Піонери в кожній країні
Церква у Швеції: зростання, еміграція і сила
Автор живе у Швеції.
Церква у Швеції пережила еміграцію вірних членів, несхвальні статті в пресі та посилення мирського тиску, однак Господь прискорює Свою роботу у цій обраній землі.
У 1849 році Президент Бригам Янг закликав невелику кількість чоловіків їхати до різних частин світу проповідувати євангелію. Колишній шведський моряк Джон Форсгрен, який приєднався до Церкви в Массачусетсі, США, і переїхав до Долини Солоного озера, попросив Президента Янга послати його місіонером до Швеції. Його покликали на служіння і він прибув до Швеції у червні 1850 року.
Старійшина Форсгрен спочатку відвідав своїх молодших братів і сестер у Галві. Його брат Петер був хворий, і лікарі сказали, що вже йому нічим не можна допомогти. Старійшина Форсгрен пояснив братам і сестрам мету своєї місії, а потім помазав і благословив Петера, який згодом повністю одужав. 19 липня 1850 року старійшина Форсгрен охристив свого брата, який став першим наверненим у Швеції.
З сестрою старійшини Форсгрена, Ерікою, стався цікавий випадок, який підготував її й Петера до отримання євангелії. За кілька місяців до приїзду брата вона пішла до церкви, як і завжди. Під час співу гімну вона побачила особу, яка стояла перед нею і казала: “У липні, п’ятого дня, до тебе прийде чоловік з трьома книгами, і всі ті, хто повірить написаному в тих книгах, будуть спасенні”. Коли приїхав її брат з Біблією, Книгою Мормона і Ученням та Завітами, вона повірила його свідченню без жодних вагань1.
На жаль, старійшина Форсгрен мав залишити країну вже через три місяці. Упродовж кількох років до Швеції посилали інших місіонерів. Вони знайшли в Скьонабеку, провінція Скане, людей, сприйнятливих до євангелії. Було так багато навернених, що першу філію з 36 членів Церкви там організували в 1853 році. Одним з перших провідників у Скане був Карл Капсон, якого було покликано президентом філії в Лунді. Приблизно 100 членів Церкви відвідали першу конференцію Церкви, яка проводилася вночі, аби уникнути переслідувань, у хліву Карла2.
Жінки віри
Жінки, які отримали євангелію, стали опорою сили Церкви у Швеції. Одним з прикладів є Бритта Олсдоттер Перссон, перша особа, яка прийняла євангелію у Вінгакері. У 1877 році, аби матеріально допомагати своїй сім’ї, вона поїхала до Стокгольма, щоб продавати виткані нею речі. Там вона познайомилася з місіонерами і зрозуміла, що вони навчають істині, та охристилася у віці 50 років.
Її навернення і відважний труд зі сприяння Господній роботі згодом привели до більшої кількості хрищень, і у Вінгакері було створено філію. Її нащадки досі активні у Церкві. Праправнучка сестри Перссон, Лайла Крильборн, зазначає: “Так чудово бачити, що відбувається в поколіннях наших дітей та онуків. Зараз у наших сім’ях кілька носіїв священства і місіонерів”.
Ще одна жінка-піонер—Ловіза Мунтер з Уппсали. Вона стала членом Церкви у 1886 році й була вірною до смерті, яка наступила, коли їй був 91 рік. Упродовж багатьох неділь вона приходила в дім зборів, умикала світло і чекала, коли прийдуть інші. Часто ніхто не приходив. Об 11:00 вона казала собі: “Богові не слід чекати”. Вона співала пісню, молилася, зверталася з невеликим виступом, а потім на закінчення співала ще одну пісню і молилася.
Коли у неї була нагода поїхати до Стокгольма поїздом, сестра Мунтер роздавала брошури про Церкву. Спадок її віри триває: кілька її нащадків повернулися до Швеції місіонерами3.
Місіонери також приїхали до Смеджебакена у провінції Даларна. Серед інших сімей, які приєдналися до Церкви у 1886 році, була сім’я Дженссонів. Нащадком цієї сім’ї був Рейд Джонсон, місіонер, який приїхав до Швеції після Другої світової війни. Він повертався кілька разів після своєї місії—президентом місії, регіональним представником і президентом храму. Із сім’ї Дженссонів також походить дружина пророка—сестра Френсіс Монсон.
