Життя і священнослужіння Лоренцо Сноу

Дві міцні сім’ї, багаті на віру й релігійні традиції, об’єдналися разом, коли 6 травня 1800 р. Олівер Сноу одружився з Розеттою Леонорою Петтібоун. Молодий і молода були нащадками ранніх європейських поселенців у Сполучених Штатах—англійських пілігримів, які перетнули в 1600-х роках Атлантичний океан, втікаючи від релігійного переслідування. Олівер і Розетта провели кілька перших років свого подружнього життя в штаті Массачусетс, де народилися їхні доньки Леонора Абігейл та Елайза Роксі. Потім вони переїхали до Мантуї, Огайо, на той час це було одне з найзахідніших поселень у Сполучених Штатах. Вони стали одинадцятою сім’єю, що переїхала в ту місцевість. У Мантуї в сім’ї народилося ще дві доньки—Аманда Персі і Мелісса. Лоренцо, п’ята дитина і перший син, народився в Мантуї 3 квітня 1814 р. Пізніше в сім’ї йому народилося двоє його молодших братів—Люшес Август і Семьюель Пірс⁵.

За традиціями своїх сімей, Олівер і Розетта навчали своїх дітей тому, що важливо мати віру, старанно працювати і здобувати освіту. Розповідями про те, які труднощі їм довелося знести, щоб мати свою домівку, вони навчали своїх дітей не занепадати духом і цінувати Божі благословення, які вони мають у своєму житті. Елайза написала: “Ми справді можемо сказати про наших батьків, що вони були абсолютно чесними і були гідними довіри в усіх своїх стосунках з людьми і в усіх своїх життєвих справах; вони дбайливо навчали своїх дітей, щоб ми полюбили працю, були ощадливими і неухильно дотримувалися моральності”⁶. Лоренцо висловлював вдячність батькам за те, що вони завжди навчали його “турботливо й ніжно”⁷.

Коли Лоренцо підріс, він старанно займався фізичною і розумовою працею. Його батько часто відлучався з дому, займаючись “громадськими справами”. Лоренцо, у відсутність Олівера, як старший син, залишався на господарстві на фермі—до цього обов’язку він ставився серйозно й успішно його виконував. Коли Лоренцо не працював, то він, як правило, читав. “З книгою,—казала Елайза,—він не розлучався ніколи”⁸.

Згадуючи, як розвивалася особистість Лоренцо, Елайза зауважила: “З самого малечку [він] виявляв енергію і вміння приймати правильні рішення, що визначало його розвиток у подальшому житті”⁹.

Олівер і Розетта Сноу заохочували до справжнього дослідження релігії. Вони дозволяли своїм дітям дізнаватися про різні церкви, відкриваючи свій дім для “порядних і розумних людей всіх деномінацій”. Однак навіть у такій обстановці Лоренцо “мало приділяв уваги, а то й зовсім її не приділяв, релігії як такій, прийнаймні недостатньо, щоб вирішити, якій конкретно секті віддати перевагу”¹⁰. Його мрією було стати військовим командиром, і ця його мрія заступала все інше в його житті, і “не тому, що він любив воювати,—написав історик Орсон Ф. Уітні,—а тому, що він був зачарований романтикою військової професії”¹¹. Проте він швидко змінив це прагнення на інше. Він залишив дім і зареєструвався для навчання в Оберлінському коледжі, що знаходився недалеко, щоб здобути “академічну освіту^”12.

Під час навчання в Оберліні у нього виник новий інтерес до релігії. Усе ще перебуваючи під враженням від бесіди зі старійшиною Петтеном, він не лише розмірковував над вченнями відновленої євангелії, але й розповідав про них іншим людям в Оберліні—навіть тим, хто вчився на священика. У листі до своєї сестри Елайзи, яка приєдналася до святих у Кертленді, він написав: “Серед священиків і тих, хто має намір вивчитись на них, я досяг неабиякого успіху, і знаєш в чому?—у захисті мормонізму. Щоправда, у мене не багато навернених, та я й сам не навернувся, але мої старання не пройшли дарма, бо деякі з них майже визнали, що знайшли певну [мудрість] у твоїх вченнях. Усунути велику упередженість проти мормонізму у поглядах орберлінських студентів—ой яка нелегка справа”.

