлор казав: «Робота здавалася великою, обов’язки – важкими й відповідальними. Я відчував свою слабкість і незначність; але я відчував рішучість і бажання з Господньою допомогою звеличувати [це покликання]».¹¹ Смирення перед Богом і взяте зобов’язання шукати Його провід визначатимуть характер служіння старійшини Тейлора. Ставши Президентом Церкви, він сказав святим: «У мене немає інших ідей, крім тих, що їх дає мені Бог; і вам не слід мати інших. Деякі люди дуже наполегливі в тому, щоб мати свій особливий шлях і дотримуватися своїх власних, особливих теорій. Я про це не думаю, але якщо приходить щось на думку, то я маю бажання дізнатися про волю Бога і виконувати її ».¹²

Свідок мученицької смерті

У своєму апостольському покликанні старійшина Тейлор був вірним і надійним товаришем пророка Джозефа Сміта. Розповідаючи про дружбу старійшини Тейлора з пророком, старійшина Френклін Д. Річардс, з Кворуму Дванадцятьох, казав: «Дуже небагато було людей, які розвинули та успішно підтримували настільки ж теплі, особисті стосунки з пророком Джозефом Смітом – аж до самої смерті пророка, – як він; історія цієї особистої приязні була «скріплена» тими кулями, які він отримав у Картеджській в’язниці з пророком».¹³

Одним з найтяжчих випробувань у житті старійшини Тейлора була мученицька смерть пророка Джозефа Сміта. Старійшина Тейлор за власним бажанням поїхав до Картеджської в’язниці, де пророка і його брата Гайрума було незаконно ув’язнено 25 червня 1844 р. Невдовзі стало очевидним, що натовпи черні в Картеджі не мають наміру відпускати їх і що вони перебувають у небезпеці. 27 червня інші члени Церкви, які прибули до Картеджа з Наву, відправилися звідти з різними дорученнями, щоб знайти правосуддя. Того дня лише старійшина Тейлор і його брат по Кворуму Дванадцятьох, Уіллард Річардс, залишалися у в’язниці з Джозефом і Гайрумом. Маючи намір зібрати братів у Наву, щоб врятувати пророка Джозефа, старійшина Тейлор сказав: «Брате Джозеф, дозволь, скажи лише слово – і я звільню тебе з цієї в’язниці через п’ять годин, навіть якщо заради цього доведеться зрівняти в’язницю з землею».¹⁴ Джозеф відмовився від цього.

Пополудні 27 червня час тягнувся повільно, і відчуття глибокого суму охопило всіх чотирьох чоловіків. Старійшину Тейлора, обдарованого прекрасним тенором, двічі просили заспівати пісню “A Poor, Wayfaring Man of Grief” («Нужденний чоповік скорбот»), щоб підняти їм настрій. Невдовзі після того, як він проспівав гімн удруге, натовп черні з розмальованими обличчями увірвався на сходи в’язниці. Гайрум Сміт та Уіллард Річардс негайно налягли на двері, не даючи їх відчинити. Перші ж кулі, пробивши двері, влучили в Гайрума і вбили його. Нападники продовжували стріляти і невдовзі крізь прочинені двері вони почали встромлювати дула рушниць. Старійшина Тейлор стояв біля дверей і масивною палицею намагався бити по дулах рушниць, націлених у кімнату. «Це, безумовно, була жахлива сцена, – писав старійшина Тейлор. – снопи вогню, завтовшки з мою руку, спалахували поруч зі мною, і… смерть здавалася неминучою. Я пам’ятаю, що відчув, начебто мій час вже прийшов, але не можу пригадати, щоб я коли-небудь ще, опинившись в критичних обставинах, був би спокійнішим, холоднокровнішим, енергійнішим і діяв проворніше та рішучіше».¹⁵

