Мир і радість, а не смуток, панували в моєму серці. Чому?

Понад десять років хвороба Паркінсона поступово позбавляла Джона мобільності, чіткості мови та незалежності. Я з сумом спостерігала, як він переживав не лише кожну нову втрату, яку приносила хвороба Паркінсона, але й два серцевих напади, дві операції на обертальній манжеті та постійний біль від інших фізичних недуг. Зрештою Джон став залежним від мене — я пересувала, годувала, одягала та мила його. Потім м’язи його рота і горла перестали функціонувати, і він не міг ковтати їжу або рідину без аспірації.

У березні його лікар сказав нам, що у Джона є два варіанти: (1) вставити трубку для годування, що може підтримати життя Джона ще на кілька місяців, але це вимагатиме від нього залишатися переважно в ліжку; або (2) продовжувати жити без трубки для годування і терпіти труднощі, пов’язані з його нездатністю їсти. Лікар сказав: “Це ваше життя. Рішення за вами. Що ви хочете зробити?” Спокійно і напрочуд чітко Джон відповів: “Не треба трубки”.

Коли ми вийшли з кабінету лікаря, з моїх очей потекли сльози. У пам’яті спливли нещодавні висловлювання та вчинки Джона, які давали зрозуміти, що він знав, що це станеться, і вже прийняв це. Моя любов до Джона спонукала мене підтримати його вибір.

Я вважала, що знаю, що це означає. Насправді, я не знала. Я також не знала, як вдячність полегшить мій біль.

Все своє життя Джон любив слова у 1 Солунянам 5:18: “Подяку складайте за все”. Наприклад, перед молитвою за їжею Джон ніколи не просив когось “промовити благословення”. Замість цього він завжди казав: “Давайте висловимо вдячність”. Джон знав, що вдячність є необхідною для щастя. Він також розумів, як сказано далі у вірші до Солунян про вдячність, “[що] така Божа воля про вас у Христі Ісусі”.

Джон усвідомлював, що смерть є частиною Божого плану (див. Алма 42:8–9) і що для нього смерть була близька. Але він з вдячністю продовжував залишатися вірним Христу.

Залишивши кабінет лікаря, ми з Джоном скликали сімейну раду. Наша сім’я, яка жила далеко, приєдналася до нас за допомогою відеоконференції. Ми розпочали з молитви. Потім, тримаючи Джона за руку, я розповіла про його рішення і про те, що, за словами лікаря, ми мали очікувати. Я говорила про мир, який ми обидва відчували, і нагадала нашій родині про ті втішні почуття, які всі переживали протягом місяців. Всі ми, включаючи онуків, розуміли, що діду (так вони називали Джона) залишилося жити недовго.

Ми подякували Богу за те, що Він дав нам знати, що час з Джоном буде коротким, і за те, що дав нам можливість емоційно підготуватися. За кілька тижнів до цього наш син Спенсер запитав Джона, що він думає про смерть. Джон відповів: “Я прожив хороше життя, і я все ще намагаюся це робити. Я вдячний за своє життя! Поки Карма Лі поряд, я не дуже прагну смерті, але я також і не боюся вмирати”. Джон був готовий і через це він відчував спокій (див. Учення і Завіти 38:30).

Ми сиділи на сімейній раді з болем у серці і сльозами на очах, але в той же час ми відчували мир. Ми запитали Джона, чи є у нього якісь останні побажання. Він подивився на нас з любов’ю і тугою в очах, а потім, хоча тижнями він говорив лише пошепки, виразно вимовив одне слово: “Храм”. Його сини одразу ж відповіли: “Ми це зробимо, тату!”

Наша сімейна рада закінчилася тим, що наші сини, які були з нами особисто, дали мені і Джону благословення священства. Коли вони поклали руки на мою голову, мене переповнила вдячність. Я відчула тепло, як від люблячих обіймів. Я знала, що Бог допоможе нам подолати майбутні випробування. Він пом’якшить горе і допоможе нам знайти радість.

Саме так і сталося! Незабаром ми знову відвідали храм, і наші сини допомагали Джону під час ендаументу. Я була дуже вдячна! Дух наповнив наші серця.