У цьому ж самому листі Лоренцо відповідає на запрошення, отримане від Елайзи. Вона організувала все для того, щоб він переїхав до неї в Кертленд і вивчав давньоєврейську мову в класі, який відвідували пророк Джозеф Сміт і кілька членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він написав: “Мені так приємно дізнатися, що ти маєш в Кертленді стільки радості; проте в мене на даний момент немає охоти переїхати звідси туди до вас; та все ж, якщо можливість навчатися там залишатиметься та сама, я думаю, що вже майже схиляюсь до ідеї переїхати. Бо, що казати, це було б мені дуже цікаво та, можливо, й досить корисно почути проповідування тих вчень, які я так довго старався захищати й підтримувати тут, в Оберліні”.

Хоч Лоренцо й був вражений ученнями Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, він не наважувався приєднатися до Церкви. Однак він був зацікавлений нею. У своєму листі до Елайзи він поставив кілька запитань стосовно Церкви. За його словами, від студентів в Оберліні, які готувалися стати священиками, вимагалося “присвятити сім, а то й більше років напруженому навчанню, і тільки тоді їм буде дозволено говорити язичникам, що є Бог на Небесах; так само й адвокату слід набути певної кваліфікації, і тільки тоді йому буде дозволено виступати з промовами”. “Тоді як,—пише він своїй сестрі,—ваші люди, я так розумію, у проповідуванні ваших вчень більше покладаються на божественну допомогу, а не на те, що вивчається в коледжі”. Він хотів зрозуміти, як працює Дух, і запитав, чи може Святий Дух бути даний людям “у цю епоху існування світу”. Якщо ж люди можуть отримати Святого Духа, то він запитував, чи “завжди Бог дає Його через іншу людину?”¹³. Іншими словами, він хотів знати, чи необхідним є повноваження священства для отримання Святого Духа.

Лоренцо цінував дружні стосунки й освіту, набуті в Оберлінському коледжі, але його дедалі більше не задовольняло, як там відбувається релігійне навчання. Урешті-решт він залишив коледж і прийняв запрошення своєї сестри вивчати давньоєврейську мову в Кертленді. Він казав, що відвідував уроки давньоєврейської мови тільки для того, щоб підготуватися до навчання в коледжі на сході Сполучених Штатів¹⁴. Але Елайза помітила, що відбувалося не лише вивчення давньоєврейської мови, але і “його розум та серце сповнювалися живою вірою вічної Євангелії”¹⁵. Невдовзі він знайшов відповіді на питання, які ставив в Оберлінському коледжі, і в червні 1836 р. був охрищений старійшиною Джоном Бойнтоном, одним з перших членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів у цьому розподілі. Також він був конфірмований в члени Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Десь так через два тижні хтось із друзів запитав його: “Брате Сноу, а ви отримали після свого хрищення Святого Духа?” Він пригадував: “Після того запитання я майже оціпенів. Виходило, що я, хоч і отримав усе, що мені, можливо, було потрібно, усе ж не отримав того, що сподівався отримати”. А це означало, що хоч він і був конфірмований, він не отримав якогось особливого прояву Святого Духа. “Я відчув невдоволення,—казав він,—не тим, що зробив, а самим собою. З цим почуттям я пішов увечері в одне місце, яке облюбував собі, щоб там молитися Господу”. Він став на коліна і негайно ж отримав відповідь на свої молитви. “Це ніколи не зітреться з моєї пам’яті, поки я буду її мати,—заявляв він пізніше.—… Я отримав повне знання про те, що є Бог, що Ісус, Який помер на Голгофі, був Його Сином, і що Джозеф Сміт отримав повноваження, яке, як він заявляв, він має. Задоволення від того одкровення і його велич неможливо передати словами! Я повернувся до свого найманого помешкання. Тепер я міг свідчити цілому світу про те, що знав, і знав напевно: Євангелія Божого Сина була відновлена і Джозеф був пророком Божим, уповноваженим говорити від Його імені”¹⁶.

Зміцнений цим, Лоренцо став готуватися до служіння на місії. За словами його сестри Елайзи, його навернення змінило його наміри і “відкрило перед ним новий світ”. Вона зауважила: “Замість того, щоб здобувати земну військову славу, він тепер ступ[ив] на поле битви на боці небесного війська”¹⁷.