У розпалі цих подій пророк Джозеф, який також намагався відбиватися від натовпу, сказав старійшині Тейлору: «Усе правильно, брате Тейлор, відбивайся від них, як тільки можеш».¹⁶ Це були останні Пророкові слова на землі, які він почув.¹⁷ Розуміючи що їм довго не втриматися за дверима, старійшина Тейлор підбіг до вікна. Він збирався вистрибнути з вікна, але тут з глибини приміщення вистрілили і влучили йому в ліве стегно. Якусь мить він лежав безпорадно на підвіконні і випав би з вікна, якби не постріл ззовні, який влучив у годинник, що був у нагрудній кишені, та відкинув його назад у кімнату. У такому стані старійшина Тейлор спробував заповзти під ліжко, що було в кімнаті. Коли він повз, в нього влучили ще три кулі. Одна з них засіла трохи нижче лівого коліна; її так ніколи й не видалили. Друга потрапила в долоню лівої руки. Третя вдарила в м’яку частину лівого стегна, рана від неї була в кілька дюймів. Старійшина Тейлор, хоч і був тяжко поранений і відчував сильний біль, усе ж залишився живим після цього нападу. Трохи пізніше кілька святих забрали його додому в Наву.

Через кілька секунд після того, як старійшину Тейлора поранили, пророк Джозеф також спробував вистрибнути з вікна в’язниці, але був одразу застрелений і випав на землю біля будівлі. Старійшина Тейлор пізніше писав, що коли дізнався про загибель Пророка, то пережив «нестерпний сум і самотність».¹⁸

У 135-у розділі Учення і Завітів вміщено описання мученицької смерті пророка, складене старійшиною Тейлором. Хоч у цьому розділі цю подію не описано дуже детально, та все ж вона є могутнім свідченням про пророка Джозефа: «Джозеф Сміт, пророк і провидець Господа, зробив більше для спасіння людей у цьому світі, ніж будь-яка інша людина, що будь-коли жила на світі… Він жив велично і загинув велично в очах Бога і свого народу; і як більшість з Господніх помазаників у давнину, запечатав свою місію і свої діяння своєю власною кров’ю».¹⁹

Захисник віри

Будучи членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, старійшина Тейлор присвячував свій час і свої таланти проголошенню та захисту євангелії. Реалізуючи свій літературний дар, він служив редактором всіх періодичних видань, які друкувалися в Наву – Times and Seasons. (Часи і сезони), Wasp (Оса) та Nauvoo Neighbor (Сусід Наву). Пізніше, очолюючи Церкву у східній частині Сполучених Штатів, він редагував та видавав щотижневу ньюйоркську газету The Mormon (Мормон), в якій викладалися вчення Церкви. Серед його масштабних трудів (які було видано окремими книгами, коли він був Президентом Церкви), є два доктринальних дослідження – The Government of God (Уряд Божий) та An Examination into and an Elucidation of the Great Principle of the Mediation and Atonement of Our Lord and Savior Jesus Christ (Дослідження та пояснення великого принципу посередництва і спокути нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа). За літературний і редакторський талант старійшини Тейлора члени Церкви прозвали його «Захисник віри» та «Захисник істини». Президент Бригам Янг сказав про старійшину Тейлора: «Я скажу, що його розум є одним з найкращих розумів, які тільки можна відшукати серед людей; він сильна людина, він могутня людина… Серед усіх редакторів, які будь-коли писали, він – один з найсильніших».²⁰

Крім письмового проголошення євангелії, старійшина Тейлор відслужив чотири місії повного дня: дві у Великій Британії, одну у Франції і Німеччині та ще одну в Нью-Йорку. Загалом його служіння на місіях повного дня зайняло більше семи років. Хоч ці тривалі періоди розлуки з тими, кого він любив, вимагали великої жертви, переконаність старійшини Тейлора в тому, що це Господня робота, завжди була непохитною. У листі, який він написав своїй сім’ї під час однієї з місій, він зазначав: «Я виконую роботу мого Господаря; я священнослужитель Єгови і маю проголошувати Його волю народам. Я йду, щоб відчинити двері життя могутньому народові, оголосити мільйонам принципи життя, світла та істини, розуму і спасіння, щоб розірвати їхні кайдани, визволити пригнічених, повернути заблукалих, виправити їхній світогляд, покращити їхню мораль, врятувати їх від деградації, знищення та нещастя і повести їх до світла, життя, істини та целестіальної слави. Хіба дух кожного з вас не об’єднується з моїм у цій роботі? Я знаю, що так».²¹

Чоловік і батько

Незважаючи на те, що Церковне служіння забирало багато часу, Джон Тейлор був уважним і люблячим чоловіком та батьком. Він високо цінував час, який міг проводити з сім’єю, і часто користувався нагодою, щоб бути в їхній компанії і навчати їх. За це сім’я ніжно любила його. Пізніше його син Мозес В. Тейлор писав: «Діти настільки високо його цінували, що догодити йому, здавалося, було їхнім найбільшим бажанням».²²

