Президент Генрі Б. Айрінг: Покликаний Богом

Сімейний спадок віри президент Айрінг отримав від своїх прабатьків, які у житті керувалися спонуканнями Духа і настановами провідників священства. Його прадідусь Генрі Айрінг поїхав з Німеччини в 1853 році, коли йому було 18 років, а наступного року він познайомився з Церквою у Сент-Луїсі, шт. Міссурі. Його бажання отримати ознаку стосовно Церкви збулося, коли уві сні старійшина Ерастус Сноу, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, з яким він пізніше познайомився, наказував йому охриститися. У 1960 році під час служіння на місії на території сучасної Оклахоми й Арканзасу йому приснився подібний сон, у якому він вперше побачив Президента Бригама Янга¹.

Прадідусь Айрінг познайомився з швейцарською емігранткою Мері Боммелі, коли приєднався до загону піонерів на шляху до Юти після місії. Мері, сім’я якої приєдналася до Церкви, коли їй було 24 роки, була ув’язнена в Берліні, Німеччина, за проповідування євангелії. У ніч свого арешту вона написала листа судді, який мав слухати її справу. Вона розповіла судді, “мирській людині”, про Воскресіння і духовний світ, заохочуючи його покаятися, щоб спасти себе і свою сім’ю від “великого смутку”. Невдовзі суддя спростував звинувачення, і Мері випустили із в’язниці². Коли загін дійшов до Долини Солоного озера, Генрі й Мері незабаром одружилися.

Прибувши з Європи, предки президента Айрінга розселилися у пустельних районах півдня Юти й Арізони аж до поселень на півночі Мексики, освоюючи незаселені райони, поширюючи євангелію, втікаючи від переслідувань, засновуючи школи і навчаючи своїх дітей.

Коли почалася Друга світова війна, продаж бензину був нормований, і через це сім’я Айрінгів не могла здійснювати в неділю 27-кілометрові поїздки до філії Нью-Брунсвік. Внаслідок цього сім’я отримала дозвіл проводити збори у себе вдома, в Прінстоні, шт. Нью-Джерсі. Гел жартував, що він ніколи не пропускав зборів Початкового товариства. Цього неважко було досягнути, зважаючи на те, що Початкове товариство проводилося лише у них вдома.

Президент Айрінг часто пригадує, який чудовий дух панував на причасних зборах, що проводилися у тій маленькій філії, яка складалася лише з його сім’ї та випадкових відвідувачів. Його не засмучувало, що серед присутніх була лише його сім’я, а вони з братами були єдиними представниками Ааронового священства. Але коли хлопці почали досягати підліткового віку, мати дуже хотіла, щоб сім’я жила серед більшої громади святих останніх днів.

У 1946 році Генрі радів своїм успіхам і роботі в Прінстоні. Він здобув багато почесних докторських ступенів і більшість з найвищих нагород з хімії. Завдяки своїй наполегливій науковій роботі з всесвітньо відомими вченими він мав прекрасну нагоду бути серед кандидатів на отримання Нобелівської премії.

Десь у цей час Генрі отримав телефонний дзвінок від А. Рея Олпіна, президента Університету штату Юта, який запропонував йому стати деканом аспірантури і продовжувати хімічні дослідження. Його дружина, Мілдред, дала можливість Генрі самостійно приймати рішення, але нагадала йому про обіцяння, дане їй роками раніше. Генрі обіцяв перевезти сім’ю ближче до Головного управління Церкви, коли хлопці підростуть. Коли Генрі відхилив пропозицію, Мілдред, яка виросла в Юті, попросила його молитися про своє рішення і дала йому листа, якого він мав прочитати, коли приїде у свою лабораторію.

Прочитавши листа, у якому Мілдред висловлювала своє розчарування, а також помолившись та добре поміркувавши, Генрі подзвонив президенту Олпіну і сказав, що приймає запрошення зміцнювати природничий факультет університету. Безсумнівно, що від’їзд з Прінстона був для нього жертвою, але вона стала благословенням для нього і для сім’ї. Одним з таких благословень була готовність Гела наслідувати приклад свого батька, коли він постав перед подібним випробуванням через багато років.