Лоренцо Сноу розпочав своє місіонерське служіння навесні 1837 р. в штаті Огайо. Його рішення служити місіонером повного дня, як і рішення приєднатися до Церкви, вимагало від нього зміни власних поглядів і планів. Він написав у щоденнику: “У 1837 р. [я] цілком відмовився від усіх любих моєму серцю ідей”¹⁸. Він залишив свої плани здобути “класичну освіту” в коледжі на сході Сполучених Штатів¹⁹. Він також погодився подорожувати без торби чи “мідяків у своєму чересі”, іншими словами, вирушити на місію без грошей, покладаючись на доброту інших у забезпеченні себе харчами й дахом над головою. А це зробити для нього було особливо важко, оскільки він завжди, ще з юності, відчував, що для нього важливо платити самому за себе з тих грошей, які він допомагав зароблятити своєму батьку на сімейній фермі. Він сказав: “У мене не було звички розраховувати, що хтось дасть мені їжу чи дах над головою. Куди б я не вирушав, мій батько мав звичай переконатися, чи в мене достатньо грошей на мої витрати. І ось тепер я мав вирушати в дорогу і просити у когось щось поїсти і десь прихилити свою голову; це було для мене дуже важко і так відрізнялося від того, до чого я звик”²⁰. Він “вирішив зробити це”, але тільки тому, що отримав “ствердну відповідь, що Бог вимагав цього”²¹.

Дехто з дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер та друзів відвідали перші збори, які він проводив як місіонер. Згадуючи, як вперше проповідував, він сказав: “Я був досить сором’язливим, і … мені було так важко встати і почати проповідувати своїм родичам та сусідам, що зійшлися. Пам’ятаю, я молився майже весь день до вечора, в який мав виступати. Я молився аж до знесилення й просив Господа дати мені що казати. Потім вже моя тітонька сказала мені, що вона надзвичайно розхвилювалася, побачивши, що я встаю промовляти, але я відкрив свої вуста і те, про що я говорив, я ніколи не знав, однак моя тітонька сказала, що я гарно виступав майже три чверті години”²². З вдячністю він пригадував: “Я вірив і відчував запевнення, що Дух натхнення підказуватиме мені і дасть мені “промову”. Я прагнув цього, молячись і постячись,—і я упокорився перед Господом, звертаючись до Нього у могутній молитві, щоб Він вділив мені сили і натхнення святого Священства; і коли я, ставши перед тією аудиторією, ще не знаючи жодного слова, яке б міг сказати, відкрив вуста, щоб говорити, відразу ж Святий Дух зійшов на мене, наповнюючи мій розум світлом та думками, які треба було передати, а також дав належні слова, щоб ті думки висловити”²³. На час, коли він залишав ту місцевість, він охристив і конфірмував дядька, тітку, декого з двоюрідних братів і сестер і кількох друзів²⁴.

Поділившись євангелією зі своєю родиною та друзями, старійшина Сноу продовжував місіонерську роботу в інших містах та містечках, прослуживши там майже один рік. Він повідомляв: “Перебуваючи на місії, я побував у різних частинах штату Огайо, і в цей період охристив багатьох людей, які залишилися вірними істині”²⁵.

Лоренцо Сноу не пробув довго вдома після повернення з першої місії, як відчув бажання знову проповідувати євангелію. “Дух мого місіонерського служіння настільки сильно впливав на мої думки,—казав він,—що я знову захотів повернутися до тієї роботи”²⁶. Цього разу він проповідував відновлену євангелію в штатах Міссурі, Кентуккі та Іллінойс і знову в Огайо.

Знаходилися люди, які вороже ставилися до старійшини Сноу та послання, яким він ділився. Наприклад, він розповідав про випадок, що стався в Кентуккі, коли група людей зібралася в чиємусь домі послухати його проповідь. Після проповіді він дізнався, що, як тільки він вийде з будинку, дехто з присутніх збирається напасти на нього. Він пригадував, що “в тисняві натовпу людей” у тому домі один з чоловіків “випадково торкнувся однієї з нижніх кишень мого сюртука, що викликало в нього несподіваний страх”. Відчувши в кишені старійшини Сноу щось тверде, він негайно попередив своїх спільників, що місіонер озброєний пістолем. Пізніше старійшина Сноу написав: “І цього було достатньо—потенційні розбійники облишили свої лихі наміри”. З певною веселістю старійшина Сноу додав: “Уявний пістоль, який у них викликав страх, а для мене став захистом, був Біблією кишенькового формату; вона була безцінним подарунком мені від дорогого моєму серцю Патріарха, Батька Джозефа Сміта [ст.]”²⁷.

Інші ж люди радо вітали старійшину Сноу і сприймали послання, яким він ділився. В одному з поселень штату Міссурі він навчав п’ятьох людей, які потім були охрищені серед зими. Старійшині Сноу разом з іншими довелося прорубати в річці ополонку, щоб він зміг виконати цей обряд. Незважаючи на холоднечу, дехто з навернених, “виходячи з води, плескав у долоні і вигукував слова вдячності Богу”²⁸.