Спілкуючись зі своїми дітьми, Джон Тейлор був прикладом того, як виявляти теплоту, доброту та бути в гуморі. Його син, Езра Оклі Тейлор, згадував такий випадок:

«У часи мого дитинства недільні післяобідні збори зазвичай проводили у Скинії. Ми всі мали відвідувати їх, щоб після зборів могли дати звіт про те, хто саме проповідував, якою була тема проповіді, хто читав молитви та які співалися гімни. Тієї неділі дехто з нас вирішив пропустити ці збори – лише тільки цього разу – і попросити одного з наших друзів дати нам необхідну інформацію. Настав час [сімейної] наради, і батько (хто ж у цьому сумнівався!) спитав мене про проповідь і те, хто її виголошував. У повній готовності, хоч мій друг і сказав, що не дуже добре зміг запам’ятати все, я повторив його слова: «О, це був один старий бовкотун, і я не можу пригадати його ім’я, але це, безперечно, було нецікаво». Очі батька заблищали, і він сказав: «Той старий бовкотун – це був твій батько». Після цього він продовжив збори [сімейної] наради».²³

Будучи апостолом, а пізніше – Президентом Церкви, Президент Тейлор постійно увіщував святих любити й зміцнювати свої сім’ї. Він закликав членів Церкви щотижня виділяти один вечір для сімейного вивчення євангелії та розваг, і він обіцяв їм «мир і любов, чистоту і радість, що зроблять [їхнє] сімейне життя ідеальним», за умови, якщо вони будуть вірними в цьому.²⁴

Головування над Церквою

У роки, коли Президент Тейлор вів Церкву спочатку як Президент Кворуму Дванадцятьох, а згодом як Президент Церкви, він продовжував енергійно та віддано служити, намагаючись наставляти святих.

Порядок і праведність у священстві

Одним з найважливіших аспектів його діяльності як Президента було впорядкування кворумів священства та увіщування носіїв священства виконувати їхні обов’язки. Він навчав єпископів проводити щотижневі збори священства в їхніх приходах; він радив президентам колів проводити щомісячні збори священства колу. Старійшина Б. Г. Робертс писав: «Хто не пам’ятає, з яким завзяттям і силою на конференціях та інших загальних зборах він зазвичай увіщував президентів колів та єпископів приходів, щоб вони впорядкували священство та ті організації, які діяли під їхнім проводом?»²⁵

В одкровенні, даному через Президента Тейлора в жовтні 1882 р., Господь повчав святих, особливо братів, носіїв священства, щоб ті організувалися і ходили у святості перед Ним. Далі наведені абзаци є уривками з того одкровення:

«І нехай президенти колів також очистять себе, і священство, і людей у колах, над якими вони головують, і організують священство у своїх різних колах, згідно з Моїм законом, в усіх їхніх різних підрозділах, у вищих радах, у кворумах старійшин, і серед єпископів з їхніми радами, і в кворумах священиків, учителів та дияконів, щоб кожний кворум міг бути цілковито організованим, згідно з порядком Моєї Церкви…

І нехай Моє священство упокориться переді Мною, і прагне виконувати не свою власну волю, але Мою волю; бо якщо Моє священство, яке Я вибрав, і покликав, і обдарував духом і дарами їхніх різноманітних покликань, і силою цих покликань, не визнає Мене, Я не визнаватиму їх, каже Господь; бо Мене шануватиме і слухатиметься Моє священство.

Отже, Я звертаюся до Мого священства, і до всіх Моїх людей, щоб вони покаялися в усіх своїх гріхах і провинах, у своїй заздрості, і гордині, і свавіллі, і в усьому своєму нечесті, у чому вони грішать проти Мене; і нехай з усім смиренням прагнуть виконувати Мій закон, як Моє священство, Мої святі і Мій народ; і Я звертаюся до глав сімей, щоб вони впорядкували свої доми, згідно з законом Божим, і виконували різноманітні обов’язки та відповідальності, пов’язані з цим, і щоб вони очистилися переді Мною, і позбулися нечестя у їхніх домівках. І Я благословлю вас і буду з вами, каже Господь, і ви збиратиметеся у ваших святих місцях, де ви збираєтеся, щоб прикликати Мене, і ви проситимете про те, що є правильним, і Я почую ваші молитви, і Мій Дух і сила будуть з вами, і Мої благословення будуть на вас, на ваших сім’ях, на ваших помешканнях і домівках, на ваших отарах і стадах, і полях, на ваших садах і виноградниках, і на всьому, що належить вам; і ви будете Моїм народом, і Я буду вашим Богом».²⁶

