Життя і священнослужіння Джорджа Альберта Сміта

Якось Джорджу Альберту Сміту під час його служіння Президентом Церкви була надіслана фотографія із запискою такого змісту: “Я посилаю вам цю фотографію, бо вона є наочним зображенням людини, якою, я вірю, ви є”. Це була фотографія Президента Сміта, на якій він розмовляє з матір’ю та її чотирма малими дітьми. У той день Президент Сміт поспішав, щоб встигнути на потяг, і тут його зупинила мати, яка сподівалася, що її діти матимуть нагоду потиснути руку Божому пророку. Цей момент і зафіксував на фотографії спостерігач.

Далі в записці було сказано: “Ми тому так цінуємо [цю фотографію], бо ви при всій своїй зайнятості і незважаючи на те, що поспішали сісти в авто, аби встигнути на потяг, який вже стояв, усе ж знайшли час потиснути руку кожному з дітей тієї сім’ї”¹.

Добрі вчинки, подібні до цього, були характерними для життя і священнослужіння Джорджа Альберта Сміта. Чи виявляючи любов і підбадьорюючи сусіда, у якого похитнулася віра, чи організуючи широкомасштабні доброчинні заходи, щоб нагодувати тисячі людей, Джордж Альберт Сміт жив за заповіддю Спасителя: “Люби свого ближнього, як самого себе!” (Марк 12:31).

Ранні роки, 1870–1890 рр.

Джордж Альберт Сміт народився 4 квітня 1870 року в сім’ї Джона Генрі та Сари Фарр Смітів у скромному домі в Солт-Лейк-Сіті. Сім’я Смітів мала великий спадок служіння в Божому царстві. Батько Джорджа Альберта пізніше служив у Кворумі Дванадцятьох Апостолів і у Першому Президентстві. Його дід, Джордж А. Сміт, на честь якого його було названо, був двоюрідним братом пророка Джозефа Сміта і був серед перших піонерів-святих останніх днів, які увійшли в Долину Солоного озера в 1847 році; Джордж А. Сміт також був апостолом і радником Президента Бригама Янга. Прадід Джорджа Альберта Сміта, Джон Сміт, служив патріархом у Церкві і першим президентом колу в Солт-Лейк-Сіті. А його дід по материнській лінії, Лорін Фарр, був першим мером Огдена, Юта, і першим президентом колу в цьому місті.

Джордж Альберт Сміт любив своїх батьків і захоплювався ними. Він був вдячний батькові за те, що той навчив його приходити на допомогу людям, які були в нужді², і він високо цінував свою матір за жертви, які та принесла заради виховання своєї сім’ї в євангелії. “І хоч ми були дуже бідними,—згадував він,—і мій батько був на місії, коли мені було п’ять років, я не пригадую, щоб колись чув, як моя мати на щось нарікала, і я ніколи не бачив, щоб вона плакала через умови, в яких жила. Вона вміла витратити долар так, як цього не вдавалося нікому з людей, яких я будь-коли знав. …

… Коли батько був на місії, його місце в домі займала мати, і вона дійсно була главою сім’ї в його відсутність. Ми молилися, благословляли їжу, а якщо хтось хворів, вона кликала старійшин, бо мала велику віру в обряди євангелії. Вона завжди була платником повної десятини; і наскільки я був здатний це зрозуміти, їй і в голову не приходило, що може бути щось неправильним і що “мормонізм”—не істинний. Вона вірила в нього усією своєю душею”³.

Особливо добре запам’яталося Джорджу Альберту Сміту, як мати навчала його молитися і вірити в те, що Бог відповідає: “Коли я думаю про вплив моєї матері на мене в дитинстві, я зворушуюся до благоговіння й сліз. … Я пам’ятаю, наче це було вчора, як вона брала мене за руку і ми піднімалися сходами на другий поверх. Там я ставав перед нею на коліна, і вона, тримаючи мене за руку, навчала мене молитися. Дякуйте Богові за таких матерів, які мають у своєму серці дух євангелії і бажання благословляти. Я міг би повторити ту молитву, а пройшло скільки багато років відтоді, як я їй навчився. Вона дала мені впевненість в тому, що я мав Небесного Батька, і дала мені знати, що Він чув молитву й відповідав на неї. Коли я підріс, ми й далі жили у двоповерховому каркасному будинку, і коли дув сильний вітер, він так хитався, наче ось-ось розвалиться. Бувало, я був так наляканий, що не лягав спати. Моє ліжко самотнім стояло у маленькій кімнаті і багато ночей я злазив з ліжка і ставав на коліна та просив мого Батька Небесного потурбуватися про наш дім, зберегти його, щоб він не розлетівся на шматки, а потім я знову залазив у ліжко, просто впевнений: я буду збережений від зла, бо відчував, наче тримаюся за Батькову руку”⁴.

Озираючись на своє дитинство, Джордж Альберт Сміт сказав:

“Мої батьки жили в дуже бідних умовах, але я прославляю свого Творця і дякую Йому від всього серця за те, що він послав мене саме в їхню сім’ю.

… Ще бувши хлопчиком, я дізнався, що це—Господня робота. Я дізнався, що на землі були живі пророки. Я дізнався, що натхнення Всевишнього впливатиме на тих, хто жив так, щоб отримати його.

… Я вдячний за своє первородство, вдячний за батьків, які навчали мене євангелії Ісуса Христа і подавали приклад у своєму домі”⁵.

Юного Джорджа Альберта Сміта знали як щасливого й жартівливого хлопця. Друзі шанували його за життєрадісну вдачу, він із задоволенням розважав їх грою на губній гармоніці, банджо і гітарі та репертуаром веселих пісень. Але він також отримав і досвід, який допоміг йому розвинути в собі сильне почуття відповідальності, дивовижне для його юного віку. У 12 років Джордж Альберт відвідував Академію Бригама Янга, де отримав кілька порад, які глибоко позначилися на його житті. Згодом він пригадував:

“Мені пощастило, що частина предметів викладалася доктором Карлом Дж. Майзером, цим видатним освітянином, який був першим будівничим наших великих церковних шкіл. … Я не пам’ятаю багато з того, що було сказано протягом року, який я там провів, але було там щось, чого я, мабуть, не забуду ніколи. Я розповідав про це вже не один раз. Якось доктор Майзер підвівся і сказав:

“Ви будете давати звіт не лише за те, що робите, але й будете відповідальними за кожну думку, яку маєте”.

Коли я був хлопчиком, то не мав звички старанно контролювати свої думки, тож для мене було вкрай важко визначити, що ж потрібно з цим робити, і це мене непокоїло. Справді, це пристало до мене як реп’ях. Десь через тиждень чи днів десять по тому я раптом зрозумів, що він мав на увазі. Тоді я зміг побачити принцип, що був закладений у цих словах. Несподівано до мене прийшло розуміння того, що він сказав: “Ти дійсно будеш відповідати за свої думки, бо коли твоє життя закінчиться у цьому світі, воно буде результатом твоїх думок”. Ця одна порада була для мене могутнім благословенням усе моє життя, і в багатьох випадках вона давала мені змогу уникати неналежних думок, бо я усвідомлював, що по закінченню своєї земної праці я буду продуктом своїх думок”⁶.