Стан Джона дедалі погіршувався, але ми з ним продовжували практику починати і закінчувати кожен день молитвою подяки. Роблячи це, ми побачили, що ані нас, ані наших дітей та онуків не переповнювало горе. Кожен мав можливість обійняти діда і висловити йому свою любов і вдячність. Ми знаходили моменти радості. Мир наповнив серця наших нащадків та інших відвідувачів, зміцнюючи їх і пом’якшуючи їхнє горе.

Однак, незважаючи на мир, який панував у нашому домі, спостерігати за тим, як мій енергійний, надзвичайно активний чоловік згасає і втрачає понад 20 кілограмів за місяць, було дуже боляче. Пізно ввечері 21 квітня Джон лежав у ліжку. Ми з дітьми сиділи навколо його ліжка. Ми відчували, що його дух може покинути тіло будь-якої миті. Я лежала поруч, тримала його за руку і шепотіла слова любові і вдячності за наше життя. Я подякувала йому за те, який приклад він подавав, з любов’ю і вдячністю звертаючись до Господа посеред своїх страждань. І поцілувала його. За кілька секунд його не стало.

Після того як тіло Джона забрали, ми всі сиділи разом у нашому домі. Сльози текли з очей, коли ми висловлювали подяку за те, що смертні страждання Джона закінчилися. Слова вдячності полилися з моїх вуст, коли я подумала про безліч лагідних милостей, які Небесний Батько дав нам (див. 1 Нефій 1:20). Бог дав мені можливість доглядати за Джоном у нашому домі, незважаючи на те, що у мене самої були фізичні проблеми (через які мені довелося перенести кілька операцій невдовзі після смерті Джона).

Під час нашої розмови я відчула втішення, коли висловлювала подяку за вічні обіцяння наших храмових завітів (див. Учення і Завіти 132:19–20). Я сказала дітям, що мені здалося, ніби Джонні обіймав мене, підтверджуючи мої слова, коли я висловлювала подяку. Яке радісне почуття! Я нагадала своїй родині слова президента Рассела М. Нельсона, сказані у листопаді 2020 року: “Практика вдячності може не завадити нам відчувати горе, гнів чи біль, але вона може допомогти нам дивитися вперед з надією”¹.

Раптом я відчула небесні обійми з такою силою, що це наповнило мене благоговінням. Я також відчувала, що з Джоном все було добре і він був щасливий, і що я теж повинна бути такою. Саме тоді я пообіцяла собі і своєму коханому, що буду такою.

Минали тижні, і я дивувалася, що найчастіше в моєму серці панували мир і радість, а не смуток. Я розмірковувала над причиною цього. Одного разу я вирішила переглянути слова наших пророків і апостолів, які стосуються скорботи і вдячності. Вони підтвердили мої власні висновки: мене було зміцнено втішаючою силою Ісуса Христа і Його Спокути, а також моєю вдячністю.

Назва статті Президента Томаса С. Монсона (1927–2018) в журналі Ensign за 2005 рік дуже мене вразила. Стаття називалася “Глибока сила вдячності”. У тій статті президент Монсон писав:

“Бог з Його безмежною милістю не залишив засмучених людей, які втратили своїх рідних, гадати, чому так сталося. Він відкрив істину. Він надихне шукати Його, і Його простягнуті руки обіймуть вас. Ісус обіцяє всім і кожному, хто у смутку: “Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас” [Івана 14:18]”².

Я зрозуміла, що відчувала Боже втішення та обійми. Вони були глибокими і потужними! Вони дозволили мені щоранку дивитися на фотографію Джона і посміхатися, кажучи йому і Богу “Дякую!”

Старійшина Дітер Ф. Ухтдорф, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, чудово описав те, через що я пройшла: “Якщо ми вдячні Богові в наших обставинах, то можемо відчувати ніжний спокій серед страждань. Навіть у горі ми можемо підносити свої серця і дякувати. Відчуваючи біль, ми можемо славити Христову Спокуту. В холоді гіркого смутку ми можемо відчути близькість і теплоту небесних обійм”³.

Ці благословення я відчувала протягом декількох хвилин після смерті Джона і в наступні дні! Я вдячна за мир у моєму серці і за те, що я постійно відчуваю Божі обійми. Я ніколи не хочу втрачати ці почуття! І тому я продовжую щодня висловлювати вдячність за мій священний досвід, за знання євангелії, яке наближає мене до Ісуса Христа, за зміцнююче втішення, яке стало можливим завдяки Йому і Його Спокуті, а також за вічну перспективу і надію провести вічність разом з моїм Джонні.