Мамина різдвяна ковдра
Джед Пекер, шт. Юта, США
Ілюстровано Бредлі Х. Кларком
Одне з найважчих випробувань у моєму житті сталося невдовзі після смерті нашої 10-річної дочки від раку мозку. Слова “Ви не можете взяти це з собою” стали дуже зрозумілими, коли ми одного суботнього вечора оглядали її кімнату.
Кларисса померла, але в кімнаті все ще залишалися матеріальні сліди її земного перебування. Перед нами стояло нелегке завдання: прийняти рішення, що ж робити з її особистими речами. Я знав, що розлучатися з кожною річчю буде важко, особливо для моєї дружини.
Під час круговороту подій, пов’язаних з лікарнями, хіміотерапією та опроміненням у нас залишалося мало часу для прибирання і наведення порядку.
Спогади накотились, коли ми пакували речі, які вона поклала на тумбочці біля ліжка або на книжковій поличці. Усі вони набирали для нас особливого значення—від улюбленої ковдри, книги чи намиста до її м’яких іграшок, шкільних підручників і футбольного м’яча. Моя дружина схлипувала, коли запитувала, що робити з кожною з цих речей.
Ми зібрали багато Клариссиних книг і віднесли до її початкової школи, щоб ними користувалися інші діти. Ми віддали її сукні сусідці. Частина її одягу розійшлася між двоюрідними сестрами. Коли ми думали про інших людей, це допомагало полегшити складність розставання з її речами.
Минуло кілька тижнів, і з наближенням Різдва мої дві дочки підліткового віку запитали у мами, чи можуть вони використати деякий одяг Кларисси для приготування особливого різдвяного подарунка. Вони вибирали такі речі, які були пов’язані з особливими сімейними спогадами, і ретельно вирізали квадрати, які символізували важливі моменти в житті Кларисси.
За кілька днів до Різдва разом зі своїм провідником Товариства молодих жінок, яка запропонувала їм цю ідею, вони показали мені ковдру, над якою працювали. Я з подивом розглядав кожен квадрат тканини, який символізував подію в житті Кларисси: квадрат з її футбольної уніформи, квадрат з сорочки, яку вона придбала під час сімейної подорожі, квадрат від піжамних штанів, які вона носила в лікарні. Кожен клаптик, такий цінний і прекрасний, нагадував мені про час, проведений з нею. Я сказав дочкам, що ковдра прекрасна. Я знав, що вона сподобається їхній мамі.
Того Різдвяного ранку я побачив подарунок, зроблений від щирого серця. Я завжди пам’ятатиму вираз обличчя моєї дружини, коли вона відкрила свій подарунок і побачила, що її дочки для неї зробили. З того часу кожного вечора вона загорталася у свою різдвяну ковдру, поринаючи у спогади та мрії про той день, коли наша сім’я возз’єднається знову—завдяки Спокуті та Воскресінню Ісуса Христа.