Aлма 17–22

Тих, хто працює у Господньому винограднику, об’єднують узи любові, яка виникає завдяки спільній роботі на “жнивах”. Ці узи посилюються внаслідок спільного досвіду, пов’язаного з вірою та свідченням. Старійшина Л. Том Перрі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, поділився особистим прикладом, коли через певний час після місії він зустрів свого першого напарника:

“Кілька років тому мені зателефонував мій син Лі. Він сказав мені, що мій перший місіонерський напарник приїхав у їхній район, і він хотів побачитися зі мною. …Ми мали особливі переживання від зустрічі, що відбулася після того, як ми не бачили одне одного багато років.

Як місіонери, ми тоді мали нагоду відкрити для місіонерської роботи нове місто в штаті Огайо. Завдяки цьому призначенню ми змогли працювати разом 10 місяців. Він був моїм учителем, моїм першим напарником. …Мені було важко встигати за ним, але в нашому спільному служінні ми зблизилися з ним як напарники.

Наше товаришування не закінчилося після того 10-місячного призначення. Коли я повернувся додому, вже вирувала Друга світова війна, і я не мав багато часу, щоб звикнути до домашнього життя, бо незабаром мене забрали на військову службу. У першу неділю свого перебування у навчальному таборі я відвідав богослужіння Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Там я побачив потилицю, яка здалася мені дуже знайомою. То був мій перший місіонерський напарник. Ми провели разом з ним більшу частину подальших двох з половиною років.

Хоч на військовій службі обстановка була зовсім іншою, ми намагалися продовжувати робити те, що ми робили під час місіонерського служіння. Наскільки це було можливим, ми молилися разом. Коли обставини дозволяли, ми разом вивчали Писання…

Нас обох призначили лідерами груп, і ми знову мали нагоду разом служити й викладати славетну євангелію нашого Господа і Спасителя. Ми були більш успішними в армії, ніж під час місіонерського служіння повного дня. Чому? Тому що ми були досвідченими місіонерами, що повернулися.

Та зустріч з моїм першим місіонерським напарником була для мене останньою нагодою побути з ним. Він мав невиліковну хворобу і помер вже через кілька місяців після того. Ми пережили прекрасні хвилини, згадуючи наше спільне служіння на місії та розповідаючи про своє життя після місіонерського служіння. Ми згадували наше служіння в єпископатах, вищих радах та президентствах колів; певна річ, ми хвалилися своїми дітьми та онуками. Коли ми спілкувалися, відчуваючи захват від нагоди знову зустрітися, я просто не міг не згадати рядки 17 розділу Книги Алми” (Ліягона, січ. 2002, с. 77).

Сини Мосії вивчали Писання, що було важливою складовою їхньої місіонерської підготовки. Також і Гайрум Сміт отримав пораду від Господа підготуватися до місіонерського служіння, прагнучи спочатку отримати Його слово (див. УЗ 11:21–22). У Путівнику для місіонерського служіння Проповідуйте Мою євангелію наголошується на тому, як важливо прагнути отримати Святого Духа, мати велике бажання до навчання та діяти згідно з нашим знанням—все це складові ефективного вивчення євангелії.

“Ви найкраще вчитеся євангелії, коли вас учить Святий Дух. Завжди починайте вивчення євангелії з молитви, щоб Святий Дух допомагав вам учитися. Він дасть знання і переконання, що благословить ваше життя і дасть вам можливість благословити життя інших людей. Ваша віра в Ісуса Христа зміцниться. Бажання каятися і вдосконалюватися зростатиме.

Таке навчання підготує вас до служіння, принесе заспокоєння, допоможе розв’язати труднощі і дасть силу витерпіти до кінця. Щоб бути результативним, вивчення євангелії потребує бажання і конкретних дій. “Бо той, хто старанно шукає, знайде; і таємниці Бога відкриються перед ними, силою Святого Духа, як в ці часи, так і в часи давнини” (1 Нефій 10:19). Як і у випадку с Еношем, якщо ви відчуваєте голод за словами вічного життя і якщо ви дозволите цим словам запасти “глибоко [у ваше] серце” (Енош 1:3), Святий Дух відкриє ваш розум і серце для більшого світла й розуміння.