“Коли мій брат був підлітком, я зрозумів, наскільки він відрізнявся від інших підлітків”,—розповідає Гарден Айрінг, який називає свого старшого брата наставником і другом. Гарден каже, що коли Гел навчався у старших класах, то він занурювався в Писання, читаючи Книгу Мормона п’ять разів.

Гел не ставився до інших зверхньо, але він відмовлявся брати участь у заходах, які могли згубно впливати на його духовність. Він приділяв час, щоб грати в баскетбол за East High School у Солт-Лейк-Сіті, але пріоритетним для нього було навчання.

“Коли я був підлітком, то часто разом з усіма ходив у кафе поласувати морозивом,—розповідає Гарден.— Але Гел не ходив вечорами, щоб “повисіти” з молоддю. Натомість він читав і навчався”.

Його старший брат Тед, згодом професор-хімік в Університеті штату Юта, був старшокурсником, коли разом з Гелом слухав деякі лекції. Тед помітив, що Гел міг бути кращим серед учнів свого класу. “Коли Гел зосереджувався, він міг досягнути всього,—каже його брат.—Він від природи дуже веселий, і зберігає хороший настрій навіть у серйозних, нелегких ситуаціях. Гел дуже схожий на батька”.

Однак, коли Гел став дорослішим, то зрозумів, що дуже відрізняється від свого батька.

Генрі Айрінг заохочував своїх синів вивчати фізику й готуватися до наукової кар’єри. Гел слухняно вивчав фізику як основну дисципліну в Університеті Юти, але якось, коли він попросив батька допомогти у розв’язанні важкої математичної задачі, Генрі зрозумів, що Гел не розділяє його любові до науки.

Батько стояв біля дошки, яка висіла у нас у цокольному поверсі,—згадує президент Айрінг.— Раптом він зупинився. “Геле,—сказав він,—ми розв’язували подібну задачу тиждень тому. Мені здається, що ти не розумієш її так само, як і тоді. Ти що, не працював над нею?”

Гел признався, що ні. Потім він сказав батькові, що фізика не захоплює його. Якусь мить батько помовчав, а потім, ретельно підбираючи фрази, пояснив, що син має шукати той шлях, який буде йому до вподоби. Він сказав: “Ти маєш знайти те, що полюбиш настільки сильно, що, коли тобі не буде про що думати, ти думатимеш саме про це”³.

Однак у 1955 році Гел здобув ступінь з фізики, перш ніж розпочати службу у Військово-Повітряних силах США. Нещодавно закінчилася Корейська війна, і кількість юнаків, покликаних служити на місії повного дня з кожного приходу, була обмежена. Протягом певного часу Дім місії в Солт-Лейк-Сіті було зачинено, і місіонерів взагалі не посилали на місію. Однак у благословенні його єпископ пообіцяв, що військова служба буде для нього місією. За два тижні після прибуття на базу Сандіа поблизу Альбукерки, шт. Нью-Мексико, Гела було покликано місіонером округу у місії Західних штатів. Це покликання він виконував вечорами і у вихідні протягом двох років служіння в армії.

Після служби в армії Гел вступив до факультету бізнесу у Гарвардському університеті, де здобув ступінь магістра в 1959 році і ступінь доктора в 1963 році у галузі управління бізнесом. Хоча його розумові здібності дозволяли йому стати вченим, Гел зрозумів, що його пристрастю є викладання, підтримка і зміцнення інших.

Навчаючись у Гарварді, влітку 1961 року Гел познайомився з Кетлін Джонсон, дочкою Дж. Сиріла і Лапрел Ліндсі Джонсонів з Пало-Альто, шт. Каліфорнія. Вона навчалася у літній школі в Бостоні, і Гел закохався в неї з першого погляду. У її присутності в нього відразу ж виникало бажання бути кращим—бажання, яке не зникає протягом усього їхнього життя.

Вони зустрічалися протягом літа й продовжували спілкування за допомогою телефонних дзвінків та листів після повернення Кетлін до Каліфорнії. У 1962 році вони одружилися в Логанському храмі, шт. Юта. Церемонію провів старійшина Спенсер В. Кімбол. Того ж літа Гел став доцентом Стенфордського університету і працював у аспірантурі на факультеті бізнесу .

