Сила доброти

Мені іноді стає сумно, коли я чую, як розказують щось недобре не лише про людей у Церкві, але й про людей у світі. Щось недобре, як правило, не говориться під натхненням від Господа. Дух Господа—це дух доброти; це дух терпіння; це дух милосердя й любові, стриманості й довготерпіння; і немає жодного з нас, кому були б не потрібні всі ці чесноти, які приходять, коли ми маємо Дух нашого Небесного Батька⁴.

Слід застосовувати кожний вплив заради добра. Люцифер застосовує кожний засіб, щоб знищити душі в людській сім’ї. Він набагато активніший, ніж будь-коли до цього, і працює дуже підступним шляхом. Я не займатиму багато часу, щоб назвати всі численні шляхи, якими він діє, але є один, яким він діє і діяв від початку світу, і цей шлях—спокушати одну людину, щоб вона шкодила репутації інших, кажучи про них щось недобре⁵.

Так легко когось критикувати, так легко знаходити чиїсь помилки, і часом ми говоримо щось неприємне про наших сусідів і друзів. А Небесний Батько ось що сказав нам … :

“Не судіть, щоб і вас не судили;

бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють і вам.

І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?

Або як ти скажеш до брата свого: “Давай вийму я заскалку з ока твого”, коли он колода у власному оці?” [Матвій 7:1–4].

Нам, як народу, дано пораду не критикувати тих, з ким ми спілкуємося, не ставитися до них недобре, не говорити про них неприємне. У цьому відношенні нам належить бути якнайкращим прикладом у всьому світі. Задумайтеся над тим, скільки є сьогодні критики. Візьміть свої газети, і ви побачите те недобре, що сказано одними людьми на адресу інших, і хоч часто людина, яка критикує, має колоду у власному оці і нічого чітко не бачить, вона все одно думає, що її брат має скалку у своєму оці⁶. [Див. рекомендацію 2 на сторінці 231].

Чи ми все ж таки схильні помічати недоліки й слабкості наших ближніх? Але це суперечить вченням євангелії Ісуса Христа. Існує категорія людей, які завжди знаходять помилки і критикують в самий нищівний спосіб. Критика є різною. Якщо ми можемо критикувати конструктивно під впливом Духа Господа, то можемо змінити на користь і належним чином те, що робиться. Але якщо ми маємо дух, що підштовхує відшукувати помилки, вказувати на слабкості та невдачі інших у нищівній манері, то це ніколи не відбувається завдяки присутності Духа Небесного Батька і завжди є шкідливим⁷.

Цього вечора я стою тут, щоб розказати про одного чоловіка, який кілька років тому відправився додому. … Я маю на увазі Френсіса М. Лімана [з Кворуму Дванадцятьох Апостолів], і я хочу сказати вам, що цей великий чоловік був ніжним, як немовля, ну просто як маленька дитина, і його бажання допомогти та підбадьорити було прекрасним. Я чув, як він часто хвалив своїх братів, коли ті робили щось гідне похвали—один виступив з чудовою промовою, інший переконливо свідчив, ще інший зробив щось ще, що заслуговувало похвали. Я бачив, як він обнімав їх і казав: “Я пишаюся вами і тим, що ви так добре зробили”. Чи не заслуговує на похвалу такий спосіб життя? Живучи так, ми робимо себе щасливими. Якби ми замість того, щоб заздрити, помічали чесноти і здібності оточуючих, і дякували їм та хвалили їх, якби ми бачили силу, націлену на добро, в [інших], то наскільки б це було краще.

Багато хто з нас живе в такій атмосфері, в якій ми майже німіємо, коли настає момент похвалити когось. Ми, здається, нездатні сказати те, що могли б сказати … для благословення інших. Давайте шукати чесноти в оточуючих нас людях і, помічаючи ці чесноти, давайте робити людей щасливими, хвалячи їх⁸.

Я благаю вас, мої брати і мої сестри, давайте будемо щедрими одне з одним. Давайте будемо настільки терпеливими одне до одного, як ми б хотіли, щоб інші були терпеливими до нас. Давайте помічати чесноти наших сусідів та друзів і говорити про ці чесноти, а не шукати помилки та критикувати. Якщо ми будемо робити це, то будемо випромінювати радість, і ті, хто знає нас найкраще, будуть любити нас⁹. [Див. рекомендацію 3 на сторінці 231].

Є ті, хто допускатиметься помилок. Сьогодні серед нас є ті, хто збився зі шляху, але вони—діти нашого Господа і Він любить їх. Він дав вам і мені право йти до них з добротою і любов’ю, з терпінням і з бажанням благословити, знайти, як їм виправити помилки, яких вони допускаються. Я не маю привілею судити когось із тих, хто зробив помилки і продовжує їх робити, якщо тільки я не покликаний для цього через владу, яка може надати мені такі повноваження. Але я маю привілей—якщо я бачу, що вони чинять неправильно,—тим чи іншим способом, якщо це можливо, повернути їх назад на шлях, що веде до вічного життя в целестіальному царстві¹⁰.

Давайте не висловлювати своє невдоволення нашими друзями та сусідами через те, що вони не роблять того, чого ми хочемо, щоб вони робили. Натомість давайте любити їх за те, що вони роблять те, що Небесний Батько хотів би, щоб вони робили. Ми можемо робити це, і ми не можемо завоювати їхню довіру або їхню любов ніяким іншим шляхом¹¹.