Вивчення євангелії—це також процес отримання одкровення (див. Кн. Якова 4:8)” ([2004], с. 18).

Крім того, у путівнику Проповідуйте Мою євангелію рекомендується користуватися щоденником з вивчення Писань як одним із способів покращити ефективність особистого вивчення Писань. Записуючи ваші думки та враження під час вивчення Писань, ви відкриваєте нові шляхи отримання особистого одкровення:

Щоденник навчання [може] допомогти вам “зрозуміти, прояснити та запам’ятати те, що ви вивчаєте. Старійшина Річард Г. Скотт учив: “Точно записане знання—це знання, яке доступне, коли в ньому є потреба. Духовно конфіденційна інформація повинна зберігатися у надійному місці, що свідчитиме Господу, як ви цінуєте її. Така обережність збільшить імовірність того, що ви отримаєте подальше світло” (‘Acquiring Spiritual Knowledge,’ Ensign, Nov. 1993, 86). Перечитуйте щоденник навчання, щоб пригадувати духовні переживання, по-іншому подивитися на події та оцінювати свій прогрес.

Ваш щоденник навчання може бути переплетеним записником, блокнотом або папкою. Записуйте й упорядковуйте свої думки і враження відповідно до того, як ви навчаєтеся. Створіть власну систему швидкого пошуку ключової інформації на майбутнє. Часто користуйтеся нею, щоб переглядати, знаходити і застосовувати те, чого ви навчилися. Робіть у щоденнику навчання нотатки і записуйте відчуття” (сторінка х).

Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, показав силу посту і молитви в Господньому служінні на прикладі такої історії: Кілька років тому вірного новонаверненого брата Джорджа Маклафліна було покликано очолити маленьку філію з 20 членів Церкви у Фармінгделі, штат Мейн. Він був скромною людиною, заробляючи на життя тим, що водив молоковоз. Завдяки його посту і щирій молитві Дух підказав йому, що саме він і члени його філії повинні робити, щоб допомогти Церкві в їхній місцевості зростати. Завдяки своїй великій вірі, постійній молитві і впливовому прикладу він навчав членів Церкви, як ділитися євангелією. Це дивовижна історія, одна з величних місіонерських історій цього розподілу. Лише через рік у тій філії христилося 450 новонавернених. Наступного року додалося ще 200 новонавернених” (Ліягона, трав. 2003, сс. 38–39).

Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) радив кожному членові Церкви молитися про нагоду виконувати місіонерську роботу й шукати шляхи для цього: “Нехай в серці кожного члена Церкви розвинеться усвідомлення того, що він може привести інших людей до знання істини. Нехай він працює над цим. Нехай він з усією серйозністю молиться про це” (“Шукайте ягнят, годуйте овець”, Ліягона, лип. 1999 р., с. 120).

Старійшина М. Рассел Баллард просив нас молитися про провід у здійсненні Господньої роботи: “У домівках, де проповідують євангелію, ми молимося, щоб мати провід для себе, і ми молимося за фізичне і духовне благополуччя інших. Ми молимося за людей, яких навчають місіонери, за знайомих і за тих, хто не нашої віри. У домівках, де проповідують євангелію, за часів Алми люди “об’єднувалися в пості й щирій молитві за благополуччя душ тих, хто не знав Бога” (Алма 6:6)” (Ліягона, трав. 2006, с. 85).

Аммон і його брати навчилися жити в мирі з ламанійцями до того, як вони змогли поділитися з ними євангелією. Старійшина М. Рассел Баллард дав три важливі поради, як ми можемо бути кращими сусідами для тих, хто не нашої віри:

“По-перше, дізнайтеся про ваших сусідів. Дізнайтеся про їхні сім’ї, їхню роботу, їхню точку зору. Збирайтеся разом з ними, якщо вони бажають, і робіть це не настирливо і без прихованих мотивів. Дружба ніколи не повинна бути запропонована як засіб для досягання іншої мети; вона може і має бути єдиною метою для товаришування…

…Розвиваймо хороші стосунки взаємної довіри й розуміння з людьми різних походжень і вірувань.