Через дев’ять років Гел отримав постійну роботу в Стенфорді й служив єпископом Першого Стенфордського приходу. Неподалік жили родичі дружини і, як він згадує, “справи йшли добре”. Але якось серед ночі в 1971 році Кетлін розбудила його, поставивши два незвичайні запитання: “Ти впевнений, що правильно живеш?”

Розмірковуючи, чи можна бути більш щасливими, Гел запитав: “Що ти маєш на увазі?”

Кетлін відповіла: “Чи не міг би ти проводити дослідження для Ніла Максвелла?”

Ніла А. Максвелла щойно призначили бути відповідальним за Церковну систему освіти. Ні Гел, ні Кетлін не знали його, але Кетлін здавалося, що, можливо, її чоловік міг би більше працювати над тим, щоб змінювати життя людей.

“Проводити дослідження для Ніла Максвелла? Беручи до уваги мою посаду? —відповів Гел. Потім він подумав: “Проведенням таких досліджень займаються студенти-випускники”.

Після мовчання Кетлін сказала: “Може ти помолишся про це?”

На тому етапі їхнього шлюбу Гел знав, що не слід нехтувати порадою дружини. Він устав з ліжка, став на коліна і почав молитися. “Я не отримав ніякої відповіді,—сказав він,—і був дуже радий цьому, оскільки не хотів нікуди їхати”.

Наступного дня на зборах єпископату у розумі Гела прозвучав голос, який він знав дуже добре і який дорікнув йому за нехтування спонуканням дружини. “Ти не знаєш, який шлях поведе твою кар’єру вгору,—було сказано йому.—Якщо ти колись отримаєш пропозицію працювати в іншому місці, звернися за порадою до мене”.

Гел був розстроєний цим і негайно повернувся додому. “У нас проблема”,—сказав він Кетлін.—Він боявся, що зробив помилку, відмовившись від кількох пропозицій поміняти місце роботи, поки працював у Стенфорді. “Я ніколи не молився про жодну з них”,—сказав він. Упокорений, він почав молитися про своє майбутнє.

Менш ніж за тиждень після нічних запитань Кетлін, подзвонив брат Максвелл, відповідальний за ЦСО, і запросив Гела на збори до Солт-Лейк-Сіті. Наступного ж дня він вилетів, і двоє чоловіків зустрілися в домі батьків Гела. Перші слова, промовлені Максвеллом, були такі: “Я б хотів запросити вас бути президентом Рікс-коледжу”.

Навіть відчуття дружини і отримані духовні докори не підготували його до такого сюрпризу. Він відповів брату Максвеллу, що йому необхідно помолитися про це. Зрештою, він мало що знав про Рікс-коледж. Наступного ранку він зустрівся з Першим Президентством. Після цього Максвелл сказав, що робота чекає на Гела, якщо він на неї погодиться.

Повернувшись до Каліфорнії, Гел продовжував гаряче молитися. Відповідь надійшла, але він мало не пропустив її. “Я чув голос настільки тихий, що не звернув на нього уваги,—пригадує він.—Голос сказав: “Це мій коледж”. Гел зателефонував Мексвеллу і сказав: “Я їду”.

Так само рішуче Гел поміняв облаштоване життя у Стенфорді на вузький трейлер у Рексбурзі, шт. Айдахо. Лише через кілька місяців після урочистого вступу на посаду у Рікс-коледжі 10 грудня 1971 року він перевіз сім’ю у новий будинок, який він сам допомагав будувати.

“Я поїхав до Ріксу, знаючи кілька речей,—каже він.—По-перше, я вже не був дуже поважною особою, якою вважав себе, беручи до уваги мою попередню посаду у Стенфорді. По-друге, я знав те, що моя дружина отримала одкровення ще до того, як його отримав я. І, останнє, я знав, що мені дуже пощастило, що я опинився там. Отже, замість того, щоб відповідати на запитання: “Як я міг відмовитися від своєї кар’єри у Стенфорді?”, я кажу: “Небесний Батько про все попіклувався. Я ніколи не відчував, що пішов на жертву”.

