Moсія 18–24

Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, коротко описав, що отримають ті, хто приймає хрищення:

“Алма почав христити всіх, хто бажав укласти завіт з Христом. Він просив їх “служити [Богу] і виконувати Його заповіді, щоб Він міг пролити Свій Дух більш рясно” на них. Ці нові учні також виявляли свою віру тим, що:

прийшли до кошари Бога;

назвалися Його народом;

носили тягарі одне одного;

сумували з тими, хто сумує;

співчували тим, хто потребує співчуття;

були свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях;

увійшли в завіт служити Богові й виконувати Його заповіді.

Ці слова Алми біля вод Мормона досі є найповнішим із записаних духовних проголошень стосовно того, якими зобов’язуються бути новонавернені, і що вони зобов’язуються робити” (Christ and the New Covenant [1997], 106).

Старійшина Джозеф Б. Віртлін (1917–2008), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, описав благословення, які приходять до тих, хто погодився укласти завіти хрищення: “Упродовж свого життя я спостерігаю, що коли люди повною мірою розуміють благословення і силу свого завіту хрищення, незалежно від того, чи є вони новонаверненими, чи належать до Церкви з народження, їхнє життя наповнюється великою радістю, і вони виконують свої обов’язки у царстві з таким ентузіазмом, який нікого не залишає байдужим” (“Alma the Elder: A Role Model for Today,” in Heroes from the Book of Mormon [1995], 84).

Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, проголосив, що наші завіти хрищення вимагають праведності, якими б складними не були наші обставити: “Коли у водах хрищення ми укладаємо завіт “бути свідками Бога в усі часи і в усьому і в усіх місцях”, то ми не маємо на увазі лише збори посту і свідчень. Не завжди легко, зручно чи коректно з огляду політики відстоювати істину й правду, але це завжди правильно—завжди” (у Conference Report, Oct. 1997, 51; або Ensign, Nov. 1997, 37).

Коли сестра Бонні Д. Паркін була генеральним президентом Товариства допомоги, вона пояснювала, як Небесний Батько навчає нас, коли ми укладаємо завіти й дотримуємося їх: “Завіти, або зв’язуючі обіцяння між нами й Небесним Батьком, є важливими для нашого вічного розвитку. Крок за кроком Він навчає нас, залучаючи до Своєї роботи, щоб ми стали такими, як Він. Під час хрищення ми вступаємо в завіт любити Його всім серцем, а також любити наших сестер і братів, як себе самих. У храмі ми поглиблюємо завіт бути слухняними, безкорисливими, вірними, чесними, милосердними. Ми вступаємо в завіт приносити жертви й посвятити все, що маємо, Богові. Скеровані владою священства наші завіти, яких ми дотримуємося, приносять благословення, поки не наповнять наші чаші аж надмір. Як часто ви розмірковуєте про те, що ваші благословення не обмежуються смертним життям, але зв’язують вас з Божественним? Вступаючи в завіти, ми показуємо бажання нашого серця; дотримуючись завітів, ми показуємо вірність нашого серця ” (“With Holiness of Heart,” Ensign, Nov. 2002, 103).

Старійшина Роберт Д. Хейлз, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зазначав, що коли ми маємо поруч Святого Духа, це впливає на нашу поведінку й зміцнює наше свідчення:

“Святий Дух дає нам силу й мужність у нашому житті йти шляхами Божого царства, і Він є джерелом нашого свідчення про Батька і Сина. …

Вибираючи бути в Його царстві, ми відокремлюємо—але не ізолюємо—себе від світу. Наш одяг буде скромним, наші думки непорочними, наша мова чистою. Фільми і телепрограми, які ми дивимося, музика, яку слухаємо, книги, журнали і газети, які читаємо, будуть підносити нас. Ми обиратимемо друзів, які будуть підтримувати наші вічні цілі, і ми будемо ставитися до інших з добротою. Ми остерігатимемося зла аморальності, азартних ігор, тютюну, спиртного та наркотиків. Наші недільні заходи будуть втілювати заповідь Бога пам’ятати день Суботній і зберігати його святим. Ми будемо наслідувати приклад Ісуса Христа в ставленні до інших. Ми житимемо так, щоб бути гідними ввійти в дім Господа” (у Conference Report, Oct. 2000, 6–7; або Ліягона, січ. 2001, сс. 8–9).