Перші дві місії старійшини Сноу тривали в період з весни 1837 р. по травень 1840 р. В уривках з його листів описано цей час, проведений у служінні Господу: “Залишок зими [1838—1839 рр.] я провів у подорожах та проповідуванні, … з різним успіхом і різним ставленням людей до нього: часом мене сприймали якнайввічливіше і слухали з величезною цікавістю, а часом—брутально й зухвало знущалися; однак в жодному випадку до мене не ставилися гірше, ніж до Ісуса, Якого я закликав наслідувати”²⁹. “Коли я тепер озираюся на пережите, … то не перестаю вражатися й дивуватися”³⁰. “Господь був зі мною, і я був надзвичайно благословенний у виконанні своєї важкої роботи”³¹.

На початку травня 1840 р. Лоренцо Сноу приєднався до святих в Наву, Іллінойс, проте довго там не затримався. Його було покликано перетнути Атлантичний океан і служити місію в Англії, і того ж самого місяця він поїхав з Наву. Перед своїм від’їздом він вибрав час, щоб відвідати сім’ї декого з дев’яти апостолів, які на той час вже служили в Англії.

Коли він прийшов у сім’ю Бригама Янга, то побачив, що стіни їхньої дерев’яної хатини зяяли щілинами, в які “вривався вітер і бурі”. Сестра Янг була зморена, бо тільки повернулася після марних пошуків їхньої корови. Незважаючи на свої важкі умови, вона сказала старійшині Сноу: “Ви бачите, в якій я ситуації, але нічого не кажіть йому [моєму чоловіку], щоб він хоча б про мене не тривожився і не переживав—я бажаю, щоб він залишався на ниві, де трудиться, аж поки його не буде почесно звільнено”. Зворушений “просто-таки вбивчою бідністю й нуждою” сестри Янг, старійшина Сноу захотів допомогти їй: “У мене було зовсім мало грошей, їх було навіть не достатньо, щоб проїхати хоча б десяту частину відстані до місця служіння, не було й жодної перспективи отримати решту потрібних мені грошей—і це увечері перед самим моїм від’їздом. Я витяг з кишені частину свого дріб’язку і простягнув їй, … та вона відмовилася взяти ці гроші; поки я настійливо тицяв їх їй, а вона продовжувала відмовлятися, монети—яка з необережності, яка випадково—розкотилися по підлозі і попадали в щілини між незбитими дошками на підлозі, тим самим завершивши наше сперечання. Прощаючись з нею, я сказав, що тепер на дозвіллі вона може дістати їх”³².

З Іллінойсу старійшина Сноу поїхав до Нью-Йорка, де сів на корабель, щоб перетнути Атлантичний океан. За 42 два дні плавання корабель тричі потрапляв у шалені шторми. Старійшина Сноу, оточений наляканими, ридаючими пасажирами, залишався спокійним, вірячи, що Бог захистить його. Коли корабель причалив у Ліверпулі, Англія, серце старійшини Сноу було “сповнене найвищої вдячності Тому, Хто зберігає і підтримує тих, кого Він покликає й посилає як посланників спасіння до народів землі”³³.

Після того як старійшина Сноу прослужив місіонером в Англії приблизно чотири місяці, на нього було покладено додаткову відповідальність. Його було призначено служити президентом Лондонської конференції, це покликання схоже на покликання президента округу сьогодні. Він продовжував проповідувати євангелію, а також наглядав за роботою провідників священства, наприклад, президентів філій, на тій території. Під час служіння на цій провідній посаді він часто звітував старійшині Парлі П. Пратту, члену Кворуму дванадцятьох, і президенту місії. Він писав про багатьох людей, яких “цікавив шлях спасіння”, про кімнату, “заповнену вщерть” на недільних зборах і про “задоволення, що приходить від хрищення [навернених] до кошари нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”. Сповнений ентузіазму й оптимізму стосовно цієї роботи, він казав: “Нехай і оточений різноманітною свавільною злочестивістю, Сіон все ж починає енергійно рухатися вперед, і я вірю: ще трохи—і він стане сяючим світлом у цьому місті”³⁴.

