Мормон 1–6

Пророк Джозеф Сміт (1805–1844) навчав: “Слово Мормон буквально означає “кращий” (History of the Church, 5:400).

Роблячи огляд життя Мормона, Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) висловився стосовно значення імені Мормон. Імені, з яким стали асоціювати Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів:

“Дозвольте на мить нагадати вам про велич і доброчесність цього чоловіка—Мормона. Він жив на цьому, Американському, континенті у четвертому столітті після народження Христа. Коли Мормон був десятирічним хлопчиком, історик народу, якого звали Аммарон, назвав Мормона дитиною розсудливою і з швидким сприйняттям (див. Мормон 1:2). Аммарон дав йому доручення, що, коли йому виповниться двадцять чотири роки, він мав узяти опіку над літописами поколінь, які жили до нього.

Слідом за дитинством Мормона настали роки жахливого кровопролиття серед його народу внаслідок довгої, згубної й жахливої війни між тими, кого називали нефійцями і тими, хто називався ламанійцями.

Мормон пізніше став полководцем нефійського війська і очевидцем кривавої розправи над його народом. Він чітко дав їм зрозуміти, що їхні постійні поразки тривають через те, що вони відвернулися від Господа і Він, у Свою чергу, залишив їх. …

Зображення

Мормон оплакує знищення нефійців

Він написав нашому поколінню слова застереження й благання, красномовно проголошуючи своє свідчення про воскреслого Христа. Він попередив про нещастя, які стануться, якщо ми полишимо шляхи Господа, як це зробив його власний народ.

Розуміючи, що невдовзі його власне життя завершиться, оскільки його вороги переслідували тих, хто вцілів, він благав наше покоління мати віру, надію і милосердя, проголошуючи: “Милосердя є чиста любов Христа, і воно існує вічно; і той, хто матиме його в останній день, з ним усе буде добре” (Мороній 7:47).

Такими були доброчестя, сила, міць, віра і пророче серце пророка-вождя Мормона” (у Conference Report, Oct. 1990, 69–70; або Ensign, Nov. 1990, 52).

Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, порівняв духовну зрілість Мормона з грішним станом його народу. Незважаючи на праведне бажання Мормона, йому було заборонено проповідувати через бунтівний стан його народу: “Мормон мужнів, і йому було вже п’ятнадцять років. Він уникав гріховності, що оточувала його, і піднявся над розпачем, що панував за часів його життя. Тому його “відвідав Господь, і [він] відчув смак великодушності Ісуса і пізнав її”, намагаючись сміливо проповідувати своєму народові. Проте вуста Мормона буквально було замкнено, що Бог іноді робить, коли ті, хто мали так багато світла, зрікаються його. Йому було заборонено проповідувати народу, який свідомо повстав проти свого Бога. Ці люди відкинули чудеса, які явили їм три перетворені нефійські учні, й відхилили послання, які ті їм принесли. Тож учні також отримали повеління не проповідувати під час свого служіння, і їх було забрано від цього народу, до якого їх було послано” (Christ and the New Covenant [1997], 318).

Служачи членом кворуму сімдесятників, старійшина Дін Л. Ларсен пояснив, що бунт проти Бога походить з окремих коренів, які, якщо їх не видалити, розростаються, і це призводить до руйнівних наслідків:

Історично склалося, що відхід від курсу життя, визначеного Господом, відбувався, коли окремі особи починали іти на компроміс з нормами Господа. Це особливо вірно, коли провина свідома і відсутнє покаяння. Пригадайте, як Мормон описав тих людей, які відвернули від істинної путі у його часи. Вони грішили не через невігластво. Вони навмисно повстали проти Бога. Це сталося не через якийсь загальний розвиток подій. Це почалося, коли окремі члени Церкви свідомо почали іти на компроміс з нормами Господа. Вони шукали виправдання своєму відхиленню від знання в тому, що інші також ішли на компроміс із нормами. Ті, хто свідомо грішать, невдовзі прагнуть встановити свої власні норми, завдяки яким вони відчувають себе більш комфортно і якими виправдовують свою хибну поведінку. Вони також шукають товариства з тими, хто разом із ними бажає плисти цією течією самообману.