Юний Джордж Альберт Сміт прийняв на себе важливі обов’язки в сім’ї в 1882 році, коли його батько, який на той час служив у Кворумі Дванадцятьох Апостолів уже два роки, був покликаний служити президентом Європейської місії. Відсутність Джона Генрі вимагала, щоб Джордж Альберт був поміччю сім’ї. Коли йому було 13 років, він звернувся з проханням прийняти його на роботу на одну церковну фабрику, при якій був магазин, в Солт-Лейк-Сіті, але менеджер сказав, що вони не можуть дозволити собі найняти когось. Джордж Альберт відповів, що він не просить, щоб йому платили за працю, а лише дозволили працювати. І додав: “Я знаю: якщо я чогось вартий, то мені заплатять”⁷. Його позитивне ставлення дало йому можливість стати робітником на фабриці й отримувати 2,5 долари на тиждень, а його сумлінність в роботі невдовзі допомогла йому переходити на кращі робочі місця у цій компанії.

Коли йому було 18 років, він знайшов собі роботу у геодезійній партії на залізниці. На цій роботі він пошкодив собі зір; причиною став сліпучий блиск пісків пустині на сонці. Це стало причиною того, що Джордж Альберт назавжди пошкодив собі зір, через що йому було важко читати і він відчував незручності впродовж всього життя.

Місіонерське служіння й одруження, 1891–1894 рр.

У вересні 1891 року Президент Уілфорд Вудрафф покликав Джорджа Альберта Сміта служити на короткостроковій місії на півдні Юти. Його конкретним завданням було працювати у тій місцевості з молоддю Церкви. Упродовж наступних чотирьох місяців він та його напарник допомагали заснувати молодіжні організації у колах і приходах, виступали на численних зборах і заохочували молодих людей жити за нормами Церкви.

Повернувшись з місії, Джордж Альберт продовжував залицятися до дівчини, яку кохав ще з дитинства, Люсі Вудрафф, онуки Президента Уілфорда Вудраффа. Вони зростали по сусідству, і характер Джорджа Альберта розвивався в Люсі на очах. У своєму щоденнику вона так написала про своє захоплення ним: “Цього вечора я усамітнилася з вдячністю до Бога в серці … і молюся, щоб Він дав мені сили більше заслужити любові того, кого я дійсно вважаю одним з найкращих молодих людей, які тільки жили колись на землі. Від його люб’язності й доброти у мене на очах навертаються сльози”⁸.

Проте біля Люсі було багато тих, хто упадав за нею, і дехто з них був дуже заможний та дарував їй дорогі подарунки. А Джордж Альберт Сміт полонив її своєю відданістю Господу. Він написав їй: “Якщо ти хочеш вийти заміж за людину з грішми, то це не за мене, бо я вже давно вирішив, що я не буду присвячувати самого себе чи своє життя, чи свій час на заробляння грошей, а присвячу його лише служінню Господу та допомозі Його дітям у цьому світі”⁹. Люсі зробила свій вибір, і 25 травня 1892 року вона та Джордж Альберт Сміт одружилися в храмі Ментай, Юта. Шлюбну церемонію провів батько Джорджа Альберта. У той день Люсі подарувала своєму чоловіку маленький медальйон зі своєю фотографією всередині. Він носив цей медальйон на ланцюжку кишенькового годинника, де він був близько до його серця, і носив його майже щодня всю решту свого життя¹⁰.

Молодята пробули разом менше місяця, бо Джордж Альберт вирушив на ще одну місію, цього разу його завданням було проповідувати на півдні Сполучених Штатів. І хоч вони знали, що його від’їзд був неминучим—покликання на місію прийшло за три тижні до їхнього одруження—розлучатися було все ж важко. Їх обох переповнювала радість, коли через чотири місяці після цього Люсі була покликана служити поруч з її чоловіком в офісі місії, де старійшина Сміт був перед цим призначений служити секретарем місії.

Президентом місії у південних штатах був Дж. Голден Кімбол, який в той же час служив членом кворуму сімдесятників. За час служіння старійшини Сміта президент Кімбол двічі мав залишати місію, щоб вирішувати важливі справи в Солт-Лейк-Сіті—один раз невдовзі після того, як старійшина Сміт став секретарем місії, а другий—через рік по тому. В обох випадках президент Кімбол залишав надзвичайно велику відповідальність направляти роботу місії й керувати нею на старійшині Сміті, надаючи йому в численних листах підтримку й поради. Загалом старійшина Сміт служив виконуючим обов’язки президента місії приблизно 16 місяців. Президента Кімбола турбувало те, що він так довго був далеко від місії, однак він довіряв своєму молодому помічникові. У листі до старійшини Сміта він написав: “Я думаю, мої проникливість і розум, якими б обмеженими вони не були, дозволили мені оцінити ваші чесність і достоїнство, що, запевняю вас, я й зробив”¹¹. В іншому листі він написав: “Завжди пам’ятайте цю головну ідею: я високо ціную вашу працю, старанність і хороший характер”¹².

У президента Кімбола було чимало нагод помітити старанність і хороший характер старійшини Сміта. Одного разу їм разом довелося подорожувати і їх запросили переночувати в маленькому дерев’яному домі. Пізніше Джордж Альберт Сміт розповідав:

“Опівночі ми були розбуджені жахливою стріляниною та криками з вулиці. До наших вух долетіла брудна лайка, коли ми посідали в ліжку, аби зрозуміти, що відбувається. Яскраво світив місяць, і ми могли бачити, що на вулиці повно людей. Президент Кімбол схопився з ліжка й почав одягатися. Ті чоловіки били в двері й непристойними словами наказували мормонам вийти, бо вони збиралися їх застрелити. Президент Кімбол спитав мене, чи не збираюся я встати й одягтися, на що я відповів “ні”, я збирався залишитися в ліжку, бо я був впевнений, що Господь потурбується про нас. А вже через кілька секунд у кімнату почали стріляти. Очевидно, нападники розділилися на чотири групи й стріляли по кутах будинку. Тріски так і літали над нашими головами в усіх напрямках. На кілька секунд запала тиша, потім знову посипався град пострілів і трісок полетіло ще більше. Я зовсім не відчував страху. Я був дуже спокійний, лежачи там й переживаючи одну з найжахливіших подій свого життя, та я був упевнений, … що Господь захистить мене, і Він захистив.

Напевне у зловмисників пропала охота до подальших дій і вони пішли собі. Наступного ранку, коли ми відчинили двері, біля них була величезна в’язка товстих палиць з ліщини, які на півдні країни зловмисники використовували, щоб бити місіонерів”¹³.