Подолання переслідувань
Упродовж десятиліть члени Церкви зазнавали суворих переслідувань. Багатьох місіонерів кидали до в’язниці, у тому числі й Майкла Джонссона, який народився у Швеції. Його заарештували у 1852 році і в кайданах переправили за 770 км до Мальмо, де голодного і виснаженого кинули до в’язниці, розташованої у фортеці. До нього приходив священик, який побачив, що старійшина Джонссон був розумною людиною, яка здобула певну освіту. Священик заявив, що бажає допомогти йому і навіть пообіцяв, що сприятиме отриманню подальшої освіти—за умови, що старійшина Джонссон приєднається до лютеранської віри й зречеться мормонізму. Старійшина Джонссон не відмовився від своєї віри, тож його депортували4.
Ще один вірний місіонер—Карл А. Карлквіст, який народився біля Венерсборга в 1857 році. У 17-річному віці він відчув сильне бажання проповідувати євангелію, і отримав покликання поширювати брошури про Церкву поблизу Йонкопінга. Він був бідним, тож члени його філії—сім удів та їхні діти—роздобули для нього куртку і чоботи. Коли настала зима, у Карла не було пальта, але йому дозволяли позичати його на кілька годин кожного дня у кількох членів Церкви, коли пальто їм не було потрібне5.
Пізніше Карл емігрував до Юти і одружився з Хулдою Остергрен, шведською іммігранткою. Він повертався до Швеції ще два рази для служіння на місії, у тому числі президентом Скандинавської місії. Багато часу під час своєї останньої місії він присвячував виправленню хибної інформації, яка публікувалася про Церкву преподобним П. Е. Аслевом—пастором, який жив у Солт-Лейк-Сіті і якого найняли для поширення антимормонських настроїв у Швеції. Наприклад, у 1912 році Аслев написав статтю у газеті Svenska Dagbladet, у якій заявляв, що брат Карлквіст був багатоженцем6. Карл намагався зустрітися з королем Густавом V і спростувати заяви Аслева на публічних зібраннях7.
Аби допомогти справлятися із заявами Аслева, місцеві члени Церкви пропонували виступати на захист Церкви. Старійшина Карлквіст подав у суд на Аслева, оскільки той також сказав, що офіс місії Церкви займається “работоргівлею білими людьми”—отака нікчемна заява8. Брат Йоханссон став вагомою фігурою для Церкви у Швеції, будучи також президентом філії у Стокгольмі9.
Попри переслідування у цьому регіоні, багато людей навернулося до євангелії. Найбільш успішним роком, про який варто згадати, був 1862 рік, коли було хрищено і конфірмовано 640 чоловік. Однак більшість навернених невдовзі поїхали до Юти. У той час провідники заохочували таку еміграцію, щоб зміцнити Церкву в тому місці. Результати тієї еміграції можна бачити в наш час: приблизно половина мешканців Юти мають скандинавське коріння.
Однак у 1910 році Президент Джозеф Ф. Сміт відвідав Стокгольм і заохотив членів Церкви залишатися і будувати Церкву у Швеції.
Церква після Другої світової війни
Коли почалася Друга світова війна, всі американські місіонери мали повернутися додому. Тоді місцевих шведських чоловіків попросили служити місіонерами. С. Фріц Йоханссон, який приєднався до Церкви у 1931 році, був покликаний новим президентом місії. За рік до війни він продав свій бакалійний магазин і став місіонером разом зі своєю дружиною і трьома дітьми. Коли війна закінчилася, президент Йоханссон і семеро місіонерів зі Швеції були покликані повторно відкрити місіонерську роботу у Фінляндії, де вона була перервана через війну.
Коли американські місіонери повернулися до Швеції у 1946 році, вони проводили уроки англійської мови. Це також входило в їхню місіонерську роботу, і багато їхніх студентів стали членами Церкви. Однак зростання тривало недовго, бо багато шведських членів Церкви емігрували до Юти. Страх перед колишніми ворогами, заохочення президента місії та можливість отримання храмових обрядів мотивувало 250 активних членів Церкви залишити Швецію у 1948 і в 1950 році.
Серед таких сімей був Оскар і Альбертіна Андерссони, які стали членами Церкви у 1915 році. Після Другої світової війни Оскар, Альбертіна і семеро їхніх дітей, які уклали шлюб із членами Церкви, прийняли нелегке рішення продати все, що вони мали, і “вирушити до Сіону”. З 1949 по 1950 рік 29 членів сім’ї Андерссон залишили Швецію. Оскар і Альбертіна залишили свій дім, трьох дітей і чотирьох онуків, яких вони більше ніколи не побачили. Вони прибули у пустелю і в місто, де люди розмовляли мовою, яку вони не розуміли. Але для цих вірних членів Церкви бути близько до храму було більш важливим, ніж будь-що інше.