Разом із зростанням кількості відступників, міцнішає і їх вплив. Це можна назвати “синдромом великої й просторої будівлі”. Відступництво стає небезпечнішим, коли ті, хто бере в ньому участь, продовжують публічно ототожнювати себе з людьми, які ідуть шляхом Господа і беруть участь в їхніх справах. Колись ясні цінності й норми стають затьмареними й неясними. Норми поведінки починають відображати це затьмарення істинних принципів. Поведінка, яка колись викликала відразу й тривогу, тепер стає чимось звичним” (“Likening the Scriptures unto Us,” in Monte S. Nyman and Charles D. Tate Jr., eds., Alma, the Testimony of the Word [1992], 8).

Президент Джеймс Е. Фауст (1920–2007), з Першого Президентства, застерігав нас не цікавитися таємницями Сатани: “Не слід цікавитися Сатаною та його таємницями. Від наближення до зла нічого доброго не вийде. Це схоже на гру з вогнем—дуже легко обпектися… Єдиний надійний шлях—триматися на великій відстані від нього і будь-яких його злочестивих дій та підступних справ. Потрібно уникати як чуми: зла поклоніння дияволові, чаклунства, чарівництва, ворожбитства, вудуїзму, чорної магії та всіх інших форм демонізму” (у Conference Report, Oct. 1987, 40; або Ensign, Nov. 1987, 33).

Старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів звернув увагу на відмінність смутку для Бога від “сум[у] проклятих”. “Слідом за визнанням [помилки], справжні муки сумління наповнюють душу. Це “смуток для Бога”, а не просто “смуток світський”, чи “сум проклятих”, коли ми більше не можемо “мати щастя у гріхові” (2 Коринтянам 7:10; Mормон 2:13). Натомість мати хибні муки сумління—це майже те саме, що й плекати свої помилки. Якщо ми шкодуємо лише формально, ми тужимо через наші помилки, але не виправляємо їх” (у Conference Report, Oct. 1991, 40; or Ensign, Nov. 1991, 31).

Щоб ми могли розуміти, яким є сум, що веде до очищувального покаяння, Президент Езра Тефт Бенсон (1899–1994) пояснив природу смутку для Бога, порівнявши її з сумом проклятих: “Смуток для Бога—це дар Духа. Це глибоке розуміння того, що наші вчинки образили нашого Батька і Бога. Це разюче і глибоке розуміння того, що наша поведінка змусила Спасителя, Який був безгрішним, навіть величнішим над усіх, витерпіти муки і страждання. Наші гріхи змусили Його кровоточити з кожної пори. Ці справжні моральні й духовні страждання є тим, що в Писаннях називають мати “розбите серце і впокорений дух” (УЗ 20:37). Такий дух є обов’язковою передумовою істинного покаяння” (The Teachings of Ezra Taft Benson [1988], 72).

Старійшина Джеффрі Р. Холланд звернув увагу на жахливі слова у розповіді Мормона про те, що час спасіння його народу минув: “Саме в цей момент в історії нефійців—лише через 950 років з її початку і тільки через трохи більше як 300 років з того часу, як їх відвідав Сам Божий Син—Мормон зрозумів, що вона добігла кінця. Можливо найжахливішими словами, які Мормон будь-коли писав, було просте твердження: “Я побачив, що день благодаті проминув для них, і фізично, і духовно”. Його народ засвоїв найбільш доленосний з усіх уроків, що Дух Бога не буде перемагатися в людині навіки; що час може сплинути, як для групи, так і для окремої людини. День покаяння може минути і для нефійців він проминув. Багато з них були “зрубаними у відкритому бунті проти свого Бога” і, за словами метафори, напрочуд влучної в її моральному сенсі, вони були “наваленими, як купи гною на лиці землі” (Christ and the New Covenant, 319).

Зображення

Остання битва нефійців

Президент Спенсер В. Кімбол (1895–1985) розповів, як сьогодні ми також можемо позбавити себе очищувальної милості покаяння: “Це правда, що величним принципом покаяння можна скористатися завжди, але для злочестивих і бунтівних існують серйозні застереження щодо цього твердження. Наприклад, гріх дуже легко формує звичку і інколи веде людей до трагічної точки, з якої немає повернення. … Коли грішник все глибше і глибше поринає у свій гріх, і провина сильніше укорінюється, а воля змінитися слабшає, ситуація поступово стає майже безнадійною, і він сковзає все нижче й нижче, доки не втратить бажання підніматися вгору чи спроможність це робити” (The Miracle of Forgiveness [1969], 117).