Шість років, які президент Айрінг провів у Рексбурзі, стали благословенням для його сім’ї і для коледжу. Мудра порада смиренного домашнього вчителя допомогла зробити ті роки незабутніми. Домашній учитель, фермер з великою вірою, заохочував президента Айрінга виходити зі свого кабінету і зустрічатися з викладачами, співробітниками і студентами коледжу, підбадьорюючи їх та висловлюючи вдячність.

Гел молився про це і відчув спонукання діяти відповідно до цієї поради. Тож він почав проводити більше часу зі сповненими віри студентами цього навчального закладу, а також відданими викладачами та співробітниками. Разом зі ще одним викладачем він навіть вів клас релігії. Старанна робота над формуванням духовного та академічного фундаменту допомогла йому й Кетлін полюбити університетську громаду й мешканців Рексбурга.

Протягом років, проведених у Рексбурзі, сім’я Айрінгів зблизилася. На той час у Гела й Кетлін було вже четверо синів: Генрі Дж., Стюарт, Метью і Джон. Пізніше Господь їх благословить двома дівчатками: Елізабет і Мері Кетлін. Але навіть у маленькому провінційному містечку Гел і Кетлін мали пильнувати. Тривогу викликала кількість і якість телепрограм, які дивилися їхні сини. Генрі Дж., найстарший син, пригадує випадок, який дуже вплинув на атмосферу в домі Айрінгів.

“Якось ми з братом дивилися телевізор у суботу майже опівночі,—розповідає Генрі Дж.—Показували низькопробне комедійне шоу, яке нам не слід було б дивитися. У кімнаті, що знаходилася на цокольному поверсі, було темно. Світло йшло лише від телевізора. Без усякого попередження увійшла мама. На ній була біла простора нічна сорочка, а в руках—ножиці. Без жодного звуку вона підійшла до телевізора, взяла провід, скрутила його в кільце. Потім ножицями вона одним рухом перерізала провід. Полетіли іскри і телевізор погас, але мама встигла повернутися й плавно вийти з кімнати”.

Пригнічений Генрі Дж. пішов спати. Однак його винахідливий брат відрізав провід від поламаного пилососа і під’єднав до телевізора. Невдовзі хлопці знову сіли перед телевізором, не пропускаючи жодного шоу.

Однак останньою сміялася мама,—розповідає Генрі Дж.—Коли ми наступного понеділка прийшли додому зі школи, то побачили, що телевізор стоїть посеред підлоги з величезною тріщиною в товстому склі екрану. Ми відразу ж запідозрили маму. Коли ми влаштували допит, вона зі спокійним виразом обличчя сказала: “Я витирала пил під телевізором, і він просто впав”.

Президент Айрінг з повагою ставився до прохань своєї дружини, діти шанобливо ставилися до її побажань, і то був кінець ери телебачення в домі Айрінгів. “У більшості випадків мама скеровувала нас своїм мовчазним прикладом,—зазначає Генрі Дж.—Але вона також була натхненною і безстрашною. Мамина впевненість у собі була великим благословенням для її дітей і онуків. І у вирішальні моменти, і у повсякденному житті вона скеровувала курс нашого життя”.

Президент Айрінг віддає належне своїй дружині за те, що вона вселяє в нього бажання робити все найкращим чином і бути найкращою людиною. Він також вдячний, що вона благословила дітей таким самим чином. Гел без вагань визнає її приклад і духовний вплив на їхню сім’ю. Вона також не приховує своїх почуттів, висловлюючи вдячність за його чутливість до Духа і ефективність, з якою він навчав євангелії та жив за нею вдома.

“У Гела ніколи не виникало питання, хто посідає головне місце в його серці,—каже вона.— Конкуренція і дух суперництва серед співробітників у Стенфорді були сильними, але він завжди ставив на перше місце сім’ю. У кінці кожного дня, коли ми ввечері збиралися разом, він завжди запитував: “Кому ми не подзвонили?” Потім, скерований Духом, він ішов до телефону і дзвонив комусь із родичів, кому потрібна була того вечора підтримка”.