Через багато років Джордж Альберт Сміт розповідав про цей випадок своїм онукам, щоб навчити їх довіряти Господу. “Я хочу, щоб ви добре запам’ятали,—казав він—що в часи небезпеки Господь піклуватиметься про вас, якщо ви даватимете Йому для цього можливість”¹⁴.

Сімейне життя

Джордж Альберт і Люсі були звільнені від їхньої місії у червні 1894 року. Люсі через кілька місяців після їхнього повернення в Солт-Лейк-Сіті отримала благословення від свого діда, Президента Уілфорда Вудраффа, в якому було сказано, що вона народить дітей. 19 листопада 1895 року вона народила дочку, яку вони назвали Емілі, а через чотири роки народилася ще одна дочка, Едіт. Їхня остання дитина, Джордж Альберт молодший, народився в 1905 році.

Джордж Альберт Сміт був люблячим батьком, якого обожнювали його діти. Едіт написала про нього: “Як на мене, мій батько мав всі риси, за які батька любить його дочка. Він як батько справджував усі мої сподівання”. Особливо вражало дітей те, як Джордж Альберт ставився до своєї коханої дружини. “Закоханість і увага батька до матері були вражаючими,—писала Едіт.—Він ніколи не пропускав нагоди виявити їй те, що він її цінує. Що б вони не робили, вони робили це разом, добре спланувавши і злагоджено. Вона для нього була безцінною. … І хоч всі ми обожнювали маму, я впевнена, його уважність і ніжність до неї робили її для нас, дітей, навіть ще більш любою”¹⁵.

Як батько, Джордж Альберт Сміт сумлінно намагався допомогти своїм дітям відчути радість, яку приносить життя за євангелією. В один з днів на Різдво, після того як подарунки були відкриті, він спитав своїх маленьких донечок, як вони подивляться на те, щоб віддати кілька з їхніх іграшок діткам, які не отримали жодного Різдвяного подарунка. Оскільки дівчатка тільки-но отримали нові іграшки, вони погодилися віддати нужденним дітям кілька своїх старих іграшок.

“А чи не хочете ви віддати їм також і кілька нових іграшок?”—лагідно підказав їм Джордж Альберт.

Його доньки завагалися, але врешті-решт погодилися віддати одну чи дві зі своїх нових іграшок. Тоді Джордж Альберт повів дівчаток в дім, де жили діти, яких він мав на увазі, і вони віддали подарунки. Це настільки підвищило їм настрій, що, коли вони вийшли з того дому, одна з дівчаток сказала із захопленням в голосі: “А тепер пішли й віднесемо їм і решту іграшок”¹⁶.

Кворум Дванадцятьох Апостолів, 1903–1945 рр.

У вівторок, 6 жовтня 1903 року, у Джорджа Альберта Сміта був дуже напружений день на роботі і він не зміг того дня бути на сесіях генеральної конференції. Коли він залишав офіс, післяобідня сесія конференції вже майже завершувалася, тож він пішов додому з наміром повести дітей на виставку.

Наблизившись до свого дому, він здивувався, помітивши безліч відвідувачів, одна з яких підійшла до нього й тепло привітала.

“І з чим же це?”—спитав він.

“А ви хіба не знаєте?”—відповіла вона.

“Не знаю про що?”

“Як же, вас підтримали як члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів”,—вигукнула відвідувачка.

“Цього не може бути,—сказав Джордж Альберт.—Це якась помилка”.

“Та я сама чула”,—відповіла на те вона.

“Це, мабуть, якийсь інший Сміт,—сказав він.—Мені про це не було сказано ні слова, і я не можу повірити в це”.

Збентежена відвідувачка повернулася у Скинію, щоб з’ясувати, чи не помилилася вона. Там їй сказали, що її правда—Джордж Альберт Сміт став тільки-но покликаним членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів¹⁷.

Пізніше його дочка Емілі згадувала про таку сцену в домі Смітів: “Здавалося, вся Скинія потоком рушила через газон в наш дім, вигукуючи й цілуючи маму. Усі вони казали, що батько став апостолом, і ми подумали, що бути апостолом—це найгірше, що тільки може бути”.

І навіть після того, як це повідомлення підтвердилося, Джордж Альберт вирішив, що він все ж поведе своїх доньок на виставку, як їм і обіцяв, “хоч він там майже нічого й не бачив,—згадувала Емілі.—Він провів увесь час, підперши спиною стіну й розмовляючи з людьми”¹⁸.

Через два дні, 8 жовтня 1903 року, Джордж Альберт Сміт був висвячений в апостоли у верхній кімнаті Солт-Лейкського храму Президентом Джозефом Ф. Смітом. Після висвячення йому було запропоновано поділитися своїми почуттями з присутніми членами Кворуму дванадцятьох. “Я відчуваю себе слабким і нерозсудливим у порівнянні з чоловіками зрілих літ,—сказав він,—але моє серце—воно таке як треба, і я щиро бажаю рухати вперед Господню роботу. … У мене є живе свідчення про божественність цієї роботи; я знаю, що євангелія прийшла на землю під керівництвом та проводом Самого Господа і що ті, хто обраний головувати, були і є Його слугами у кожній справі. Я хочу і молюся, щоб я міг жити чистим і смиренним життям, аби мені мати право на підказки і настанови Духа, щоб вони направляли мене в житті”¹⁹.

Джордж Альберт Сміт служив у Кворумі дванадцятьох майже 42 роки, 2 з них—як президент Кворуму. За цей час він виконав безліч завдань і багато чим благословив людей по світу.

Він ділився євангелією й заводив друзів для Церкви

Старійшина Сміт мав природжений талант давати людям поводитися невимушено і перетворювати ворогів на друзів. Один місцевий бізнесмен, нечлен Церкви, на похороні президента Сміта так сказав про нього: “З ним було легко ладити. Він був людиною, з якою вам просто хотілося мати стосунки. Від його дружньої посмішки, його сердечного потиску руки й теплоти його вітання у вас в душі, у вашому серці виникала впевненість в щирості його дружби до вас і до інших²⁰.

У час, коли Церква залишалася все ще маловідомою у світі і до неї багато людей ставилися з підозрою, цей талант був безцінним. Одного разу, виконуючи якесь доручення у Західній Віргінії, він дізнався, що міські чиновники погрожували арештом кожному, хто був би поміченим у проповідуванні мормонізму. Старійшина Сміт зустрівся з начальником секретаріату мерії, містером Енглом, щоб спробувати змінити таку політику. Пізніше він записав у щоденнику: “Коли я вперше звернувся до містера Енгла, він повівся дуже різко і коротко мене проінформував, що в цьому місті толерантно до нас ставитися не будуть. … Я сказав йому, що переконаний в тому, що його неправильно інформували і що я не проти того, щоб сісти з ним та поговорити. … Ми деякий час обговорювали питання мормонізму. Перед тим, як я пішов, він значно пом’якшав, ми потисли один одному руку і він дав мені свою картку. Я пішов, упевнено відчуваючи, що мені вдалося розвіяти упередженість”²¹. Через три дні старійшина Сміт зробив до нього ще один візит, цього разу він залишив йому примірник Книги Мормона²².