Ми можемо не усвідомлювати й не цінувати того, як сильно Небесний Батько допомагає нам у нашому повсякденному житті, коли ми намагаємося жити вірно. Мормон писав, що коли його народ став злочестивим, вони втратили силу Господа, яка раніше їх захищала. Служачи членом кворуму сімдесятників, старійшина Рей Х. Вуд пояснив: “Якщо людина порушує будь-яку із заповідей Бога і якщо вона не кається, Господь припиняє захищати і підтримувати її. Коли ми втрачаємо силу Бога, ми знаємо напевно, що проблема полягає в нас, а не в Богові. “Я, Господь, зв’язаний Своїм обіцянням, коли ви робите те, що Я кажу; але коли ви не робите того, що Я кажу, ви не маєте обіцяння” (УЗ 82:10). Наші негідні вчинки приносять горе. Вони засмучують та згашають “справжню яскравість надії”, яку приніс Христос (2 Нефій 31:20). Без Божої допомоги ми залишаємося наодинці” (у Conference Report, Apr. 1999, 54; або Ensign, May 1999, 40–41).

Незважаючи на те, що Мормон очолював свій народ протягом приблизно 35 років, в той момент він відмовився бути їхнім провідником. Напевно на Мормона справила враження робота зі скорочення Книги Мормона, якою він займався. Він бачив, що у полководця Моронія і Геламана були виправдані причини іти на війну (див. Aлма 43:9–58:12)—захищати свої землі, оселі, жінок, дітей, права, привілеї, волю і можливість поклонятися Богові. Він навчав народ стосовно цих цілей війни (див. Mормон 2:23–24). Побачивши, що прагненням тогочасних нефійців для битви з ламанійцями було “помститися” і що вони “почали вихвалятися своєю власною силою” і були винні у великій “злочестивост[і] й мерзот[і]”, він тимчасово відмовився очолювати їхні війська (Mормон 3:9–14).

Старійшина Ніл А. Максвелл застерігав нас не вихвалятися власною силою, а визнавати силу Небесного Батька: “Перш ніж насолоджуватися врожаєм праведних зусиль, давайте спочатку визнаємо Божу руку. В протилежному випадку з’являються виправдання й серед них такі: “Сила моя та міць моєї руки здобули мені цей добробут” (Повторення Закону 8:17). Або ми “запишаємося”, як давній Ізраїль (крім Гедеона і його ретельно відібраного невеличкого війська), вихваляючись, що “рука моя спасла мене” (Суддів 7:2). Коли ми вихваляємо нашу власну “руку”, нам буде вдвічі важче визнати Божу руку в усьому (див. Aлма 14:11; УЗ 59:21)” (у Conference Report, Apr. 2002, 43; або Ліягона, лип. 2002, с. 41).

Служачи у Верховному єпископаті, єпископ Гленн Л. Пейс закликав нас прагнути наслідувати любов, яку виявляв Мормон: “Цей пророк любив занепалий народ любов’ю подібною до Христової. Чи можемо ми задовольнитися меншою любов’ю? Ми мусимо просуватися вперед з чистою любов’ю Христа і поширювати добру новину євангелії. Чинячи так і ведучи війну добра проти зла, світла проти темряви та істини проти брехні, ми не повинні нехтувати нашим обов’язком перев’язувати рани тих, хто поліг у битві. В царстві немає місця для фаталізму” (у Conference Report, Oct. 1990, 8; або Ensign, Nov. 1990, 8–9).

Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі (1915–1985), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, пояснив, що, коли нас судитимуть, інші люди також братимуть участь у суді: “Насправді, в суді над праведними, під керівництвом Христа, братиме участь ціла ієрархія суддів. Він один виноситиме рішення щодо засуджувального вироку для злочестивих” (The Millennial Messiah [1982], 520).