Члени сім’ї Андерссон з того часу служили місіонерами і провідниками Церкви в усіх частинах світу, у тому числі територіальним президентом у Африці і президентом храму у Швеції.
Однак інші члени Церкви вирішили залишатися у Швеції і стали провідниками. Серед них Бо Веннегульд, молодий батько, який охристився у 1949 році. Він став важливим провідником Церкви у Швеції, служачи президентом місії, регіональним представником і президентом храму.
Храмові благословення у Швеції
Еміграція головним чином припинилася, коли в 1955 році було освячено храм у Швейцарії. Упродовж 30 років шведські члени Церкви подорожували туди на кілька днів потягом, автобусом, автомобілем і навіть літаком.
Члени Церкви відчули надзвичайну радість, коли в 1985 році у Стокгольмі було побудовано і освячено храм. Беріт Веннегольм, член Церкви з приходу Вестерханніге, описує освячення як “довгождану і славетну подію. Що я найбільше запам’ятала—це коли всі ми замахали білими хусточками і вигукнули “Осанна!”
Вибір храмової ділянки став виявом Господнього втручання у цей процес. Після багатьох обговорень з кількома муніципалітетами поблизу Стокгольма було знайдено дві підходящі ділянки. Комітет з місцевих провідників Церкви запропонував одну з них, однак Президент Церкви вирішив, що інша буде кращою. Пізніше виявилося, що це рішення було натхненним, оскільки інша ділянка згодом виявилася непридатною для храму.
Хоча Церкві було нелегко отримати позитивні відгуки у шведських засобах масової інформації, однак одного разу це сталося у 1984 році, коли молоді брати з сім’ї Геррей перемогли у найбільшому конкурсі серед співаків у Європі. Їхня поява на телебаченні і в газетах стала хорошою рекламою для Церкви, і багато молодих людей приєдналися до Церкви у той час.
У кінці 1980-х років ще про одного члена Церкви широко розповідалося у пресі. Це був 35-річний посол США до Швеції—Грегорі Ньюелл, якого часто бачили під час різних публічних подій. Разом зі своєю дружиною він повернувся до Швеції у 2011 році, щоб очолювати Шведську Стокгольмську місію до липня 2014 року.
Президент Ньюелл головував над місіонерами, кількість яких постійно зростала—з 84 до 205. Оскільки квартир небагато і вони у Швеції дорогі, він каже, що “дивом можна вважати те, що місія змогла знайти додатково 56 квартир для новоприбулих місіонерів”.
Справжнє зростання
У повоєнні часи Швеція стала надзвичайно секуляризованою країною. Однак є багато іммігрантів, які шукають Бога. Кожен шостий швед на сьогодні був народжений не в Швеції. Більшість тих, хто приєднався до Церкви у Швеції,—це іммігранти. Президент Ньюелл описує кілька останніх навернених: “Брати і сестри з 28 різних країн навернулися до Церкви у Швеції. Я вважаю, що Господь збирає Ізраїль, розсіюючи цих людей з їхніх країн. Спостерігається справжнє прискорення роботи у наш час у цій обраній землі”.
Церква також зростає зсередини. Конференції для кількох колів приваблюють багато молодих людей із сусідніх країн та сприяють утворенню нових сімей. Щедрі дотації уряду на дітей і оплачувана відпустка для батьків новонароджених дітей дає подружжям можливість мати досить великі сім’ї.
Сьогодні більшість активних молодих членів Церкви служать на місії по всьому світу. Один колишній місіонер, Девід Халлден, перший місіонер у Єкатеринбургу, Росія, зараз має чудову сім’ю з шістьох дітей. Він розповідає, як євангелія допомагає його сім’ї: “Є так багато голосів, які можуть звести дітей на манівці. Євангелія допомагає нам зміцнити їх і укріпити їхню впевненість”.
Попри мирське оточення і негативні публікації багато вірних членів Церкви і сильних церковних провідників живуть у Швеції. Члени Церкви цінують допомогу, яку отримують завдяки церковним ученням і заходам для своїх сімей та для себе особисто. Їхнім найбільшим бажанням є те, щоб набагато більше людей отримали радісне послання про Ісуса Христа і Його Спокуту.