Оскільки в домі не було телевізора, у членів сім’ї було більше часу поговорити один з одним, більше часу цікавитися чимось, розвивати таланти, займатися усією сім’єю спортом або чимось іншим. Протягом років президент Айрінг покращував своє вміння куховарити (він пече свій хліб), відкрив у собі талант до різьбярства і навчився малювати акварелі. При нагоді він надсилає листа подяки або акварельний малюнок на згадку.

Сьогодні в домі Айрінгів багато картин, різьблених робіт і меблів, створених за допомогою вмілих наставників. Багато художніх творів є ілюстраціями до уроків з моралі або відображенням духовних відчуттів. Крім того, він знаходить час, щоб розсилати щоденні послання електронною поштою, які з ніжністю називають “Малі пластини”, усій своїй сім’ї, в якій зараз налічується 25 онуків.

“Сімейний щоденник тата, який він щодня розсилає електронною поштою, разом з фотографіями і дописами дітей допомагає нам відчувати, ніби ми щовечора розповідаємо історії за обіднім столом”,—каже Генрі Дж.

У той час президент Айрінг не знав, що, прийнявши запрошення працювати у Рікс-коледжі, він уже не буде працювати в нецерковних установах. Служіння президентом коледжу і в той же час регіональним представником і членом генерального правління Недільної школи сприяло більш тісному спілкуванню з провідниками Церкви, які помітили його таланти й духовні дари. І Господь також знав про його готовність служити.

Пропонуючи президенту Айрінгу важливі покликання протягом усіх шести років у Рікс-коледжі, церковні провідники робили це через натхнення. Під час підготовки до тих покликань Дух наставляв його в роботі, у прагненні дізнатися волю небес, почути відповіді й, подібно до своїх предків, діяти відповідно до спонукань. Коли приходили покликання, він був готовий.

У 1977 році Джеффрі Р. Холланд, новий відповідальний за ЦСО, попросив президента Айрінга бути його заступником. Через три роки, коли Холланд став президентом Університету Бригама Янга, Гел зайняв його місце відповідального за ЦСО. Він служив на тій посаді аж до квітня 1985 року, коли його було покликано першим радником у Верховному єпископаті. У тому покликанні його великі здібності допомогли зробити значний внесок у сфері управління, планування матеріально-технічних засобів, проектування і зведення храмів та в інших мирських справах. У вересні 1992 року його знову покликали бути відповідальним за ЦСО, а через місяць він був покликаний до Першого кворуму сімдесятників.

1 квітня 1995 року Генрі Б. Айрінга було підтримано членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. З того часу він намагався ще сильніше відчувати Духа Господнього, благословляючи членів Церкви по всьому світу своїми зворушливими проповідями, сповненими любов’ю, служінням і потужним свідченням про Спасителя і Його євангелію.

Коли під час жовтневої генеральної конференції 2007 року президент Айрінг свідчив про благословення бачити Божу руку в нашому житті, він ділився власним досвідом. Кожного дня записуючи у щоденнику про те, як Небесний Батько впливає на його життя, президент Айрінг відчував, як його свідчення зростає, і як він стає “ще впевненішим, що наш Небесний Батько чує наші молитви і відповідає на них”⁴.

За його словами, якщо ми розвинемо чутливе вухо, то зможемо навчитися чути ті відповіді й знати, що Богові не байдуже наше життя. “Ми повинні зберігати спокій і слухати. Можу сказати з власного досвіду, що коли мені не вдавалося отримувати чіткі відчуття або я не чув голос Духа, то це через те, що був надмірно зайнятий, не зосереджений і заклопотаний власними справами”.

Президент Айрінг завжди жив за настановами тринадцятого уложення віри. Це справжнє благословення для членів Церкви, що президент Айрінг служить разом з Президентом Томасом С. Монсоном і президентом Дітером Ф. Ухтдорфом. Завдяки незвичайному поєднанню талантів, спадку віри, життєвій підготовці, відданому служінню і рішучості знати й виконувати Божу волю, він, як ніхто інший, підготовлений до служіння у Першому Президентстві.