Найкраще —попереду

З початком нового року, коли ми намагаємося дати належну оцінку тому, що вже відбулося, я прошу вас не зациклюватися на минулих подіях, не тужити за вчорашнім днем, яким би хорошим він не був. На минулому слід навчатися, а не жити ним. Ми озираємося назад, щоб іскри радісних подій втішали нас, а не для того, щоб гребтися в попелі. І коли ми здобули необхідні знання і взяли з собою найкраще з того, що відбулося, тоді ми дивимося вперед і пам’ятаємо, що віра завжди спрямована в майбутнє. Віра завжди пов’язана з благословеннями, істинами та подіями, які ще принесуть результати в нашому житті.

Тож з точки зору теології можна сказати, що Лотова дружина не мала віри. Вона сумнівалася в тому, що Господь може дати їй щось краще, ніж вона вже мала. Мабуть, вона вважала, що в майбутньому вже не буде нічого настільки хорошого, як те, що вона залишила позаду.

Велике бажання повернутися у світ, в якому вже неможливо жити зараз, постійне невдоволення теперішніми обставинами і лише песимістичне бачення майбутнього, а також небажання жити “тут”, “зараз” і “завтра” через те, що ми загрузли в тенетах “там”, “тоді” й “учора” —таким є гріх Лотової дружини.

Після того як Павло проаналізував своє привілейоване і сповнене подій життя в молоді роки—права, отримані з народження, освіта і становище в юдейський общині—він каже филип’янам, що вважає все це за “сміття” в порівнянні з наверненням до християнства. Він каже, я перефразовую: “Я перестав вихвалятися “минулими золотими днями” і зараз із нетерпінням дивлюся в майбутнє, “чи не досягну я того, чим і Христос досягнув був мене” (див. Филип’янам 3:7–12). А потім читаємо ці вірші:

“Тільки забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду,

я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі” (Филип’янам 3:13–14).

Це повна протилежність Лотовій дружині. Тут ми не бачимо жодного погляду назад, на Содом і Гоморру. Павло знає, що лише там, у майбутньому, там—попереду, нас чекають небеса, де ми отримаємо “нагороду високого поклику Божого в Христі Ісусі”.

У багатьох з нас є те, що не дає нам забути попередні невдачі в житті—чи то власні помилки, чи помилки інших людей. Це недобре. Це не по-християнськи. Це повністю суперечить грандіозності й величі Спокути Ісуса Христа. Неспроможність забути колишні помилки—це найгірший спосіб загрузнути в минулому, з якого нас покликано вирватися й віддалитися від нього.

Якось мені розповіли про одного юнака, який упродовж багатьох років був мішенню для глузувань у своїй школі. Були в нього якісь слабкості, й однолітки постійно насміхалися над ним. Потім його життя змінилося. Він пішов у армію. Там йому поталанило, він здобув освіту й зовсім забув про своє минуле. А понад усе, як це буває з багатьма військовослужбовцями, він відкрив для себе красу і велич Церкви, став у ній активним і здобув щастя.

Пізніше, коли минули роки, він повернувся в місто своєї юності. Більшість його однолітків переїхали, але не всі. Мабуть, хоча він і повернувся досить успішною людиною, яка досить сильно змінилася, однак стереотипом мислення у тій місцевості не змінився. Для людей з його міста він так і залишився “отим хлопцем”—пам’ятаєте, у якого була ота проблема, він так вирізнявся з-поміж усіх, бо трохи був дивакуватий і робив оте й оте. І хіба то не було смішно?

Схожі на Павлові, поступові зусилля, яких докладав той чоловік, щоб залишити минуле позаду й здобути нагороду, яку Бог приготував для нього, почали слабшати, поки він не помер майже в такому ж стані, в якому жив у юності. Він пройшов повний круг: знову став неактивним, нещасним ще й до того ж мішенню для нових глузувань. Однак у нього був у житті той яскравий, прекрасний етап, коли він зміг піднятися над минулим і дійсно побачити, ким він є і ким міг стати. Дуже погано й дуже сумно, що він знову опинився в оточенні людей, подібних до Лотових дружин, тих, хто вважали, що його минуле більш цікаве за його майбутнє. Вони спромоглися відібрати в нього те, чим наділив його Христос. І він помер у смутку, хоча важко його в цьому звинувачувати.

