На місіонерській ниві
Ангели не потрібні
Автор живе в штаті Юта, США.
Того Різдвяного ранку в лікарні у Гватемалі ми не могли покликати ангелів заспівати. Втім, ми могли покликати до цього себе.
Ілюстровано Крейгом Стейплі
Феєрверки й петарди, яскраво розписані різдвяні вертепи та святкові столи, заставлені тамале—це Різдво в Гватемалі. Як місіонерці повного дня, ці традиції здалися мені дуже відмінними від моїх традицій у Сполучених Штатах. Я нудьгувала за домівкою і гадала, що моє Різдво буде сумним.
Моя напарниця, сестра Анея, сказала, що ми здобудемо радість в Різдво, служачи іншим. Вона запропонувала, щоб ми провели ранок, співаючи в лікарні, і ми запросили інших місіонерів приєднатися до нас.
Коли ми наблизилися до входу в лікарню, я побачила людей, які стояли в черзі, щоб побачити своїх рідних. Їхні обличчя були сумні, їхнє взуття запилене, їхній одяг вицвів. Ми чекали разом з ними. Коли нам нарешті дозволили увійти в будівлю, ми пішли вузькими коридорами з облізлою зеленою фарбою і цементними підлогами. Запахи ліків і хворих людей приголомшували мене.
У тьмяному світлі я бачила хворих пацієнтів на ліжках у великій кімнаті, яка майже не провітрювалася і не мала місць для усамітнення. Вони лежали там, дехто у бинтах, дехто під крапельницями, дехто підключений до апаратів, які допомагали їм дихати. Хтось тихенько стогнав. Хтось спав. Я спитала себе, навіщо ми прийшли. Більшість в нашій маленькій групі місіонерів стояли при вході, не знаючи, що робити.
Але не сестра Анея. Вона підходила до кожного ліжка, вітаючи хворих і запитуючи про їхні почуття та бажаючи їм веселого Різдва. Її сміливість нагадала решті з нас, чому ми прийшли, і ми почали співати Різдвяні пісні, спочатку тихо та дедалі більш впевнено. Дехто з пацієнтів посміхався, дехто просто лежав і, здавалося, нічого не помічав, а хтось негучно підспівував нам.
Сестра Анея, співаючи з книгою гімнів у руці, наблизилася до жінки, яка була у бинтах. Жінка почала тихенько плакати і моя напарниця ніжно погладила її волосся. Крізь сльози жінка сказала: “Ви—ангели. Ви—ангели”.
Я ніколи не забуду відповіді сестри Анеї. “Ні, ви чуєте не ангелів,—відповіла вона.— Ви чуєте святих останніх днів”.
Коли народився Ісус Христос, ангел проголосив про Його народження і сила велика небесного війська хвалила Бога (див. Лука 2:8–14). Я думаю про тих ангелів кожне Різдво.
Але я також думаю про сестру Анею. Я пам’ятаю, як вона заохочувала нас співати в лікарні, і як ми здобули радість розповсюджуючи її. Я пам’ятаю, як вона гладила волосся тієї хворої жінки. І я пам’ятаю, що мені не потрібно бути ангелом, щоб служити іншим. Я можу служити їм, як свята останніх днів.