По-друге, я вірю, що було б добре, якби ми вилучили декілька таких фраз з нашого словника: не член Церкви і не мормон. Такі фрази можуть бути принижуючими і навіть применшуючими. Особисто я не вважаю себе “не католиком” чи “не євреєм”. Я християнин. Я член Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Ось, як я хотів би себе визначити щодо того, хто і що я є, замість того, щоб визначати себе через те, ким я не є. Давайте поставимося з такою ж люб’язністю до тих, хто живе серед нас. Якщо необхідно дати загальне визначення, то слово “ближні”, безсумнівно, підходить у більшості випадків.

По-третє, якщо сусіди стають запальними або у розпачі через незгоду з Церквою Ісуса Христа Святих Останніх Днів або через деякі закони, які ми підтримуємо з моральних причин, будь ласка, не пропонуйте їм, навіть з гумором, щоб вони думали про переїзд в інше місце. Я не можу збагнути, як будь-який член Церкви може навіть подумати про таке! Наших предків-піонерів виганяли з помешкань у різних місцях необізнані і нетолерантні сусіди. Піонери зазнавали надзвичайних труднощів і переслідувань через те, що думали, діяли і вірили не так, як інші. Навіть якщо наша історія не навчить нас нічого більшого, найголовніше, чого вона має навчити нас—так це поважати права всіх людей мирно співіснувати одне з одним” (у Conference Report, Oct. 2001, 45; або Ліягона, січ. 2001, с. 42).

Старійшина Л. Том Перрі показав, як наш приклад може допомогти іншим наблизитися до Господа:

“Дев’ятнадцятирічний місіонер… ніколи не забуде свого першого дня на місії, тому що він отримав великий урок про використання своїх талантів у навчанні євангелії.

Він і його старший напарник були призначені відкрити нове місто, віддалене від офісу місії. Прибувши в це нове місто і йдучи вулицею, вони проходили повз церкву, біля вхідних дверей якої стояв священик. У цей час священик зайшов усередину і покликав усю свою громаду вийти разом з ним на вулицю. Вони пішли за місіонерами і почали їх обзивати; а тоді ще більше розлютилися і почали кидати в них камінням.

Молодий старійшина був у захопленні від цієї події. Він подумав: “Перший день на місії і вже закиданий камінням”. Тоді раптово великий камінь вдарив його прямо в спину і в його почуттях з’явилася злість. До того як поїхати на місію, він був гарним бейсбольним пітчером; і, вибухнувши гнівом, він різко обернувся, схопив із землі камінь, який першим попався під руку, замахнувся у своїй знаменитій пітчерській позі і вже був готовий кинути камінь у натовп, коли раптом збагнув, задля чого він там був. Його послали аж у Бразилію не для того, аби кидати в людей камінням; він знаходився там, аби навчати євангелії. Але що тепер робити з цим каменем у руці? Якщо він кине його на землю, вони сприймуть це за вияв слабкості й, скоріш за все, продовжать кидати в них камінням. Однак він не міг кинути його в натовп. Тоді трохи далі він побачив телефонний стовп. Його репутацію було збережено! Він замахнувся, кинув камінь прямо в телефонний стовп і попав в самий центр.

Люди з натовпу зробили кілька кроків назад. Раптом вони усвідомили, що цей камінь міг запросто попасти в будь-кого з них прямо межі очі. Їхній настрій змінився: замість того, щоб кидати камінням у місіонерів, вони почали кидати його в телефонний стовп. Після цього випадку щоразу, коли старійшина проходив тією вулицею, йому пропонували змагання з кидання каміння. Змагання з кидання каміння привели до євангельських бесід, це привело до навернень, що привело до встановлення приходу Церкви у тій громаді” (“Prophecies, Visions, and Dreams,” in 1979 Devotional Speeches of the Year [1980], 3).