Лондонська конференція під керівництвом старійшини Сноу помітно зростала. Старійшина Сноу радів такому успіху, але також мав і труднощі, виконуючи свої обов’язки провідника. У листі до старійшини Гебера Ч. Кімбола, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, він стверджував, що ці труднощі змусили його “взяти курс в керівництві, відмінний від того, якого він раніше завжди дотримувався”³⁵. Він сказав старійшині Кімболу: “Ви і старійшина [Уілфорд] Вудрафф казали, що це буде школа для набуття досвіду, так воно і є. … Відтоді як я прибув сюди, серед святих постійно стається щось нове. Не встигне пройти одне, як вже з’являється інше”. Він поділився істиною, яку швидко засвоїв, виконуючи свої нові обов’язки: “Я б не справився з труднощами, [якби] так багато мені не допомагав Бог”³⁶. Ті ж почуття він висловив і в листі до старійшини Джорджа А. Сміта, з Кворуму дванадцятьох: “Те мале, що вдалося мені виконати, виконав не я сам, а Бог. Стараючись звеличувати своє покликання вчителя в Ізраїлі, я з власного досвіду навчився одному: сам по собі я не знаю нічого і не можу зробити нічого; я також ясно побачив, що жодному святому не процвітати, якщо він не прислухається до настанов і поради, які даються тими, хто поставлений головувати в Церкві. Я впевнений: якщо я дотримуюся законів Господа Бога, Він буде підтримувати й допомагати мені у моєму покликанні. … Поки я ходитиму перед Ним у смиренні, Він даватиме мені силу, щоб радити в праведності й мати дух одкровення”³⁷.

Крім проповідування євангелії і служіння президентом Лондонської конференції, старійшина Сноу, щоб допомогти місіонерам пояснювати відновлену євангелію, написав релігійний трактат, або брошуру. Цей трактат під назвою The Only Way to Be Saved (Єдиний шлях до спасіння) був з часом перекладений кількома мовами і використовувався впродовж всієї другої половини ХІХ-го століття.

Старійшина Сноу служив в Англії до січня 1843 р. Перед від’їздом він виконав одне доручення, отримане від Президента Бригама Янга. На полях однієї сторінки у своєму щоденнику він написав лише кілька слів про це завдання: “На прохання През. Б. Янга передав два примірники Книги Мормона Королеві Вікторії і Принцу Альберту”³⁸.

Залишаючи Англію, старійшина Сноу очолив спільноту британських святих останніх днів, що переселялися в Наву. Він написав у своєму щоденнику: “Я відповідав за групу, що складалася з двох з половиною сотень людей, багато хто з них були моїми близькими друзями, які навернулися завдяки моєму навчанню. Ситуація, в якій я перебував тепер, перетинаючи Атлантичний океан в оточенні друзів, разюче відрізнялася від тієї, коли я два з половиною роки тому був самотнім у такій подорожі”³⁹. Пережите старійшиною Сноу на кораблі Swanton показало його як керівника, а також його віру в Бога. Наведену далі розповідь взято з його щоденника:

“Я зібрав [святих] разом і за спільною згодою організував їх в групи і підгрупи, призначивши підходящих провідників для кожної, і встановив правила, за якими мала керуватися вся наша спільнота. Я з’ясував, що серед нас було кілька первосвящеників і приблизно тридцять старійшин, і, знаючи природне нетерпляче бажання багатьох старійшин робити щось, навіть нехай і незначне, аби хоч трохи вирізнятися серед інших, а також знаючи, що якщо їм не вдасться щось зробити в один спосіб, вони будуть намагатися добитися свого в інший, я прийшов до висновку: краще буде, якщо я сам визначу, як їм це робити; а тому я дав усім, кому тільки міг, те чи інше завдання і зробив їх відповідальними за їх виконання. Упродовж тижня вся спільнота збиралася щовечора [на] молитви. Двічі на тиждень у нас були проповіді; у неділю ми проводили збори і приймали причастя.

Наш капітан, з яким я хотів зав’язати дружні стосунки, поводився відсторонено й замкнуто. … Мені легко було здогадатися, що він був упереджено налаштований проти нас. Ми були в морі вже приблизно два тижні, за які не трапилося нічого дуже важливого, а лише те, що звичайно трапляється на морі, коли сталася ось така подія.

Зі стюардом капітана, молодим Германом, стався нещасний випадок, який загрожував його життю. Цей молодий чоловік, людина дуже моральна, розсудлива і надійна, побував з капітаном вже в кількох плаваннях; він завоював велику прихильність і самого капітана, і офіцерів та команди; святі також ставилися до нього дуже приязно. Тому ймовірність його смерті … надзвичайно засмутила всіх на кораблі і всім було дуже важко на серці.

