Самарянин з викруткою

Я була зайнята, збираючи речі після проведення уроку в класі “Дівчина спілки взаємного вдосконалення”. Мій чоловік Гаррі стояв у кінці кімнати, тримаючи на руках нашого однорічного хлопчика. А наш трирічний син Зак прослизнув повз нас у наповнений людьми хол і пішов за кимось до вхідних дверей каплиці. Оскільки я подумала, що Зак з чоловіком, а він подумав, що Зак зі мною, то лише через кілька хвилин ми зрозуміли, що його немає.

І як тільки ми зрозуміли, що Зака немає, він з’явився у кінці холу. Але щось трапилося. Його щоки були червоні, по обличчю текли сльози, і він тримався за свою праву руку. Наш єпископ, який вів хлопчика до нас, виглядав стурбованим. Мене охопило почуття провини. Мій син поранився, а мене не було поруч, щоб допомогти.

Єпископ почув, як Зак раптово заплакав і поспішив йому на допомогу. Було відразу зрозуміло, що сталося із Заком, але ніхто не знав, як йому допомогти. Його пальці потрапили в щілину між вхідними дверима і одвірком. Відкривання і закривання лише погіршувало становище. Коли двері рухалися, то ще більше затискували пальці і затягували руку, спричинюючи сильний біль.

Поки єпископ і ще одна подружня пара з нашого приходу гарячково намагалися зрозуміти, як вивільнити пальці Зака, брат з іншого приходу, який теж збирався в нашій будівлі, побачив, що трапилося. Він витягнув з кишені викрутку і вставив її у щілину між дверима і одвірком. Потім, користуючись викруткою як важелем, він збільшив щілину настільки, що Зак зміг вивільнити пальці.

Коли всі полегшено зітхали, брат пояснив, що готуючись того ранку до недільної служби, він відчув дивне спонукання взяти до церкви викрутку. Відчуття було настільки сильним і чітким, що він поклав інструмент у кишеню своїх брюк.

Цей добрий акт служіння, спонукуваний небесним натхненням, глибоко зворушив мене і сповнив моє серце вдячністю. Небесний Батько наглядав за моїм трирічним хлопчиком і дав спонукання доброму братові, на яке той відгукнувся.