З вірою в кожному кроці…і з піснею у серці

Кожного разу, коли я чую слова гімнів “Ми засіваємо, щодня засіваємо”¹ або “Веди мене, Боже веди!”, я відразу ж згадую Пауло Твуарде.

Я познайомилася з Пауло спекотного дня в південній Бразилії. Церковні збори закінчилися, і в домі зборів майже нікого не було. Лише в холі сиділо кілька членів Церкви. Мій чоловік, який у той час служив президентом Бразильської місії Курітіба, проводив збори з Едсоном Лустосою Арауйо, президентом округу з Гварапуави, шт. Парана.

“Сестро Паулсен,—звернувся до мене брат Ясон Соуса, який служив радником мого чоловіка,—чи ви помітили того брата, що сидить у холі, у таких забруднених черевиках?”

У Бразилії багато ґрунтових доріг, тож бруд на черевиках не викликав здивування.

“Ви маєте на увазі того худого темноволосого чоловіка років 30-ти?”—запитала я.

“Так, його звуть Пауло Твуарде. Він ходить до церкви майже щонеділі, якщо тільки дороги не розмиті настільки, що стають непрохідними. Він ходить отак уже 14 років, з того часу, як йому виповнилося 15”.

“І скільки ж йому доводиться йти?”—запитала я, зовсім не підготовлена до того, щоб почути відповідь брата Соуси.

“А, 40 кілометрів,—сказав він, ніби між іншим.—Він виходить о 3 ранку, щоб вчасно прийти до церкви. Йому потрібно на дорогу 8 годин”.

Швидко перетворивши кілометри в милі я підрахувала, що брат Твуарде проходить 25 миль, щоб прийти до церкви в Гварапуаві!

“Чому він це робить?”— недовірливо запитала я.

“Тому що вірить, що Церква істинна”.

“Так, звичайно,—сказала я, трохи спантеличена очевидністю відповіді.— Я мала на увазі, чому йому доводиться йти так далеко?”

Брат Соуса пояснив, що Пауло живе у селі, працюючи на сімейній фермі, щоб його 74-річна мати, яка мала проблеми з серцем, могла жити в Гварапуаві й отримувати медичну допомогу. Президент Лустоса був її кардіологом.

“Пауло живе сам, розорює поля, годує своїх тварин,—розповідав брат Соуса.—Там немає ні електрики, ні каналізації. Ферма знаходиться за 8 кілометрів від найближчої зупинки автобуса. Але найгірше те, що автобус не ходить по суботах і неділях. Отже, він іде до церкви пішки”.

Президент Лустоса, який увійшов до кімнати разом з моїм чоловіком, сказав, що Пауло зазвичай відвідує три з кожних чотирьох тижнів. “Він не пропускає, якщо тільки дороги стають непрохідними,—сказав президент.—По неділях Пауло залишається на ніч, тоді він може повернутися додому на автобусі”.

Якщо Пауло приходить до церкви кожні три з чотирьох неділь, тоді для того, щоб відвідати церкву він витрачає понад 300 годин, долаючи близько 1600 км щороку!

Вдома, на фермі, Пауло також знайшов спосіб ділитися євангелією. “Я вирішив, що коли я розорюю поля, йдучи за плугом, то можу дуже голосно співати гімни,—сказав він, посміхаючись.—Мої сусіди, які також працюють на полі, чують мене і питають, що я співаю. Таким чином я можу навчати євангелії”.

Похід до церкви—це не єдиний регулярний маршрут Пауло, який він здійснював, виявляючи віру. Двічі на рік він долав 530 км, щоб відвідати бразильський храм у Сан-Паулу. Під час однієї з таких подорожей його познайомили з Рітою де Кассіа де Олівейра, яка працювала у храмі. Одете Лустоса, дружина президента Лустоси, раніше зустрічала Ріту в храмі й заохочувала Пауло писати їй.

Ріта звикла жити у великому місті, їй подобалося мати друзів і ходити до приходу, розташованого неподалік. Але листування переросло в шлюб, який було укладено в 2003 р. у храмі в Сан-Паулу. Після цього Ріта переїхала на ферму.

Вона звикла до життя в селі і вдячна за благословення храмового шлюбу. “Найважче було знайти чоловіка,—каже вона.—А до всього іншого я можу звикнути”.

Коли Пауло розорює свої поля, він, як і раніше, намагається сіяти зерна євангелії, співаючи гімни своїм сусідам, і, як і раніше, подорожує 40 кілометрів до церкви в Гварапуаву. Але зараз він подорожує з Рітою і сином Сауло, і замість того, щоб виходити рано-вранці в неділю, вони їдуть останнім автобусом у п’ятницю ввечері. Під час вихідних вони спілкуються зі святими і відвідують недільні збори, а потім ранковим автобусом повертаються в понеділок на ферму, щасливі від того, що вони йдуть туди, куди їх веде Господь.