Старійшина Сміт завжди шукав нагоди поговорити з людьми про Церкву. Завжди, коли виконання доручень вимагало від нього кудись їхати, він брав з собою примірники Книги Мормона, церковних журналів та іншої церковної літератури, які він сподівався комусь роздати. Оскільки Книга Мормона могутньо свідчила про Ісуса Христа, старійшина Сміт вважав її ідеальним різдвяним подарунком і часто надсилав поштою її примірники друзям з інших конфесій і навіть видатним людям, з якими він ніколи не зустрічався²³. У листі, доданому до одного такого різдвяного подарунку, він написав: “Через кілька днів християнський світ буде святкувати народження Спасителя, і стало традицією у цей час згадувати своїх друзів. Тож я вірю, що Ви приймете від мене примірник Книги Мормона. … Вірячи в те, що Ви будете раді мати її у своїй бібліотеці, я надсилаю її Вам як різдвяний подарунок”.

Він отримав таку відповідь: “Книга зайняла своє місце на наших полицях і буде прочитана [від початку до кінця] з неупередженою старанністю. Вона не може не розширити погляди і не збільшити дух толерантності у всіх, хто вдумливо її читає”²⁴.

Залучення до громадських справ

Старійшина Сміт заохочував членів Церкви залучатися до життя своїх громад і використовувати свій вплив, щоб поліпшити умови у світі. Він сам, незважаючи на зайнятість у служінні генеральним авторитетом, був залучений до кількох громадських організацій. Він був обраний президентом International Irrigation Congress (Міжнародного конгресу з питань зрошення) та Dry Farming Congress (Конгресу з питань беззрошувального землеробства), і він шість разів обирався віце-президентом National Society of the Sons of the American Revolution (Національного товариства “Сини Американської революції”). Палкий прихильник авіації як засобу для більш ефективного виконання генеральними авторитетами завдань, які вимагали поїздок, старійшина Сміт служив у раді директорів компанії Western Air Lines (Західні авіалінії). Він також брав активну участь в роботі такої організації, як Boy Scouts of America (Бойскаути Америки), і в 1934 отримав найвищу скаутську нагороду Silver Buffalo (Срібний Буйвол). У роки після Першої світової війни він служив керівником Вірменсько-Сирійської кампанії штату Юта, метою якої було надання допомоги потерпілим, і представником штату в International Housing Convention (Міжнародній конвенції з питань житла), чиєю метою було знаходити притулок для тих, хто залишився без даху над головою внаслідок війни²⁵.

Перед своїм покликанням служити апостолом Джордж Альберт активно займався політикою, палко проводячи кампанії на користь справ і кандидатів, які, як він відчував, могли б покращити суспільство. Ставши генеральним авторитетом, він припинив займатися політикою, однак продовжував захищати справи, в які вірив. Наприклад, у 1823 році він допоміг представити в законодавчому органі штату Юта законопроект, який дав можливість побудувати санаторій для хворих на туберкульоз²⁶.

Співчуття старійшини Сміта до інших особливо виявлялося в його служінні президентом Society for the Aid of the Sightless (Товариства надання допомоги незрячим), на цій посаді він був з 1933 по 1949 рік. Сам страждаючи від ослаблення зору, старійшина Сміт відчував особливе співчуття до незрячих. Він контролював видання Книги Мормона шрифтом Брайля і запровадив програму, щоб допомогти незрячим людям навчитися читати по шрифту Брайля і пристосуватися до своєї вади в інші способи. Його старання не могли не викликати любові до нього тих, кому він служив. Одна з членів Society for the Aid of the Sightless висловила свою вдячність у вірші, який подарувала старійшині Сміту на його 70-річчя:

“Коли життя рукою безжальною б’є,
І котяться сльози гіркі;
Коли самотність, як та зима, вистужує мою душу,
І навіть ехо не відлунює—
Тоді я ще з більшою надією 
Йду далі, повільно й нетвердо, 
Щоб знайти розуміюче серце,
В якому палає вогонь дружби—
Серце, де живуть лагідна мудрість,
Співчуття й доброта,
Яке навчене вірити в Бога і вірити людині,
Людині, яка сліпа. …

І хоч його ніжне, добре лице
Сховане від нас,
Ми все ж бачимо милосердну мудрість
Його розуміючого серця;
Ми відчуваємо мир в його душі,
І знаємо—це мир в душі нашій;
Ми чуємо його тиху молитву:
“Ми не самотні в дорозі”;
Його віра в нас даватиме нам силу,
Коли стежкою невидимою ми важко йдемо;
Наші душі надихає чоловік, який
Все робить у партнерстві з Богом”27.

Хвороби та інші випробування

Більшість свого життя Джордж Альберт не відзначався міцним здоров’ям. І хоч він любив займатися плаванням, верховою їздою та іншими видами фізичної активності, його тіло було слабким і він часто хворів. Окрім хронічного захворювання очей, усе своє життя старійшина Сміт потерпав від болів у шлунку й спині, постійної втоми, проблем із серцем та багатьох інших проявів нездужання. Напруження й навантаження, яке він відчував, виконуючи численні свої обов’язки, також не проходили для нього безслідно, і на перших порах він не хотів уповільнювати темп своєї діяльності заради збереження свого здоров’я. Через це з 1909 по 1912 рік він хворів настільки тяжко, що був прикутий до ліжка і не міг виконувати свої обов’язки у Кворумі дванадцятьох. Це був дуже важкий час для старійшини Сміта, якому відчайдушно хотілося продовжувати своє служіння. Смерть батька, що сталася в 1911 році, і важка форма грипу, яким заразилася його дружина, ще більше ускладнили одужання старійшини Сміта.

Через багато років він поділився пережитим у той період:

“Багато років тому я серйозно захворів. Дійсно, я думаю, у всіх опустилися руки, крім моєї дружини. … Я став таким слабким, що ледве рухався. Навіть для того, щоб тільки перевернутися в ліжку, я мав докласти довгих і виснажливих зусиль.