Президент Генрі Б. Айрінг, з Першого Президентства, пояснив, як служіння в земних справах може пом’якшити серце й сприяти появі чуда:

“Коли інші слуги розповіли про те, що зробив Аммон, цар Ламоній сказав: “Де він?” Вони відповіли: “О, він у конюшні. Він робить усе, служачи тобі” (див. Алма 18:8–9).

Хіба це не дивно? Його було покликано навчати доктрині про спасіння, а він був у конюшні. Чи не думаєте ви, що йому слід було молитися, поститися і відпрацьовувати свій план навчання? Ні, він був у конюшні.

Царю Ламонію була прищеплена віра в те, що є Бог, разом з думкою, що все зроблене царем, було правильним. Він особливим чином був навчений лжевченню, яке, мабуть, зробило його нечутливим до відчуття вини. Ви пам’ятаєте, що коли цар почув, де був Аммон, то на нього зійшло почуття провини і страху, що він вчинив неправильно, убиваючи слуг (див. Алма 18:5)?..

Раніше я завжди звертав увагу на те, як Ламоній заплутувався у своєму вченні, тому що не бачив чуда. А чудо полягало в тому, що у цього чоловіка виникла духовна потреба, аби він міг бути навчений євангелії Ісуса Христа. Його серце було розбите. Він відчув провину. І це сталося через земні вчинки, які зробив Аммон…

…Ніколи, ніколи не недооцінюйте духовного значення, яке мають добре виконані земні справи для тих, кому ви служите.

…Будьте їхніми слугами, і ви полюбите їх. І вони відчують вашу любов. І, що більш важливо, вони відчують Божу любов” (“Книга Мормона змінить ваше життя”, Ліягона, лют. 2004, сс. 17–18).

Багато членів Церкви відчувають невпевненість щодо того, як починати бесіди на євангельські теми. Підхід Аммона полягав у тому, аби поставити Ламонію запитання щодо його віри в Бога. Для інших природно просто говорити з друзями про своє “церковне життя”. Старійшина М. Рассел Баллард дав важливу пораду щодо того, як почати говорити про євангелію з нашими друзями:

Зображення

Проповідь Аммона

Художник Джеррі Томпсон, © IRI

Створення домівки, де проповідують євангелію, не означає того, що ми будемо присвячувати багато часу знайомству і розвитку дружби з людьми, з якими ділимося євангелією. Ці друзі непомітно з’являться в нашому житті; і якщо ми не приховуємо свого членства у Церкві з самого початку, то обговорення євангелії легко перейде у стосунки, а ризик того, що нас неправильно зрозуміють, зведеться до мінімуму. Друзі та знайомі приймуть той факт, що це частина нашого єства, і вони будуть сміливо ставити запитання…

Одну сестру з Франції запитали про секрет її успіху. Вона відповіла: “Я просто ділилася радістю. Я ставилася до кожного, як до члена Церкви. Коли я стояла в черзі, то починала розмову і ділилася з людьми тим, наскільки я люблю свої церковні збори в неділю. Коли співробітники запитують “Як пройшли вихідні?”, я не перескакую з суботнього вечора на ранок понеділка. Я розповідаю, що ходила до церкви, про що там говорили і про свої стосунки зі святими. Я розповідаю, як живу, думаю і відчуваю” (Ліягона, трав. 2006, с. 86).

Під час служіння сімдесятником старійшина Лорен С. Данн (1930–2001) говорив про важливість вияву поваги до вірувань інших людей і побудови на спільній основі: “Сьогодні ми живемо в часи боротьби, суперечностей, розбіжностей поглядів, осудження, звинувачень, розбратів. У нас є потреба, можливо, нагальніша ніж будь-коли раніше, заглибитися в себе і дозволити такому почуттю, як взаємоповага, поєднаному з милосердям і прощенням, визначати наші стосунки одне з одним; можливо, з чимось і не погоджуватися, але робити це без неприязні; говорити спокійніше і будувати на тому, що є спільним, розуміючи, що буря все ж пройшла, а нам треба й далі жити одне з одним” (у Conference Report, Apr. 1991, 109; або Ensign, May 1991, 82).