Те ж саме спостерігається у шлюбах та інших стосунках. Мені важко сказати, скільки до мене приходило подружніх пар, які в моменти образи чи сильних переживань заглиблювалися все далі й далі в минуле, щоб знайти більшого каменя й жбурнути його у вікно свого шлюбу, завдаючи сильного болю. Коли все закінчилося й нічого не змінити, коли відбувся процес повного покаяння, коли життя пішло далі, як і має бути, і з того часу відбулося багато інших чудових подій—буде неправильно повертатися назад і роз’ятрювати старі рани, заради зцілення яких помер Сам Син Божий.

Дайте людям покаятися. Дайте їм зростати. Вірте, що люди можуть змінюватися і ставати кращими. Чи це і є віра? Так! Чи це і є надія? Так! Чи це і є милосердя? Так! Понад усе це є милосердям, чистою любов’ю Христа. Якщо ви щось поховали в минулому, нехай воно там і залишається. Не повертайтеся назад з відерцем і лопаткою, щоб відкопувати образи, збурювати їх, а потім кидати у когось зі словами: “Слухай! А ти пам’ятаєш оце?” Шльоп!

І знаєте що? Найвірогідніше це повернеться до вас бридкими рештками, викопаними з вашого сміттєзвалища у вигляді такої відповіді: “Так, я пам’ятаю це. А ти пам’ятаєш оце?” Шльоп.

І невдовзі після цієї лайки всі залишаються брудними, заплямованими багном, нещасними, ображеними, у той час як наш Небесний Батько благає про те, щоб ми були чистими, добрими, щасливими і зціленими.

Таке чіпляння за минуле, у тому числі й за минулі помилки—це неправильно! Це не відповідає євангелії Ісуса Христа. Певним чином, це навіть гірше за те, що зробила Лотова дружина, оскільки вона знищила лише себе. У випадках, коли йдеться про шлюб і сім’ю, приходи і філії, помешкання і сусідів, ми можемо знищити багатьох інших.

Можливо, на початку цього нового року найбільша вимога, яку ми можемо ставити перед собою,—це зробити те, що, за словами Господа, Він робить Сам: “Ось, хто покаявся у своїх гріхах, того прощено, і Я, Господь, не пам’ятаю їх більше” (УЗ 58:42).

Звичайно, найголовнішою умовою є те, що покаяння має бути щирим, але коли воно відбулося і докладаються зусилля до подальшого розвитку, на нас лежить більший гріх, якщо ми постійно пам’ятаємо, нагадуємо і докоряємо людині за її помилки. А цією людиною можемо бути і ми самі. З самим собою нам може бути дуже важко—набагато важче, ніж з іншими!

А тепер, як і анті-нефій-легії з Книги Мормона, закопаймо свою зброю війни й залишмо її в землі (див. Алма 24). Простіть і зробіть те, що іноді важче, ніж простити: забудьте. А коли воно знову пригадається, знову забудьте.

Ви можете пам’ятати лише настільки, наскільки необхідно, щоб уникнути повторення помилки, а решту викиньте на сміття, як казав Павло филип’янам. Облиште руйнівну поведінку і продовжуйте доти, доки краса Христової Спокути не відкриє для вас яскраве майбутнє, а також яскраве майбутнє для вашої сім’ї, друзів та сусідів. Богу байдуже, де ви були, але Йому не байдуже, де ви зараз і куди з Його допомогою хочете потрапити. Це те, чого Лотова дружина не зрозуміла, так само, як Ламан і Лемуїл і багато інших персонажів з Писань.

Це важливе питання, над яким слід замислитися на початку року—а кожен день має бути початком нового року і початком нового життя. Таким є диво віри, покаяння і чудової євангелії Ісуса Христа.

Поет Роберт Браунінг писав:

Дехто з вас може думати: “Чи є у мене майбуття? Що принесе мені новий рік, новий семестр, нова навчальна дисципліна чи нове побачення, нова робота чи новий дім? Чи буду я в безпеці? Чи буде життя стабільним? Чи можу я довіряти Господу й майбуттю? Чи, може, краще дивитися назад, повертатися назад, залишатися в минулому?”

Усіх, хто думає так, у якому б віці вони не були, я закликаю: “Згадайте про Лотову дружину”. Віра дивиться в майбуття. Віра основується на минулому, але ніколи не прагне в ньому залишатися. Віра покладається на те, що Бог приготував щось величне для кожного з нас і що Христос дійсно є “Первосвященик[ом] майбутнього доброго” (Євреям 9:11).

Тримайтеся за свої мрії, якими б далекими й недосяжними вони не здавалися. Живіть, щоб бачити чудеса покаяння і прощення, довіри й божественної любові, які змінюватимуть ваше життя сьогодні, завтра і завжди. Це те новорічне зобов’язання, якого я прошу вас дотримуватися.