Одного дня, за таких умов, я знепритомнів і подумав, що пішов на той світ. Я побачив, що стою спиною до великого красивого озера і дивлюся на величезний ліс. Нікого не було видно довкола, і на озері не було ні човна, ні чогось іншого, що вказувало б на те, як я туди потрапив. Я зрозумів або мені здавалося, що зрозумів, що я закінчив свою роботу в смертному житті й повернувся додому. …

Я почав ходити й роздивлятися і ось невдовзі знайшов стежку в лісі, якою, здавалося, мало хто ходив та яка була майже повністю схована в траві. Я пішов тією стежкою і, пройшовши певний час та достатню відстань вглиб лісу, побачив, як до мене наближається якийсь чоловік. Я побачив, що то був дуже великий чоловік, і поспішив йому назустріч, тому що впізнав у ньому свого дідуся [Джорджа А. Сміта]. У смертному житті він важив майже 140 кг, отже, ви можете уявити, яким він був велетнем. Пам’ятаю, як я зрадів, побачивши його. Я носив його ім’я й завжди цим пишався.

Підійшовши до мене дуже близько, дідусь зупинився. Це було як запрошення й мені зробити те саме. Тоді—і я хотів би, щоб хлопці і дівчата та молоді люди ніколи цього не забули—він подивився на мене дуже уважно та сказав:

“Я б хотів знати, що ти зробив з моїм ім’ям”.

Усе, що я зробив за своє життя, пройшло перед моїми очима, як кінокартина на екрані—усе, що я зробив. Дуже швидко цей живий погляд у минуле перенісся туди, де я тепер стояв. Усе моє життя пройшло переді мною. Я посміхнувся, подивився на дідуся й сказав:

“Я ніколи нічого не зробив з твоїм іменем такого, чого тобі треба було б соромитися”.

Він наблизився до мене й узяв на руки, і коли він це зробив, я опритомнів і знову відчув себе в земному оточенні. Моя подушка була мокрою, наче на неї вилили води—мокра від моїх сліз вдячності за те, що я зміг відповісти не соромлячись.

Я багато разів думав про це, і я хочу вам сказати, що стараюся, а відтоді навіть ще й більше, дбати про це ім’я. Тож я хочу сказати хлопчикам і дівчаткам, молодим чоловікам і жінкам, молоді Церкви і всім у світі: “Шануйте своїх батьків і своїх матерів. Шануйте ім’я, яке ви носите”²⁸.

Нарешті до старійшини Сміта почали повертатися сили, і він вибрався з цього лиха з поновленим відчуттям вдячності за своє свідчення про істину. На наступній генеральній конференції він сказав святим: “Останні роки я ходив долиною смертної темряви настільки близько до того боку, що, я впевнений, [якби не] особливе благословення Небесного Батька, то я не залишився б по цей бік. Але ніколи ні на мить не слабло моє свідчення про те, що Небесний Батько благословив мене. Чим ближче я підходив до того боку, тим міцнішою була моя впевненість, що євангелія є істинною. Тепер, коли моє життя збережене, я з радістю свідчу: я знаю, що євангелія є істинною, і від всієї своєї душі я дякую своєму Небесному Батьку, що Він відкрив мені це”²⁹.

У подальші роки різні фізичні недуги та інші напасті продовжували не відступати від старійшини Сміта. Можливо, найбільше горе спіткало його в 1932–1937 роках, коли його дружина, Люсі, тяжко хворіла на артрит та невралгію. Вона дуже страждала від пекучого болю і до 1937 року потребувала постійного догляду. Потім, у квітні 1937 року, у неї стався серцевий напад, який ледь не обірвав її життя і ще більше послабив її здоров’я.

Хоч старійшина Сміт постійно турбувався про Люсі, він все ж продовжував виконувати свої обов’язки якнайкраще. 5 листопада 1937 року він виступав зі словом на похороні одного свого друга, і коли він після цього сів, хтось передав йому записку, де було сказано, що йому негайно треба повернутися додому. Пізніше він напише у щоденнику: “Я відразу ж пішов з каплиці, але моя люба дружина зробила свій останній подих ще до мого повернення додому. Вона пішла, коли я промовляв на тому похороні. Безсумнівно, я втратив віддану супутницю життя і мені буде самотньо без неї”.

На момент смерті Люсі вона і Джордж Альберт прожили у шлюбі трохи менше 45-ти років. Їй було 68 років. І хоч старійшина Сміт дуже сумував за своєю дружиною, він знав, що їхня розлука лише тимчасова, і це знання додавало йому сили. “Незважаючи на те, що наша сім’я тяжко переживає це горе,—писав він,—нас втішає впевненість в об’єднанні з матір’ю, якщо ми залишимося вірними. Вона була відданою, уважною, завжди готовою допомагати дружиною і матір’ю. Вона страждала впродовж шести років то від того, то від того, і я впевнений, вона рада бути зі своєю матір’ю та іншими дорогими їй людьми по той бік. … Господь є найдобрішим і забрав [від мене] будь-яке негативне почуття до смерті, за що я надзвичайно вдячний”³⁰.

Президент Європейської місії

У 1919 році Президент Гебер Дж. Грант, який тоді недавно був підтриманий як Президент Церкви, покликав старійшину Сміта очолити Європейську місію. У виступі на генеральній конференції, лише за кілька днів до свого відбуття, старійшина Сміт сказав:

“Я хотів би сказати вам, мої брати і сестри, що вважаю за честь,—ні, більш ніж за честь, вважаю за дуже велике благословення те,—що Господь підняв мене з немічного стану, в якому я перебував незадовго до цього, відновивши настільки моє здоров’я, що брати відчули, що я зможу виконати місію в іншій країні. …

… Наступної середи я сподіваюся сісти на потяг, щоб доїхати до узбережжя, а потім перетнути океан до місця, куди мене покликано служити. Дякую Богу за можливість їхати. Я вдячний, що в мою душу прийшло знання цієї істини”³¹.

На той час Європа все ще переживала важкий період після Першої світової війни, яка закінчилася лише кілька місяців до цього. Через війну кількість місіонерів в Європі була дуже незначною, і одним із завдань старійшини Сміта було збільшити це число. Але тяжкі економічні умови у повоєнній Європі обумовлювали небажання урядів видавати необхідні для цього візи. До того ж ситуацію погіршували безліч непорозумінь стосовно святих останніх днів і упередженість до них. Щоб поліпшити імідж Церкви, старійшина Сміт зустрічався з дуже багатьма посадовцями та іншими відомими персонами. Пояснюючи мету перебування місіонерів в Європі і по всьому світу, він часто казав: “Зберігайте все хороше, що у вас є, зберігайте все, дане вам Богом, що збагачує ваше життя, а потім дозвольте нам поділитися з вами тим, що додасть вам щастя і збільшить ваше задоволення”³². За словами одного з місіонерів, який служив під його керівництвом, “завдяки своїй упевненій та добрій манері, він завойовував їхню повагу й дружбу і добивався від них тих поступок стосовно місіонерів, яких не вдавалося добитися раніше”³³.

Наприкінці свого служіння в 1921 році старійшині Сміту вдалося збільшити кількість місіонерів, що служили в Європі, і розвіяти деякі з неправильних уявлень про святих останніх днів. Він також зробив друзями Церкви багатьох людей і через листування підтримував зв’язок з ними упродовж багатьох наступних років.