Коли Аммон почав навчати царя Ламонія, найперше він запитав його: “Чи ти віриш у те, що існує Бог?” (Алма 18:24). Коли Аммон дізнався, що Ламоній вірив у Великого Духа, він свідчив: “Це і є Бог” (Алма 18:28). Насправді ж Бог не є “Великим Духом”. Але Аммон дивився вглиб і натомість зосередився на їхньому спільному віруванні у Верховну Істоту й почав навчати з цієї позиції. Аммон узяв за основу вірування Ламонія у Творця й додав вічні істини, які мали “освіт[ити] його розум” (Алма 19:6).

Президент Гордон Б. Хінклі розповів, як і ми повинні будувати на тому доброму, що інші вже мають: “Ми кажемо вам у дусі любові: “Візьміть з собою усе, що ви маєте добре і істинне, отримане з будь-якого джерела, та приходьте і подивимося, чи можемо ми до цього додати. Це запрошення я посилаю усім чоловікам і жінкам” (Ліягона, лист. 2002, с. 81).

Коли Аммон навчав Ламонія, “він почав від сотворіння світу”, тоді розповів йому “про падіння людини” (Алма 18:36); і, зрештою, “він роз’яснив їм [царю і його слугам] план викуплення”, особливо, стосовно “пришестя Христа” (Алма 18:39). Крім того, Аарон навчав цих важливих основних принципів стосовно плану спасіння батька Ламонія (див. Алма 22:12–14). Пізнавши реальність Сотворіння, Падіння та Спокути, людина може зрозуміти своє місце в земному житті та свій потенціал у вічності.

Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі (1915–1985), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, назвав ці фундаментальні доктрини Сотворіння, Падіння та Спокути “трьома стовпами вічності” та “найвеличнішими подіями, які коли-небудь відбувалися у вічності”. Він пояснював:

“Якщо ми зможемо їх зрозуміти, тоді вся схема вічних подій знайде своє місце і ми будемо здатні розпочати роботу над нашим спасінням…

…Це—три складові фундаменту для всього іншого. Без якоїсь із цих складових усе втратить свою мету і значення, а плани і задуми Божества будуть зведені нанівець” (“The Three Pillars of Eternity,” in Brigham Young University 1981 Firesides and Devotional Speeches [1981], 27).

Старійшина Рассел М. Нельсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, пояснив необхідність кожної складової плану: “Цей план вимагав Сотворіння, а це у свою чергу зумовило і Падіння, і Спокуту. Ці три складові частини плану є фундаментальними. Бог сотворив планету в райському стані. Смертність і смерть прийшли у світ через Падіння Адама. Безсмертя і можливість здобути вічне життя були надані через Спокуту Ісуса Христа. Сотворіння, Падіння і Спокута були сплановані задовго до початку трудів Сотворіння” (Ліягона, лип. 2000, с. 102).

Аммон і Аарон допомогли Ламонію та його батькові зрозуміти, наскільки сильно вони потребували викуплення Христа в їхньому житті. Розуміння нашої залежності від Христа веде до навернення. І Ламоній, і його батько усвідомили свою занепалу природу і потребу у допомозі. Вони пізнали, що їхня єдина надія на викуплення була можлива завдяки Спокуті, яку здійснив Христос.

Зображення

Цар Ламоній у ліжку хворого

Художник Вальтер Рейн, люб’язно надано Музеєм церковної історії і мистецтва

Див. висловлювання Президента Езри Тефта Бенсона у коментарі до Мосія 27:25 (див. с. 167).