Писання навчають, що принаймні п’ять джерел будуть задіяні в Судний день:

1. Ми самі (див. Алма 41:7; History of the Church, 6:314)

2. Наші єпископи (див. УЗ 41:9; 58:14, 17–20; 64:40; 72:17)

3. Писання (див. Об’явлення 20:12; 2 Нефій 25:18; 29:11; 33:14; 3 Нефій 27:25–26)

4. Апостоли (див. Матвій 19:27–30; 1 Нефій 12:9; 3 Нефій 27:27; Mормон 3:18; УЗ 29:12)

5. Ісус Христос (див. Іван 5:22; 3 Нефій 27:14)

Президент Джон Тейлор (1808–1887) докладніше розповів про роль апостолів у суді над нами: “На чолі стоїть Христос. … Здається, буде достатньо слушним, якщо дванадцять апостолів в Єрусалимі будуть суддями дванадцятьох колін, а дванадцять учнів на цьому [Американському] континенті будуть суддями нащадків Нефія; що брат Яреда і Яред мають бути суддями яредійців, їхніх нащадків; і що Перше Президентство і дванадцять, які служать в нашу добу, мають бути суддями людства цього розподілу” (The Gospel Kingdom, sel. G. Homer Durham [1987], 138).

Зображення

Спаситель Ісус Христос

Художник Дел Парсон, © 1983 IRI

Президент Гордон Б. Хінклі свідчив, що Книга Мормона є ще одним свідченням про Христа: “Ми маємо Писання Нового Світу—додаткове свідчення про божественність і реальність Господа Ісуса Христа, всеохоплюючу милість Його Спокути і Його вихід із темряви могили. Ці Писання містять у собі багато “певних пророчих слів” стосовно Того, Хто мав народитись від діви,—Сина Всемогутнього Бога. Там містяться пророцтва про Його роботу серед людей, як смертної людини. Там є проголошення про Його смерть, Агнця без вад, Який мав бути принесений в жертву за гріхи світу. Там міститься зворушлива, надихаюча і правдива розповідь про явлення воскреслого Христа до чоловіків і жінок, які жили на західному континенті. Ось це свідчення, яке можна тримати в руках; ось воно, щоб його читати; ось воно, щоб про нього розмірковувати і молитися, маючи обіцяння, що той, хто молиться, знатиме силою Святого Духа про його істинність і правдивість (див. Мороній 10:3–5)” (у Conference Report, Apr. 1994, 95; або Ensign, May 1994, 72).

Аммарон сказав Мормону взяти з пагорбу Шим великі пластини Нефія і продовжити вести на них літопис. Мормон мав залишити решту пластин (пластини з латуні, малі пластини Нефія і пластини Етера) у пагорбі Шим (див. Mормон 1:2–4). Мормон забрав великі пластини, записав на них повну розповідь про справи його народу і використав вибрану частину пластин для написання власної стислої й скороченої історії свого народу (див. Mормон 2:18). Пізніше Мормон повернувся до пагорбу Шим і забрав звідти усі пластини (пластини з латуні, малі пластини Нефія, пластини Етера та всі інші пластини) (див. Mормон 4:23). Боючись, що ламанійці можуть знищити літописи, Мормон знову заховав пластини, у пагорбі Кумора, за винятком власних скорочень і малих пластин Нефія (золотих пластин) (див. Mормон 6:6). Ці золоті пластини Мормон передав своєму синові Моронію (див. Mормон 6:6; Слова Мормона 1:1–7).

Президент Гарольд Б. Лі (1899–1973) пояснив, що злочестиві люди, за часів життя Мормона, втратили не лише Святого Духа, але й Дух Христа у своєму житті: “Мормон описав деяких людей з його народу, від яких відійшов Дух Господа, і коли я читав про це … для мене стало очевидним, що те, про що він говорив, не було простою неспроможністю мати супровід або дар Святого Духа. Він говорив про те світло істини, яке отримує кожен, хто народжується у світ, і яке ніколи не припинить змагатися з людиною, якщо тільки вона не втратить його через власні гріхи” (у Conference Report, Apr. 1956, 108).

Мормон тужив через аморальність свого народу, який колись був “приємним”. Президент Гордон Б. Хінклі говорив про деякі благословення, пов’язані з приємністю, і вимоги для досягнення такого стану: “Існує чудове благословення мудрості, знання, саме схованих скарбів знання. Нам обіцяно, що ми будемо чудовою землею, якщо ходитимемо у слухняності цьому закону. Я можу витлумачити слово земля, як народ, у тому значенні, що ті, хто ходить у слухняності, будуть чудовим народом. Який це прекрасний стан бути чудовим народом, який інші називатимуть благословенним!” (у Conference Report, Apr. 1982, 60; або Ensign, May 1982, 40).