У нього з рота йшла кров, і ця кровотеча супроводжувалася страшними судомами і конвульсіями. Зрештою, коли спроби врятувати його різними ліками виявилися марними, всі надії на те, що він виживе, зникли. Капітан попросив моряків, щоб вони, перш ніж йти спати, по одному зайшли в каюту Германа попрощатися з ним; це й було зроблено—без найменшого сподівання побачити його живим наступного ранку. Коли вони виходили з каюти, то багато в кого очі були мокрими від сліз.

Сестра Мартін [одна зі святих останніх днів, що перебували на кораблі], сидячи біля стюарда, висловила йому своє бажання покликати мене і щоб я благословив його на зцілення, і тоді він, можливо, зміг би одужати. Він з готовністю на це погодився. Я саме спав у своїй койці, коли за мною прийшли; було приблизно дванадцять годин ночі. Я негайно встав і пішов до каюти, [а] по дорозі зустрів першого помічника капітана, який тільки-но вийшов від помираючого. Пройшовши повз мене, він тут же зустрівся з братом Стейнсом і сказав йому, що містер Сноу збирається покласти руки на стюарда. “Але,—сказав він (сумним голосом),—нічого вже не допоможе; для бідолахи вже настав кінець”. “О,—сказав старійшина Стейнс,—Господь може зцілити його через рукопокладання”. … —“Ви так думаєте?”—спитав моряк у простоті свого серця.

Проходячи далі, я у дверях каюти зіштовхнувся з капітаном, і з усього видно було, що він плакав. “Я радий, що ви прийшли, містере Сноу,—сказав він,—хоч це вже й не допоможе, бо скоро стюарда вже не стане”. Я увійшов у каюту й сів на [Германове] ліжко. Він ледь дихав і вже здавався небіжчиком. Голосно говорити він не міг, але дав знати, що хоче, [аби] я благословив його. Як стало відомо, у Гамбурзі, Німеччина, він мав дружину і двох дітей і був для них єдиним годувальником. Здавалося, він дуже хвилювався про них.

Я поклав руки на його голову, і як тільки закінчив промовляти молитву благословення, він сів у ліжку і, склавши долоні, вигукнув хвалу Господу за своє зцілення; дуже швидко після цього він встав з ліжка [і], вийшовши з каюти, став ходити по палубі.

Наступного ранку всі здивувалися, побачивши стюарда живим-здоровим, і були вражені, побачивши, що він може, як звичайно, виконувати свої обов’язки. Моряки, усі разом і кожний окремо, вбачали в цьому чудо; святі знали, що так воно і є, і раділи та прославляли Господа; капітан твердо повірив, що це чудо, і відчував глибоку вдячність—відтоді й надалі між ним і нами встановилися дуже сердечні стосунки. Він у різний спосіб виявляв до нас прихильність і допомагав в усьому, у чому тільки міг; він постійно турбувався про наші потреби й бажання; відвідував усі наші збори, купував і читав наші книги. Його помічники робили те саме, і коли я залишав їх у Новому Орлеані [Луїзіана], вони пообіцяли мені, що охристяться. Через рік я отримав листа від старшого помічника, який повідомляв, що вони … виконали своє обіцяння. Капітан також заявив про свій намір прийняти євангелію трошки пізніше і потім жити зі святими. Стюард був охрищений, коли ми прибули в Новий Орлеан; на прощання він подарував мені Біблію, яка й зараз зі мною”⁴⁰.

Старійшина Сноу написав: “Коли ми сходили з борту Swanton, дехто з моряків плакав. Дійсно, у всіх нас були дуже урочисті почуття”⁴¹. З Нового Орлеана старійшина Сноу та його супутники-святі, сівши на пором, попливли вгору по ріці Міссісіпі. У Наву вони прибули 12 квітня 1843 р.

Лоренцо Сноу, відслуживши місіонером повного дня більшість із семи років, побачив для себе можливості тимчасово змінити служіння. Узимку 1843—1844 рр. опікуни місцевої школи запропонували йому працювати вчителем. Він прийняв цю пропозицію, навіть знаючи, що багато хто з учнів “пишалися тим, що ображали вчителів і в школах все трощили”. Він вирішив, що шлях до завоювання поваги учнів—це виявлення поваги до них. Його сестра Елайза згадувала: “Він звертався до тих хлопців, ніби вони були найшанованішими джентльменами. … Особливо він багато працював над тим, щоб давати їм відчути свою зацікавленість в їхньому успіху і своє бажання “допомагати їм продовжувати навчання. … Ось так, завдяки доброті й переконуванню, вони полагіднішали—і їхнє довір’я було завойоване; завдяки терпеливій і тривалій роботі, безсовісні бешкетники перетворилися на учнів, що заслуговували поваги; і ще задовго до закінчення чверті, з несподіваним успіхом, вони привчилися до старанного навчання”⁴².