Удосконалення святих

Щоб підвищити серед святих рівень розуміння євангелії та переконаності в її істинності, Президент Тейлор започаткував регулярне проведення щоквартальних конференцій колів по всій Церкві. При кожній нагоді він відвідував ці конференції. Якщо він не міг бути там сам, то посилав члена Кворуму Дванадцятьох. Згадуючи цю практику, старійшина Б. Г. Робертс, сімдесятник, писав: «Святі отримували багато знань та повчань від апостолів, мабуть, більше, ніж у будь-який інший попередній період історії Церкви. Результатом цього був великий духовний підйом серед святих».²⁷ Іншою визначною подією, що відбулася на початку його президентства, була офіційна організація Початкового товариства в 1878 р., яке було створено, щоб ефективніше навчати дітей в Церкві. Президент Тейлор також продовжував наголошувати на важливості місіонерської роботи, і кількість старійшин, яких було послано проповідувати євангелію, зросла.

У багатьох своїх лекціях Президент Тейлор постійно увіщував святих виконувати їхні обов’язки в усіх аспектах життя – обов’язки в сім’ї та Церкві, обов’язки сусіда і громадянина. Він навчав святих: якщо вони послушні та покладають довіру на Господа, то їм не треба нічого боятися. Він навчав, що «Бог буде на боці Ізраїля, якщо тільки Ізраїль буде на боці праведності».²⁸

Захист свободи

Наскільки б сильними не були особисті переконання Президента Тейлора, він завжди поважав особисті свободи і захищав їх. За роки апостольського служіння в Наву він заслужив, щоб його називали «Поборник свободи», ставши Президентом Церкви, він також заслуговував на цей титул. У ті часи, коли святі останніх днів складали переважну більшість населення Юти, Президент Тейлор знову і знову проповідував свободу релігії та свободу совісті для всіх. Він стверджував: «Іноді у нас дуже поспішно складається негативне ставлення до людей, які думають не так, як ми. Вони мають право думати так, як їм подобається; таке ж право маємо і ми. Отже, якщо людина вірує не в те, що я, то це не моя справа. І якщо я вірую не в те, що вона, то це не її справа. Чи будете ви захищати людину, яка вірує не в те, що ви? Так, аж доки не зламається остання палиця. Ця людина має ставитися з такою самою справедливістю і до мене; тоді і я можу сподіватися, що мої права будуть захищені».²⁹

Для Президента Тейлора важливими були також питання свободи в самій Церкві. Під час нарад він завжди заохочував членів Церкви вільно висловлювати свою точку зору. Хоч він цілком і повністю розумів важливість єдності, він відчував, що істинна єдність досягається тільки через свободу.

Часи випробувань

Обставини, в яких опинилися святі у Сполучених Штатах, стали випробуванням цієї любові до свободи. За велінням Господа святі практикували в Церкві множинний шлюб з тих часів, коли Джозеф Сміт був у Наву. У 60–70 роках XIX століття уряд Сполучених Штатів прийняв законодавство, яке ставило множинний шлюб поза законом і позбавляло Територію Юта та її громадян державного статусу та інших прав. Маючи переконання, що це законодавство було порушенням свободи релігії, про яку йдеться у Конституції, Церква вжила свій вплив, щоб це питання було розглянуто Верховним судом Сполучених Штатів. У 1879 р., якраз через два роки після того, як Президент Тейлор очолив Церкву, Верховний суд Сполучених Штатів затвердив антиполігамний закон федерального уряду від 1862 р. У 1882 р. і знову в 1887 р. Конгрес Сполучених Штатів видав додаткові закони, які дозволяли федеральному уряду позбавити Церкву статусу юридичної особи та конфіскувати всі об’єкти, що належали Церкві, вартість яких перевищувала 50000 доларів (у тому числі й чотири храми, які були на різних стадіях будівництва, Скинію, доми зборів та багато іншого майна). Ці закони приймалися для того, щоб позбавити членів Церкви основних громадянських прав, включаючи право на голосування. Ці зміни в законодавстві давали юридичні підстави для судового переслідування тих святих останніх днів, які практикували множинний шлюб. Церква продовжувала подавати апеляції, але це не допомогло.