Президент Джозеф Філдінг Сміт (1876–1972) пояснював, що Алма мав повноваження христити:

“Ми можемо дійти висновку, що Алма отримав священство до того, як разом з іншими був зведений з істинного шляху царем Ноєм. Чи було це так, чи ні—немає значення, тому що в книзі Мосії чітко стверджується, що він мав повноваження [див. Moсія 18:13].

Зображення

Алма христить у водах Мормона

Якщо він мав повноваження христити, це є доказом того, що його було хрищено. Отже, коли Алма христив себе і Гелама, це не означало, що Алма охристив себе. Це був лише вияв його смирення і повного покаяння перед Господом” (Answers to Gospel Questions, comp. Joseph Fielding Smith Jr., 5 vols. [1957–66], 3:203).

У сучасному одкровенні Господь дав пораду: “Будьте єдиними; а якщо ви не єдині, ви не мої” (УЗ 38:27). Президент Генрі Б. Айрінг, з Першого Президентства, звернув увагу на розбіжності, які переважають в нашому занепалому світі, і на те, як дотримання заповідей об’єднує нас:

“З Падінням стало зрозуміло, що жити в єдності буде нелегко. …

…Але нам необхідно надіятися, що ми зможемо відчути єдність у цьому житті й бути гідними мати її навічно у світі прийдешньому. …

Якщо ми хочемо мати єдність, то ми маємо виконувати конкретні заповіді, які стосуються наших почуттів. Ми повинні прощати й не тримати зла на тих, хто нас ображає” (у Conference Report, Apr. 1998, 85–86, 88; або Ліягона, липень 1998, сс. 71, 73).

Єдність і любов запанували тоді, коли народ Алми поновив свої зобов’язання жити за заповідями Бога. Під час свого служіння сімдесятником, старійшина С. Макс Калдвелл казав, що подібне зростання любові вимагає постійної праці:

“Любов Ісуса нерозривно пов’язана з Його життям і була наслідком такого життя, сповненого служінням, жертвуванням і вмінням вділяти іншим. Ми не зможемо розвинути таку любов, як у Христа, якщо не будемо робити те, що заповідав Учитель. …

Милосердя—це не лише принцип, це не лише слово, яке описує дії чи ставлення. Натомість, це внутрішній стан, який слід розвивати і перетворити на спосіб життя, якщо ми хочемо його зрозуміти. Ми маємо милосердя тоді, коли воно є частиною нашого єства. Люди, які мають милосердя, відчувають любов до Спасителя, отримали Його любов і люблять інших так, як Він” (у Conference Report, Oct. 1992, 40; або Ensign, Nov. 1992, 30).

“Оскільки Субота є священим днем, його треба відвести для гідної, святої діяльності. … Якщо в Суботу ми просто байдикуємо, нічого не роблячи, то не зберігаємо цей день у святості” (Стійкі у вірі: Довідник з євангелії [2005], с. 162).

Старійшина Л. Том Перрі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, казав про те, як можна зробити Суботу особливим днем, коли сім’я збирається разом, і назвав серед багатьох гідних заходів ще 10: “Це час, коли ми маємо разом відвідувати наші звичайні збори, вивчати життя і вчення Спасителя та пророків. Інша доречна діяльність у неділю включає: (1) ведення записів в особистому і сімейному щоденниках, (2) проведення сімейних нарад, (3) запровадження і проведення сімейних заходів для своєї сім’ї та родичів, (4) час для особливих розмов між батьками й дітьми, (5) написання листів до родичів і місіонерів, (6) генеалогічна робота, (7) відвідування родичів і тих, хто хворий або самотній, (8) місіонерська робота, (9) читання оповідань дітям і (10) спів церковних гімнів” [“Suggestions for Individual and Family Sabbath-Day Activities,” Ensign, Mar. 1980, 76]” (у Conference Report, Apr. 2003, 44; або Ліягона, травень 2003, с. 42).

Старійшина Марк Е. Петерсен (1900–1984), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав, що наше дотримання Суботнього дня є виявом нашої вдячності за Спокуту Ісуса Христа:

“Легко помітити, що дотримання Суботи є виявом глибини нашого навернення.