Мормон писав для нас, хто живе в останні дні, закликаючи нас визнати Бога і Його силу. Ми—в Його руках. Старійшина В. Крейг Цвік, сімдесятник, пояснив певний символізм і благословення, пов’язані з перебуванням у руках Бога:

“Руки—це частина тіла, яка оточена великим символізмом. Гебрейською, йад, найбільш уживане слово в значенні рука, також алегорично означає силу, міць і могуть (див. William Wilson, Old Testament Word Studies [1978], 205). Отже, руки означають силу й міць. …

Бути в руках Бога означає, що ми не тільки перебуваємо під Його пильним доглядом, але й також оберігаємося й захищаємося Його дивовижною силою.

Скрізь у Писаннях ми знаходимо згадування про руку Господа. Знов і знов читаємо свідчення про Його небесну допомогу. Його всесильні руки створили світи і при цьому є достатньо ніжними, щоб благословити малих дітей. …

Кожен з нас має знати, що ми можемо жити в силі Господній. Ми можемо дати Йому взяти нашу руку, і тоді ми відчуємо, як Його підтримка підносить нас до висот, що самим нам не під силу. …

…Як навчитися простягати руку і приймати втішення, що надає Господь?

Ось чотири ключові принципи:

Учіться

Слухайте

Шукайте Духа

Завжди моліться

Господь живитиме й підтримуватиме, якщо ми будемо готові відкрити двері та прийняти Його небесну допомогу. …

Уявіть собі рани на Його руках. Його обвітрені руки, так, Його руки, що символізують розірвану плоть і фізичну жертву, додають нашим рукам сили і спрямування.

Саме поранений Христос допомагає нам пройти крізь випробування. Саме Він підтримує, коли нам потрібно більше повітря, щоб дихати, вказати напрямок, щоб іти, або додати мужності, щоб продовжувати путь.

“Якщо ми будемо виконувати заповіді Бога і йти з Ним рука в руку Його стежками, то йтимемо з вірою і ніколи не відчуємо себе самотніми” (у Conference Report, Oct. 2003, 36–38; або Ліягона, лист. 2003, сс. 34–36).

Мормон оплакував загибель свого нерозкаяного народу і тужив, що вони не змінили своїх шляхів до завершення свого життя. Мормон навчав, що якби вони полишили свою гордість і покаялися в своїх гріхах, їхнє возз’єднання зі Спасителем було б радісним (див. Mормон 6:17).

Ми також мусимо підготувати себе, щоб постати перед Господом на Суді. Президент Джеймс Е. Фауст пояснював:

Зображення

Друге пришестя Спасителя

Художник Гаррі Андерсон © IRI

“Ми палко прагнемо отримати благословення Спокути—стати єдиними з Ним, бути в Його божественній присутності, почути кожний своє ім’я, коли Він з сяючою усмішкою радо вітатиме нас із поверненням додому, з розкритими обіймами, щоб огорнути Своєю безмежною любов’ю. О, якою чудовою буде ця подія, якщо ми зможемо відчути себе достатньо гідними перебування в Його присутності! Вільний дар Його великої спокутної жертви заради кожного з нас—це єдиний засіб, за допомогою якого ми зможемо бути достатньо піднесеними, аби стати перед Ним і побачити Його лицем до лиця. Величне послання євангелії—це досконала любов, яку Спаситель виявляє до всіх і кожного з нас. Це любов, сповнена милістю, терпінням, благодаттю, справедливістю, довготерпінням і, найголовніше, прощенням.

Своїм злим впливом Сатана прагне знищити всі наші сподівання на те, що ми зможемо подолати власні провини. Він хоче, щоб ми відчували себе загубленими, що надії немає. На відміну від нього, Ісус простягає до нас свої руки, щоб підняти нас. Через наше покаяння і дар Спокути ми можемо підготуватися, щоб набути гідності стояти в Його присутності” (у Conference Report, Oct. 2001, 22; або Ліягона, січ. 2002, сс. 19–22).