У цей час зростаючого протистояння в питанні про багатожонство Президенту Тейлору стало відомо, що урядові чиновники збираються невдовзі заарештувати його. Вичерпавши всі можливості юридично оскаржити [ці закони], він мав вирішити, кому коритися – Богові чи людині. У своїй останній публічній промові він сказав святим: «Як людина честі, я не можу не слухатися мого Бога… і розтоптати ногами ці святі й вічні зобов’язання, які Бог ввірив мені, щоб я їх дотримувався, і які сягають вічностей майбуття».³⁰ З дня виголошення цієї проповіді і до дня смерті, він приблизно два з половиною роки переховувався в різних місцях по всій Юті. Щоб не відійти від Господніх настанов щодо множинного шлюбу, Президент Тейлор вирішив переховуватися і виявити послушність Господу та, як він сподівався, послабити переслідування Церкви. Старійшина Б. Г. Робертс писав: «Коли Президент Тейлор ввечері 1 лютого 1885 р. залишив авансцену громадського життя, то це було зроблено зовсім не тому, що він переймався особистою безпекою, зручністю або комфортом, але заради громадського блага і на користь миру».³¹

Хоч Президент Тейлор не з’являвся на людях, він продовжував керувати Церквою за допомогою листів або усних інструкцій, які передав через надійних товаришів. Однак життя у нелегальному становищі, розлука з сім’єю та друзями, напруження, якого вимагало виконання обов’язків, почали даватися взнаки. На початку 1887 р. його здоров’я почало погіршуватися. Протягом кількох місяців він боровся з хворобою і казав, що скоро одужає, але вже в липні стало очевидним, що стан його здоров’я дуже поганий. Ввчері 25 липня 1887 р. Президент Тейлор тихо помер в домі Томаса Роше в Кейсвіллі, шт. Юта.

Данина шани Президенту Тейлору

Найвлучніше відгукувалися про служіння Джона Тейлора ті, хто з ним служив і кого він навчав. Виступаючи на похороні Президента Тейлора, старійшина Франклін Д. Річардс, з Кворуму Дванадцятьох, сказав: «Президент Тейлор був людиною, яка сміливо й рішуче відстоювала істину. Він не знав страху… Коли ми разом з ним були на нашій місії в Європі, він трудився у Франції… Він старанно трудився у тих краях; і якось група релігійників [представників духівництва] об’єдналася, щоб придушити цю єресь, як вони це називали. Президент Тейлор, виявивши завжди притаманну йому сміливість, погодився зустрітися з цією великою групою… Він зміг протистояти їм і виголосити істину».³²

Старійшина Деніел Г. Уеллс, який служив радником Бригама Янга, так згадував про Президента Тейлора: «Він жив безстрашно, його життя було шляхетним і богоподібним – нехай ті, хто продовжує жити, намагаються наслідувати його благородний приклад… Він був захисником прав людини, захисником свободи, істини та волі. Він прожив благородне, корисне життя, сповнене честі й поваги до себе і своєї сім’ї; він приносив задоволення людям і славу Богові. Для мене задоволення свідчити зараз про вірність та відданість Президента Тейлора, про його цілісність перед Богом і любов до свого народу».³³

Енгус М. Кеннон, президент Солт-Лейкського колу, був останнім промовцем на похороні Президента Тейлора. Він віддав данину людині, яка стільки років працювала, встановлюючи царство Боже, висловивши це так: «Він звільнився від своїх турбот. Він спочив у Бозі; і я можу уявити відкритий небесний портал, крізь який він пройшов… Брат Тейлор узяв свідчення, яке Джозеф передав йому, яке Ісус передав Джозефу, яке Бог звелів Джозефу сприйняти з вуст Свого улюбленого Сина – і він поніс цю звістку в чужі далекі краї, і зробив так, що ці проголошені ним слова дзвоном відгукнулися в наших серцях. Я кажу: великими є радість і відрада, з якими Президент Тейлор зустрів своїх співробітників за завісою у товаристві апостолів Ісуса Христа».³⁴