У літописі говориться, що Аарон і його напарники служили тим, хто були “більш закам’яніл[им] і більш твердоши[їм] народом” (Алма 20:30). Їхній досвід схожий на досвід багатьох інших, які намагаються навчати тих, хто або не виявляє цікавості, або вороже налаштований до євангелії. Президент Генрі Б. Айрінг пояснив, чому ми все одно повинні намагатися достукатися до кожної душі:

“Чому я повинен говорити комусь про євангелію, хто виглядає досить задоволеним? Яка небезпека погрожує їм чи мені, якщо я нічого не зроблю чи не скажу?

Так, цю небезпеку, можливо, важко побачити, але вона існує як для них, так і для нас. Наприклад, колись у прийдешньому світі кожен, кого ви коли-небудь зустрічали чи зустрінете, буде знати те, що ви знаєте зараз. Вони будуть знати, що єдиний спосіб жити вічно з нашими родинами і у присутності нашого Небесного Батька і Його Сина Ісуса Христа—це необхідність зробити вибір увійти у ворота хрищення, здійсненого тими, хто має повноваження від Бога. Вони знатимуть, що єдиний спосіб, в який сім’ї можуть бути разом назавжди—це прийняти і дотримуватися священних завітів, які пропонуються у храмах Бога на землі. І вони будуть знати, що ви знали. І вони пам’ятатимуть, чи запропонували ви їм те, що хтось запропонував вам” (Ліягона, січ. 1999, с. 33).

Як і батько Ламонія, ми повинні бути готовими пожертвувати всім, аби народитися від Бога. У Lectures on Faith [Лекціях про віру] ми дізнаємося про важливість жертвування для нашого вічного розвитку: “Слід зауважити, що релігія, яка не вимагає принесення в жертву всього, ніколи не матиме достатньо сили, щоб породити необхідну для життя і спасіння віру, оскільки від початку існування людини віра, необхідна для щасливого життя та спасіння, ніколи не здобувалася інакше як шляхом жертвування усім земним. Лише через принесення такої жертви, і тільки такої, Бог встановив, що людина може насолоджуватися життям вічним; і саме через жертвування усім земним люди справді пізнають, що їхні справи приємні в очах Бога. Коли людина заради істини приносить у жертву все, що має, не шкодуючи навіть свого життя і віруючи, що була покликана Богом принести цю жертву, бо вона прагне виконувати Його волю, ця людина твердо знає, що Бог приймає і прийме її жертву й приношення, і що вона не прагне і не прагнутиме Його лиця надаремно. Отже, за цих умов, людина може розвинути віру, необхідну, щоб здобути вічне життя” ([1985], 69).

Під час служіння сімдесятником старійшина Елекзендер Б. Моррісон говорив стосовно жертвувань, які ми повинні зробити, аби прийти до Христа:

“Прийняти Його ім’я на себе означає бажання робити все, чого б Він не вимагав від нас.

Хтось сказав, що сьогодні ціна християнського життя така ж сама, як і завжди: просто віддавати все, що маємо, не ховаючи нічого, “відмов[итися] від усіх своїх гріхів, щоб тільки знати [Його]” (Алма 22:18). Коли ми не дотримуємося цього правила через лінощі, байдужість або нечестя; коли ми злі чи сповнені заздрощів, егоїзму, хтивості чи пустоти, ми принаймні морально розпинаємо Його живим. А коли ми постійно намагаємося бути якомога кращими, коли піклуємося про інших і служимо їм, коли долаємо егоїзм любов’ю та ставимо благополуччя інших над своїм власним, коли ми несемо тягарі один одного та “сумуємо з тими, хто сумує”, коли співчуваємо тим, хто потребує співчуття, “і… [є] свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях” (Мосія 18:8–9), тоді ми шануємо Його, застосовуємо Його силу і стаємо більш схожими на Нього, сяючи все яскравіше, якщо прагнемо цього, доки не настане день досконалості (див. УЗ 50:24)” (Ліягона, січ. 2000, с. 32).