Яка радість, який спокій, яке задоволення можуть прийти в життя наших сусідів та друзів завдяки доброті! Якби мені хотілося написати це слово великими літерами і проголошувати його. Доброта—це сила, яку Бог дав нам, щоб відмикати тверді серця і пом’якшувати уперті душі й вести їх до розуміння Його цілей¹². [Див. рекомендацію 4 на сторінці 231].

Це наш обов’язок—я повинен сказати, це також і наш привілей, так само як і наш обов’язок—приділяти достатньо часу, щоб оточити наших дітей охороною і так любити їх та заслуговувати їхню любов, щоб вони з радістю прислухалися до нашої думки та поради¹³.

Живіть так, у любові й доброті, щоб мир і молитва, і вдячність були разом у вашому домі. Не дозвольте, щоб ваш дім був просто місцем, де ви вішаєте ввечері свій кашкет, споживаєте їжу, а потім біжите кудись в інше місце; нехай ваш дім буде місцем перебування Духа Господнього¹⁴.

Я молюся, щоб ми могли сповнитися того духа, який іде від [Господа] і який є духом любові, доброти й допомоги, терпіння і стриманості. І якщо ми зберігатимемо цей дух з нами в нашому домі, наші хлопчики і дівчатка виростатимуть такими, якими ми хотіли б, щоб вони були¹⁵.

Пам’ятаю, кілька років тому я їхав потягом на північ. Сидячи у вагоні, я помітив знайому жінку. … Вона впізнала мене, коли я йшов проходом вагону. Вона заговорила до мене, і я запитав: “Куди ви їдете?” Вона відповіла: “Я їду в Портленд, [Орегон]”. Я знав, що її сім’я була не з багатих. Я знав, що ця жінка була матір’ю сім’ї, в якій було багато синів, і сказав: “Що за справи ведуть вас у Портленд?” Вона сказала: “У мене там син у лікарні”.

Мені не було відомо, що хтось із її дітей переїхав жити так далеко, тому я трошки розпитав її і вона відкрила мені своє серце. Вона сказала: “Мій наймолодший хлопець кілька тижнів тому залишив дім і не сказав, куди збирається податися. Ми жодної вісточки не отримали від нього, але, безсумнівно, він збирався поїхати у світ, йому хотілося самому подивитися на світ; і перше повідомлення, яке ми отримали з місця його перебування, була телеграма. Вона прийшла з лікарні Мерсі, що в Портленді, і в ній було сказано, що наш хлопчик захворів і перебуває у тій лікарні”. Вона сказала: “Звичайно, це послання просто шокувало нас. Єдине, що залишалося робити, це зібрати все, що ми маємо, і відразу ж їхати до хлопця”.

… Вона була готова сидіти всю ту тривалу поїздку, день і ніч, не ображаючись на недоброту й нерозсудливість свого сина, а тільки думаючи, що він—її, що він належить їй, що Бог дав його їй і що Небесний Батько очікував, що вона зробить все можливе, аби збагатити його життя і підготувати його до можливостей, що були у нього попереду. Тож усі довгі години вночі, коли потяг гуркотів по рейках, ця добра жінка сиділа, глибоко переживаючи за свою дитину, і кожна миля наближала її хоч трошки до того магніту, який притягав її серце. Нарешті приїхавши, вона щодуху помчала до лікарні. Виявилося, що місце, де я мав зупинитися, знаходилося неподалік тієї лікарні, тож я пішов туди, аби подивитися, що сталося.

Ласкава мати сиділа біля ліжка свого сина, який захворів на тяжку форму пневмонії; він лежав, страждаючи від болю. Вона не сварила його за те, що він не подумав про неї; вона не тримала образу за його байдужість і легковажність, вона просто дякувала за можливість бути зі своїм хлопчиком, якого Бог їй дав. Вона тепер намагалась знову доглядати за дитиною, заради якої вона увійшла в партнерство зі своїм Небесним Батьком, щоб привести її у цей світ. До речі, юнаку було приблизно 16 років, та він все ще був для неї дитиною. Вона намагалась підбадьорити його, розповідаючи про те, що могло звеселити його і принести задоволення, тим самим показуючи йому можливості, які будуть в нього, коли він одужає. У цьому місці горя й муки, що заповнювали палату до її приходу, було справжнє сяйво світла, спокою і щастя, що з’являлося на обличчі хлопця, коли він дивився на лице тієї, яка жертвувала своїм життям заради його існування і яка у цьому випадку проїхала таку довгу відстань, щоб сидіти біля нього і повернути його до життя.

Я іноді замислююся: чи ці матері усвідомлюють, якими чудовими вони є в очах своїх дітей у ситуаціях, подібних цій. Той хлопець уже задовго до того, як його мати опинилася там, вирішив, що ніколи більше не зрадить свою матір, ніколи знову не буде неуважним до того, що вона йому дала, і прийняв рішення, що ім’я, яким його було названо, буде шануватися ним доти, поки він житиме¹⁶. [Див. рекомендацію 5 на сторінці 231].

Я молюся, щоб любов до євангелії нашого Господа палала в наших душах і збагачувала наше життя, щоб вона робила чоловіків добрішими до дружин, дружин—до чоловіків, батьків—до дітей і дітей—до батьків, бо це—євангелія Ісуса Христа, яка є євангелією любові і доброти¹⁷.