У 1844 р. він отримав нове завдання від Церкви. Його було призначено поїхати в Огайо й очолити передвиборчу кампанію Джозефа Сміта, який балотувався кандидатом у президенти Сполучених Штатів. Пророк був розчарований тим, як уряд Сполучених Штатів ставився до святих останніх днів, і він написав тодішнім кандидатам у президенти, щоб вони визначили своє ставлення до Церкви. Невдоволений їхніми відповідями, він вирішив, що буде балотуватися кандидатом у президенти.

Кворум дванадцятьох призначив Лоренцо Сноу та інших “створити політичну, розгалужену по всьому штату Огайо, організацію, яка підтримувала б Джозефа Сміта як кандидата у президенти”⁴³. Займаючись цим, вони роз’яснювали людям, як саме порушувалися конституційні права святих. Лоренцо казав, що він переживав “дуже цікавий час”⁴⁴. Дехто несамовито виступав проти кандидатури Пророка, інші ж відчували, що Джозеф Сміт зміг би повести країну до успіху й процвітання.

“У розпал виявлення цих протилежних поглядів,—згадував Лоренцо Сноу,—мої успіхи несподівано завершилися, бо прийшло підтверджене повідомлення про вбивство Пророка і його брата, Гайрума”⁴⁵. У Наву він повернувся “з важким серцем”⁴⁶.

Навіть у цей трагічний час святі старанно трудилися, будуючи Боже царство. Як зазначив пізніше Лоренцо, “Під керівництвом Всемогутнього царство просувалося вперед”⁴⁷. Вони продовжували проповідувати євангелію і зміцнювати одне одного та працювали разом над завершенням будівництва храму у своєму місті.

Лоренцо Сноу, приєднавшись до святих у Наву, вирішив, що одружуватися він ніколи не буде, а присвятить своє життя проповідуванню євангелії. Його сестра Елайза Сноу пізніше зауважила: “Присвятити свій час, свої таланти, усього себе служінню—це все, чого він хотів”. Він відчував, що сімейне життя могло б якоюсь мірою “зменшити його корисність” в Господній роботі⁴⁸.

Погляди Лоренцо на шлюб і сім’ю почали змінюватися у 1843 р. після розмови на самоті з пророком Джозефом Смітом на берегах ріки Міссісіпі. Пророк свідчив про одкровення, яке він отримав стосовно множинного шлюбу. Він сказав Лоренцо: “Господь відкриє вам шлях, щоб отримати закон Целестіального Шлюбу і підкоритися йому”⁴⁹. Почувши це, Лоренцо почав розуміти, що шлюб був заповіддю від Господа і необхідною складовою плану щастя, який дав Небесний Батько.

У 1845 р. Лоренцо Сноу вступив у множинний шлюб, який тоді практикувався у Церкві, одружившись з Шарлет Скваер і Мері Еделін Годдард. З часом він був запечатаний ще з кількома іншими жінками. Його відданість своїм дружинам та дітям була невіддільною від його відданості роботі Господа.

Святі продовжували будувати Боже царство в Наву, але продовжувалися й переслідування. У лютому 1846 р., холодною зимою, зловмисники змусили їх залишити домівки і храм. І вони почали довгий шлях на захід—до своєї нової домівки.

Хоч Лоренцо Сноу та його сім’я і залишили Наву разом з рештою святих, усе ж вони прибули в Долину Солоного озера більш як через рік після прибуття туди першого загону піонерів. Як і більшість святих останніх днів-піонерів того раннього періоду, вони дорогою залишалися на певний час у тимчасових поселеннях. Лоренцо та його сім’я перебували короткий час в одному з поселень в Айові, що називалося Гарден-Гроув, де вони збудували дерев’яні хатинки для святих, які мали прибути після них. Звідти вони перебралися до поселення, що називалося Гора Пісха, також в Айові.

У поселенні Гора Пісха Лоренцо знову працював разом зі своєю сім’єю та іншими святими, щоб задовольнити власні потреби і потреби тих, хто йшов за ними до Долини Солоного озера. Вони будували дерев’яні хатини і навіть сіяли та обробляли зернові культури, знаючи, що, скоріше за все, врожай доведеться збирати не їм. У період перебування в поселенні Гора Пісха Лоренцо Сноу був покликаний головувати у цьому поселенні. Горе, хвороби і смерть переслідували людей, не оминаючи і сім’ю Лоренцо, але він старанно трудився, щоб допомогти людям знайти надію, зміцнювати одне одного і залишатися слухняними Господнім заповідям⁵⁰.