Збереження місць, що мали історичне значення для Церкви

Старійшина Сміт любив розповідати іншим про Церкву та визначні події в її історії. Упродовж свого священнослужіння він дуже багато допомагав зберігати цю історію, встановлюючи монументи і в інший спосіб позначаючи місця, важливі в історії Церкви. Як написав один з його товаришів, “він вірив, що, привертаючи увагу молодшого покоління до досягнень їхніх предків, він виконував важливе служіння”³⁴.

Невдовзі після свого покликання бути апостолом він поїхав у Пальміру, Нью-Йорк, і домовився про придбання ферми Джозефа Сміта старшого у власність Церкви. Перебуваючи у Нью-Йорку, він також мав бесіду з чоловіком, якого звали Пліні Секстон, у чиє володіння входив пагорб Кумора, місце, де Джозеф Сміт отримав золоті пластини. Містер Секстон не хотів продавати цю землю Церкві, але тим не менш він подружився зі старійшиною Смітом. Завдяки тому, що старійшина Сміт підтримував приятельські стосунки з містером Секстоном, Церкві врешті-решт вдалося придбати у власність цю землю й освятити там монумент.

У 1930 році, у сторіччя організації Церкви, старійшина Сміт допоміг створити Utah Pioneer Trails and Landmarks Association (Асоціацію шляхів і пам’ятних знаків піонерів Юти) і був обраний першим президентом цієї групи. Через 20 років ця організація поставила більше 100 монументів і пам’ятних знаків, багато з яких позначили шлях піонерів до Долини Солоного озера. Старійшина Сміт виконав освячення більшості з цих монументів³⁵.

Пояснюючи інтерес Церкви до історичних місць, він писав: “Щоб зберегти пам’ять про людей, існувала традиція зводити цим людям монументи. Завдяки зведенню монументів в людській пам’яті надовго залишалися також і визначні події. … Є багато цікавого, що забувається, і люди відчули бажання позначити це якимось суттєвим чином, щоб ті, хто йде за нами, звертали свою увагу на важливі події”³⁶.

Старійшина Сміт як один з тих, чий дід прийшов до Юти з піонерами, відчував глибоку повагу до ранніх членів Церкви, які принесли так багато жертв заради своєї віри. У зверненні до Товариства допомоги він поділився досвідом, який отримав під час слідування шляхом, пройденим піонерами з ручними візками:

“Ми дісталися тієї частини шляху, де загін з ручними візками під проводом Мартіна втратив так багато життів. Ми знайшли, наскільки це було можливо, приблизне місце, де стояв цей загін. Ті, хто був нащадком членів цього загону, були з нами, щоб допомогти у встановленні пам’ятного знака. Потім ми дісталися Рок-Кріка; за рік до цього ми там поставили тимчасовий пам’ятний знак. У той особливий час року повсюди росли прекрасні польові квіти, було надзвичайно багато дикого ірису, і члени нашої групи нарвали цих квітів і поклали їх з ніжністю зверху на камінні, складеному рік перед цим. … Тут в одній могилі були поховані 15 членів цієї Церкви, вони померли від голоду й холоду.

Ви знаєте, є часи й місця, коли, здається, ми підходимо ближче до Небесного Батька. Посідавши навколо багаття у цій маленькій долині Рок-Крік, де настигла біда загін піонерів з ручними візками під проводом Уіллі,—ми, хто був нащадком тих піонерів, тих, хто йшов цими рівнинами у літню спеку й зимній холод,—розповідали історії з пережитого нашими предками. … Це було чудово. Історія була повторена для нашої користі.

… Мені здавалось, ми були просто у присутності тих, хто все віддав, щоб ми мали благословення євангелії. Ми, здавалося, відчували присутність Господа.

Коли ми пішли звідти, витерши сльози,—бо в мене немає сумніву, що у всіх у групі, а нас було чоловік 30 чи 40,—очі були мокрі від сліз, і ми всі відчули у своїх серцях, як подіяло на нас це невелике зібрання, і одна чудова сестра взяла мене за руку і сказала: “Брате Сміт, я хочу стати кращою жінкою, ніж є тепер”. Ця жінка …—одна з найкращих жінок, але я вірю, вона була зворушена, як, мабуть, і більшість з нас тим, що ми відчули: в тому чи іншому ми не відповідаємо ідеалам, які мали б бути в наших душах. Поховані тут люди віддали не тільки дні свого життя, вони віддали саме життя як доказ їхньої віри в божественність цієї роботи. …

Якщо [ви як] члени цієї організації [Товариства допомоги] будете настільки ж вірними, як ті, хто лежить похований на рівнинах, хто зустрів свої труднощі з вірою в Господа, тоді у вас буде ще багато досягнень і прихильність люблячого Батька буде виливатися на вас і ваші справи”³⁷.

Президент Церкви, 1945–1951 рр.

Рано-вранці 15 травня 1945 року, коли старійшина Сміт їхав у потязі в східній частині Сполучених Штатів, його розбудив залізничний службовець і повідомив: помер Президент Гебер Дж. Грант, який був у той час Президентом Церкви. Старійшина Сміт при першій же нагоді пересів на інший потяг і повернувся в Солт-Лейк-Сіті. А вже через кілька днів Джордж Альберт Сміт як найстарший член Кворуму Дванадцятьох Апостолів був рукопокладений бути восьмим Президентом Церкви Ісуса Святих Останніх Днів.

У своєму зверненні на першій генеральній конференції в якості Президента Церкви він сказав святим, які тільки-но підтримали його: “Я сумніваюсь, що ще хтось тут почуває себе таким слабким і смиренним, як чоловік, що стоїть перед вами”³⁸. Ті ж самі почуття він висловив і членам своєї сім’ї: “Я не хотів цієї посади. Я відчував, що не відповідаю їй. Але вона прийшла до мене, і я буду виконувати своє служіння якомога краще. Я хочу, аби всі ви знали: усе, що ви робите в Церкві, від [домашнього] вчителювання до головування над колом, якщо ви робите це якомога краще, ваша посада є такою ж важливою, як і моя”³⁹.

Багато хто відчував, що таланти Президента Сміта надзвичайно підходили для цього покликання. Один з генеральних авторитетів висловив впевненість у цьому невдовзі після того, як Президент Сміт був підтриманий: “Часто кажуть, що Господь ставить особливу людину для виконання особливої місії. … Це не моя справа говорити, яка особлива місія чекає на Президента Джорджа Альберта Сміта. Але я точно знаю: ще ніколи не було більшої потреби в любові серед братів, як у цей особливий момент світової історії, який ми переживаємо сьогодні. Більш того, я знаю, що немає жодної відомої мені людини, яка б любила людську сім’ю, загалом і індивідуально, більш глибоко, ніж це робить Президент Джордж Альберт Сміт”⁴⁰.