Наше дотримання чи недотримання Суботи—це точне мірило нашого особистого ставлення до Господа і до Його страждань у Гефсиманії, Його смерті на хресті та Його воскресіння з мертвих. Це ознака того, чи ми дійсно є християнами, чи наше навернення є настільки поверхневим, що день згадування про Його спокутну жертву означає для нас або дуже мало, або й нічого” (у Conference Report, Apr. 1975, 72; або Ensign, May 1975, 49).

Зображення

Сім’я вивчає Писання

Зображення

Сім’я вивчає євангелію

Президент Меріон Дж. Ромні (1897–1988), з Першого Президентства, радив нам розвивати милосердя, повністю віддаючи себе Господній роботі: “Хтось може запитати: “Як мені здобути ці праведні почуття, коли я вділяю іншим? Як мені подолати небажання вділяти? Як мені розвинути “чисту любов Христа?” Я відповім цим людям: вірно живіть за всіма заповідями, даруйте себе іншим, піклуйтеся про свої сім’ї, служіть у церковних покликаннях, виконуйте місіонерську роботу, платіть десятину і пожертвування, вивчайте Писання—і цей перелік можна продовжувати. Коли ви загубите себе в цьому служінні, Господь торкнеться вашого серця й пом’якшить його” (у Conference Report, Oct. 1981, 131–32; або Ensign, Nov. 1981, 93).

Коли пророк Авінадій вперше пішов до злочестивого народу царя Ноя, він сказав їм, що якщо вони не покаються, то потраплять у залежність (див. Moсія 11:21). Коли Господь наказав Авінадієві повернутися до них через два роки, люди все ще не покаялися (див. Moсія 12:1). Отже, згідно зі словом Господа, всі вони неминуче мали потрапити в залежність. Більше того, коли Авінадій проповідував їм удруге, застереження Господа народові царя Ноя були ще серйознішими. Крім того, що вони потраплять у залежність, багатьох уб’ють. Інші будуть потерпати від голоду й пошестей, і якщо й після цього вони відмовляться покаятися, їх буде знищено (див. Moсія 12:2–8).

Після другого приходу Авінадія між людьми сталося розділення. Алма повірив Авінадієві, і частина людей прислухалися до Алми, покаялися й стали праведними. Однак більшість народу—якими керували цар Ной, а потім його син Лімгій—покаялися набагато пізніше. Хоча обидві групи згодом потрапили у залежність, оскільки відмовилися каятися після першого застереження Господа, розгляньте наступні розбіжності між тим, що сталося з людьми, які пішли за Алмою і охоче покаялися, та тією частиною народу, якою керував Лімгій і яку було приведено до покаяння.

Під час перебування в залежності від ламанійців народ Лімгія через примус почав згадувати Господа. Народ Алми з готовністю покаявся після другого застереження Авінадія. Відповідно до цього, страждання народу Лімгія були набагато тяжчими і тривалішими. Через кілька років Алма молодший пояснив принцип, який допомагає нам зрозуміти, в чому полягає різниця в досвіді, пережитому цими двома групами людей: одні з них “змушені бути покірливими, … бо людина іноді, якщо вона змушена бути покірливою, прагне покаяння” (Aлма 32:13), і “благословенні ті, які упокорюються самі без того, щоб бути змушеними упокоритися” (вірш 16).

Після того, як народу Лімгія втретє не вдалося вибороти своє визволення від залежності, вони нарешті звернулися до Бога з покірністю і з молитвою та просили Його визволити їх Своєю рукою. Їхній досвід змусив їх шукати Господа, а не покладати довіру на руку плоті (див. Aлма 32:13–16; див. також 2 Нефій 4:34).

Президент Езра Тефт Бенсон (1899–1994) навчав, що смирення зміцнює нашу довіру до Господа: “Звичайно ж, смирення не є ознакою слабкості. Смирення не є синонімом сором’язливості. Людина може бути смиренною, сильною і сміливою. Пророк Джозеф є гарним прикладом. Смирення—це усвідомлене визнання нашої залежності від вищої сили” (The Teachings of Ezra Taft Benson [1988], 369).