Весною 1848 р. Президент Бригам Янг повідомив Лоренцо Сноу, що він має залишити поселення Гора Пісха й вирушити в Долину Солоного озера. Лоренцо знову дали провідну посаду, цього разу він став керівником загонів піонерів. Ці загони прибули в Долину Солоного озера у вересні 1848 р.

12 лютого 1849 р. Лоренцо Сноу повідомили, що йому слід прийти на збори Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він негайно залишив те, що робив, і пішов на збори, що вже почалися. По дорозі він розмірковував, чому це його викликали до Кворуму дванадцятьох. Він був збентежений—чи не винний він в якомусь проступку? Знаючи, що був вірний у виконанні свого обов’язку, він прогнав від себе те занепокоєння. Однак він не міг собі уявити, що на нього чекає. Прийшовши, він неабияк здивувався, дізнавшись, що його покликано служити членом цього кворуму. На тих же зборах Лоренцо Сноу та ще троє інших—старійшина Чарльз С. Річ, старійшина Франклін Д. Річардс та старійшина Ерастус Сноу, його далекий кузен,—були висвячені в апостоли⁵¹.

Висвячення Лоренцо Сноу в апостоли визначило решту його життя. Його покликання бути одним із “особливих свідків імені Христа” (УЗ 107:23) впливало на все, що б він не робив. Пізніше він так сказав про свої почуття стосовно особистих обов’язків апостола:

“По-перше, апостол повинен мати Божественне знання, отримане через одкровення від Бога, що Ісус живий, що Він—Син живого Бога.

По-друге, він повинен бути божественно вповноважений надавати Святого Духа; це Божественне джерело, що відкриває справи Божі, повідомляючи Його волю й цілі та веде до всієї істини і показує те, що має прийти, як це проголошено Спасителем.

По-третє, він є правомочним виконувати силою Бога священні обряди Євангелії, які кожній людині підтверджуються Божественним свідченням. Тисячі людей, що тепер живуть у цих гірських долинах, отримавши ці обряди завдяки моєму проповідуванню, є живими свідками правдивості цього твердження”⁵².

Крім особистої відповідальності свого покликання, старійшина Сноу мав чітке усвідомлення, що означає бути членом Кворуму дванадцятьох: “Нам, Дванадцятьом, слід рішуче відмовитися від будь-чого, що б відволікало нашу увагу від шляху виконання обов’язку, аби ми могли бути одним цілим, як є одним цілим [Перше] Президентство, і бути об’єднаними на основі любові, яка об’єднує Божого Сина з Батьком”⁵³.

Маючи таке розуміння свого власного покликання та місії Кворуму дванадцятьох, старійшина Лоренцо Сноу присвятив своє життя тому, щоб допомагати у побудові Божого царства на землі. Він служив у цьому покликанні в багатьох різних напрямах і в багатьох різних місцях.

2 вересня 1898 р. помер Президент Уілфорд Вудрафф, прослуживши Президентом Церкви більше дев’яти років. Президент Сноу, який тоді служив президентом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, знаходився у Бригам-Сіті, коли почув цю новину. Він сів на потяг до Солт-Лейк-Сіті відразу ж, як тільки зміг, знаючи, що відповідальність за керівництво Церквою тепер лежить на Кворумі дванадцятьох.

Відчуваючи свою невідповідність, але готовий виконувати Господню волю, президент Сноу пішов у Солт-Лейкський храм і там молився. У відповідь на його молитву йому явився Сам Господь. Пізніше Президент Сноу свідчив, що “дійсно бачив Спасителя … у Храмі і говорив з ним лицем до лиця”. Господь сказав йому негайно взятися за реорганізацію Першого Президентства, а не чекати, як це робилося, коли помирали попередні Президенти Церкви⁷². Президент Сноу був підтриманий Кворумом дванадцятьох як Президент Церкви 13 вересня 1898 р., після чого він розпочав своє служіння як Президент. 9 жовтня він був підтриманий всіми членами Церкви, а 10 жовтня був рукопокладений як п’ятий Президент Церкви.

Завдяки прикладу Президента Сноу та одкровенням, які він отримував, святі останніх днів знали: він—їхній пророк. Представники інших релігій також поважали його як віддану Богу людину.