Допомога нужденним, що переживали наслідки Другої світової війни

Друга світова війна завершилася всього через кілька місяців після того, як Джордж Альберт Сміт став Президентом Церкви. Війна залишила в Європі тисячі людей без даху над головою та позбавленими всього; і Президент Сміт швидко мобілізував ресурси Церкви для надання добродійної допомоги. Президент Гордон Б. Хінклі пізніше так розповідав про це: “Я був серед тих, хто ночами працював на Площі Благополуччя тут, у Солт-Лейк-Сіті, завантажуючи товарами залізничні вагони, якими продукти перевозилися в порт, а звідти переправлялися далі через океан. Під час освячення Швейцарського храму [в 1955 р.], коли багато святих з Німеччини приїхало до храму, я чув, як дехто з них, зі сльозами, що текли по щоках, говорили з вдячністю про харчі, які спасли їм життя”⁴¹.

Президент Сміт також знав, що серед народів світу, які переживали наслідки такої нищівної війни, існувала величезна потреба в духовності. І щоб задовольнити цю потребу, він зробив кроки для реорганізації місій в країнах, де війна перервала місіонерську роботу, і він закликав святих жити за євангелією миру у своєму особистому житті. “У цей час найкращий вияв вдячності,—сказав він невдовзі після закінчення війни,—це робити все для нас можливе, щоб принести щастя в цей сумний світ, бо ми всі—діти нашого Батька і на всіх нас лежить зобов’язання зробити цей світ щасливішим місцем для життя в ньому.

Давайте поширимо доброту й увагу на всіх, хто цього потребує, не забуваючи тих, хто був позбавлений всього; і в час, що настав радіти миру, давайте не забувати тих, чия втрата дорогих їм людей стала частиною плати за мир. …

Я молюся, щоб люди повернулися до Бога та покірно пішли Його шляхами і тим самим спасли б світ від подальших конфліктів і руйнувань. Я молюся, щоб мир, який приходить тільки від нашого Небесного Батька, міг перебувати у серцях і домах всіх, хто тужить”⁴².

Збільшені можливості ділитися євангелією

Президент Сміт продовжував ділитися євангелією з іншими людьми при кожній нагоді, і на його новій посаді таких нагод випадало дедалі більше. У травні 1946 року Президент Сміт став першим Президентом Церкви, який відвідав святих у Мексиці. Окрім того, що Президент Сміт зустрічався з членами Церкви та виступив на великій конференції, він також мав зустріч з кількома високопосадовцями в Мехіко та розповів їм про відновлену євангелію. Під час бесіди з президентом Мексики, Мануелем Камачо, Президент Сміт і супроводжуючі його пояснили: “Ми прибули з особливим посланням для вас і вашого народу. Ми тут, щоб розказати вам про ваших предків та відновлену євангелію Ісуса Христа. … У нас є книга, що … розповідає про великого пророка, який разом зі своєю сім’єю залишив Єрусалим за 600 років до народження Христа і прибув у … цей прекрасний край Америки, відомий для них як “земля обіцяна, найкраща з усіх інших земель”. Ця Книга Мормона розповідає також про відвідування цього континенту Ісусом Христом і про те, що Він організував Свою Церкву та вибрав Своїх дванадцятьох учнів”.

Президент Камачо, який висловив свою повагу і захоплення на адресу святих останніх днів, що живуть в його країні, дуже зацікавився Книгою Мормона і спитав: “Чи можу я мати примірник Книги Мормона? Я ніколи до цього не чув про неї”. Тоді Президент Сміт вручив йому примірник Книги Мормона у шкіряній обкладинці іспанською мовою; на першій її сторінці були вказані особливо цікаві уривки. Президент Камачо сказав: “Я прочитаю всю книгу, бо вона становить великий інтерес для мене й мого народу”⁴³.

Святкування сотої річниці прибуття піонерів

Одна з визначних подій, які сталися за шість років, впродовж яких Президент Джордж Альберт Сміт був Президентом Церкви, відбулася в 1947 році, коли Церква святкувала річницю прибуття піонерів у Долину Солоного озера. Президент Сміт стежив за проведенням святкування, яке привернуло увагу всієї країни і кульмінацією якого стало освячення монумента “This Is the Place” (“Ось це місце”) в Солт-Лейк-Сіті, поблизу того місця, куди піонери вперше прибули в цю долину. З 1930 року Президент Сміт був залучений до планування меморіалу на честь досягнень і віри піонерів. Однак він дуже дбав про те, щоб забезпечити, аби цим монументом також були вшановані і перші дослідники цього краю, місіонери з інших конфесій та видатні вожді американських індійців тієї доби.

На освяченні монумента “This Is the Place” (“Ось це місце”) Джордж К. Морріс, тоді президент місії у східних штатах Сполучених Штатів, звернув увагу на дух доброї волі, яким характеризувалися старання Президента Сміта: “Внесок Президента Сміта у зміцнення братерства і його толерантність були виявлені на службі освячення. … Сам монумент був скульптурним зображенням—настільки індивідуальним, наскільки це можливо в скульптурі,—чоловіків, які творили історію у західному міжгір’ї до приходу сюди мормонських піонерів, незалежно від того, до якої раси чи релігії вони належали. Коли готувалася програма для проведення служби освячення, саме Президент Сміт висловив бажання, щоб, окрім представників влади від штату, округу та міста, були також представлені всі основні релігійні групи. Католицький священик, протестантський єпископ, юдейський рабин та представники Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів були відомими промовцями. Гість зі східної частини США після програми зауважив: “Сьогодні у мене було повторне духовне хрищення. Те, що я спостерігав, не могло б відбутися більше ніде у світі. Дух толерантності, що виявлявся сьогодні, був чудовий”⁴⁴.

І хоч 18-метровий монумент був вражаючим, Президент Сміт навчав, що найкращий спосіб вшанувати піонерів—це наслідувати їхній приклад віри та відданості. У молитві освячення монумента він сказав: “Наш Батьку, Який на небі, … Ми стоїмо цього ранку у Твоїй присутності на цьому тихому схилі і дивимося на величний монумент, який було зведено на честь твоїх синів і дочок та їхньої відданості. … Ми молимося, щоб ми могли бути благословенними тим самим духом, який був притаманний цим вірним людям, які вірили в Тебе і Твого Улюбленого Сина, які прийшли у цю долину, бо бажали жити тут і поклонятися Тобі. Ми молимося, щоб дух поклоніння і вдячності міг перебувати у нашому серці”⁴⁵.