Хоча багато людей з народу Лімгія самі були причиною своїх бід, Господь був милостивим і відповів на їхні молитви. Пророк Джозеф Сміт (1805–1844) описав милість, яку Господь виявив у відповідь на смуток, що охопив пророка через допущені помилки: “Я пригадував усі миттєвості свого життя і був залишений тужити і проливати гіркі сльози за свою глупоту, бо дозволив ворогові своєї душі здобути стільки сили наді мною, як він мав у минулому. Але Бог милостивий, і Він пробачив мої гріхи, і я радію, що Він посилає Утішителя всім, хто вірить і упокорює себе перед Ним” (The Personal Writings of Joseph Smith, comp. Dean C. Jessee [1984], 238; пунктуацію, правопис і вживання великою літери узгоджено із сучасними правилами).

Хоча люди, які пішли за Алмою, покаялися і були вірними, Господь дозволив, щоб певний час вони перебували під гнітом ламанійців, аби збулося пророцтво Авінадія (див. Moсія 12:1–5) і щоб було випробувано їхню терпеливість і їхню віру. Старійшина Орсон Ф. Уітні (1855–1931), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав, що весь пережитий нами досвід навчає нас важливих уроків: “Ні біль, від якого ми страждаємо, ні випробування, які до нас приходять, не минають марно. Вони служать для нашої освіти, для розвитку таких рис характеру, як терпіння, віра, витривалість і покірність. Усе, що ми переживаємо, і все, що переносимо, особливо, коли робимо це з терпінням, зміцнює наш характер, очищує серця, збільшує душі й робить нас більш ніжними й милосердними, більш гідними називатися дітьми Бога, … і саме завдяки смутку й стражданням, сумлінній праці та труднощам ми отримуємо освіту, за якою і приходимо сюди, і вона зробить нас більше схожими на небесних Батька і Матір” (цитовано з Spencer W. Kimball, Faith Precedes the Miracle [1972], 98).

Зображення

Народ Алми обробляє деревину

Художник Джеррі Томпсон, © IRI

Розділи 23 і 24 у книзі Мосії є ретроспекцією в ретроспекції (див. коментар до Мосія 9–22 на с. 150). До літопису було додано історію про Алму з того часу, як люди царя Ноя змусили його разом з послідовниками втікати в пустиню, до того часу, як вони прибули в Зарагемлю. Ця невелика ретроспекція охоплює період приблизно в 20 років. Коли читач закінчує читати 23 і 24 розділи, обидва народи—народ Зенифа і народ Алми—повертаються до Зарагемлі й царя Мосії (див. таблицю “Історичний огляд подій від Омнія до Мосії” у додатку, с. 425).

Якщо ми повністю покладаємося на Бога, тоді Він може взяти наші недосконалості й слабкості та перетворити їх на силу, необхідну для здійснення Його божественних цілей. Старійшина Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, заохочував нас життєрадісно покладатися на Господа, коли у земному житті перед нами постають виробування:

“Проблеми або випробування у нашому житті треба розглядати у перспективі духовного вчення. У протилежному випадку вони можуть дуже легко захопити усю нашу увагу, поглинути наші сили та позбавити нас радості й краси, яку Господь хоче, щоб ми отримали на землі. Деякі люди подібні до каменя, кинутого в море проблем. Вони тонуть. Будьте як поплавець. Коли поринаєте у проблеми, боріться, щоб вільно спливти на поверхню і знову служити з радістю. …

Господь сподівається, що ви будете зростати й розвиватися. Цей розвиток прискорюється, коли ви охоче дозволяєте Йому провести вас через усі випробовування, з якими ви зустрінетеся, незважаючи на те, чи буде вам це подобатися на початку чи ні. Коли ви довіряєте Господу, коли охоче зосереджуєте своє серце і розум на Його волі, коли ви просите проводу Його Духа, щоб виконувати Його волю, ви неодмінно здобудете найбільше щастя на цьому шляху, а земний досвід принесе найбільше задоволення. Якщо ви ставите під сумнів усе, що вас просять робити, або постійно спотикаєтеся об кожне неприємне випробування, тоді Господу важче вас благословляти [див. 1 Нефій 3:7]” (у Conference Report, Apr. 1996, 32–33; або Ensign, May 1996, 24–25).