Спогади про життя у 80-річному віці

Незважаючи на свої роки, у період служіння Президентом Церкви Президент Сміт був здатним виконувати належні йому обов’язки, не відчуваючи фізичного нездужання, яке заважало йому в минулому. У статті, надрукованій у квітні 1950 року, незадовго до свого 80-го дня народження, Президент Сміт згадує про своє життя і зауважує, як Бог підтримував і благословляв його:

“За свої вісімдесят років я подолав більш, ніж мільйон миль по світу заради євангелії Ісуса Христа. Я був у різних кліматичних зонах, в багатьох землях і в багатьох країнах; із самого дитинства люди були добрими до мене й допомагали мені, як члени Церкви, так і нечлени Церкви. Куди б я не приїздив, я знаходив благородних чоловіків і жінок. …

… Коли я думаю, якою слабкою, кволою людиною я є, щоб бути покликаним стати провідником цієї великої Церкви, я усвідомлюю, як же мені потрібна допомога. З вдячністю я визнаю допомогу мого Батька на небесах і підбадьорення та товариство впродовж свого життя багатьох найкращих чоловіків і жінок, яких тільки можна знайти будь-де у світі, як вдома, так і за кордоном”.

Він продовжив, кажучи про свою любов до людей, з якими він служив так багато років:

“Дійсно це благословення діяти разом з такими людьми, і від всієї душі я, користуючись цією нагодою, дякую всім вам за вашу доброту до мене, і я також користуючись цією нагодою, хочу сказати всім вам: ви ніколи не дізнаєтеся, як я вас люблю. У мене не вистачає слів, щоб передати цю любов. І я хочу відчувати її до кожного сина і кожної дочки мого Небесного Батька”.

Я живу вже довго, якщо порівняти із середньою тривалістю людського життя, і в мене було щасливе життя. Не пройде багато років, і за природним плином подій, мене покличуть перейти на той бік завіси. Я чекаю на той час із приємним очікуванням. І проживши на цій землі вісімдесят років, відвідавши багато куточків світу, поспілкувавшись з багатьма видатними і хорошими чоловіками і жінками, я свідчу вам: я знаю сьогодні краще, ніж будь-коли, що Бог живе; що Ісус є Христос; що Джозеф Сміт був пророком Живого Бога; і що Церква, яку він організував під керівництвом нашого Небесного Батька, Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів, … діє під владою і повноваженням того самого священства, яке було даровано Петром, Яковом та Іваном Джозефу Сміту і Оліверу Каудері. Я знаю це, як я знаю, що живу, і я усвідомлюю, що принесення вам цього свідчення є дуже серйозною справою і що я буду відповідати перед моїм Небесним Батьком за це і за інше, чого я навчав у Його ім’я. … З любов’ю і добротою у своєму серці до всіх вас я свідчу про це в ім’я Ісуса Христа, нашого Господа”⁴⁶.

Наступного року, на свій 81-й рік народження, 4 квітня 1951 року, Джордж Альберт Сміт тихо помер у своєму домі у присутності сина та дочок.

Прості вияви служіння з любов’ю

За свої 81 рік Джорджу Альберту Сміту вдалося багато чого зробити—у Церкві, у своїй громаді і по всьому світу. Але тим, хто знав його особисто, він найкраще запам’ятався багатьма своїми простими й скромними виявами доброти й любові. Президент Девід О. Мак-Кей, який проводив поховальну службу Президента Сміта, сказав про нього: “Справді, він був благородний душею; він найбільше був щасливим тоді, коли робив щасливими інших”⁴⁷.

Старійшина Джон А. Уідтсоу, член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, розповів про випадок, коли він намагався розв’язати одну важливу й складну проблему:

“Я сидів у своєму офісі, дуже втомлений справами того дня. … Я був вимучений. І тут хтось постукав у мої двері, увійшов Джордж Альберт Сміт. Він сказав: “Я йду додому, уже закінчив на сьогодні свої справи. І подумав про вас та проблеми, які вам потрібно вирішити. Ось і зайшов, щоб заспокоїти та благословити вас”.

У цьому був весь Джордж Альберт Сміт. … Я ніколи цього не забуду. Ми трохи поговорили; ми попрощалися і він пішов додому. Моє серце відчувало піднесення. Втома покинула мене.

Як бачите, любов—це не лише слово чи відчуття її. Щоб любов була відчутна, вона повинна бути чимось виявлена. У тій ситуації Президент Сміт це й зробив. Він віддав мені свій час, свою силу”⁴⁸.

Старійшина Метью Коулі, також член Кворуму Дванадцятьох Апостолів і близький друг Президента Сміта, сказав про нього на поховальній службі:

“Кожний, хто переживав горе, кожний, кого скрутила хвороба чи інше нещастя,—кожний, хто б не приходив до цього сина Бога, набирався від нього доброчесності й сили. Бути в його присутності означало бути зціленим, якщо не фізично, то обов’язково духовно. …

… Бог притягує до Себе благочестивих, і я впевнений, що найкоротшою з усіх подорожей, які здійснив цей Божий чоловік, буде подорож, в яку він тільки-но відбув. Бог є любов. Джордж Альберт Сміт є любов. В ньому благочестивість. Бог забрав його для Себе.

… Ми не в змозі словами вшанувати життя, таке як його. Вони не передадуть цього. Існує лише один шлях вшанувати його доброчесність, приємність його характеру, його незрівнянну любов, і цей шлях—наші вчинки. …

Давайте всі ми будемо трішечки більше прощати, трішечки ніжнішими у наших стосунках одне з одним, трішечки уважнішими одне до одного, трішечки великодушнішими одне до одного”⁴⁹.

На надгробному камені Джорджа Альберта Сміта є напис. Він вдало відображає підсумок його життя, відданого служінню з любов’ю:

“Він розумів і поширював вчення Христа і був надзвичайно успішним у застосуванні їх на практиці. Він був добрим, терпеливим, мудрим, толерантним і розуміючим. Він ходив, добро чинячи. Він любив Юту і Америку, але не був провінціалом. Він мав віру, і жодним чином не сумнівався в тому, що необхідно мати любов і знати, що вона має силу. До цієї Церкви та своєї сім’ї він був надзвичайно прихильним і палко служив їм. Та його любов не була обмеженою; вона поширювалася на всіх людей, незалежно від раси, віросповідання чи соціального становища. Їм і про них він часто казав: “Ми всі діти нашого Батька”.

Місіонери місії в Південних штатах США. Недавно одружені Люсі (третя зліва) та Джордж Альберт Сміт (сидить поряд неї) служили разом у домі місії.

Кворум Дванадцятьох Апостолів у 1921 році. Стоять, зліва на право: Джозеф Філдінг Сміт, Джеймс Е. Талмейдж, Стівен Л Річардс, Річард Р. Лайман, Мелвін Дж. Баллард і Джон А. Уідтсоу. Сидять, зліва направо: Руджер Клаусон, Рід Смут, Джордж Альберт Сміт, Джордж Ф. Річардс, Орсон Ф. Уітні і Девід О. Мак-Кей.

Старійшина Джордж Альберт Сміт контролював видання Книги Мормона шрифтом Брайля.

Монумент на Пагорбі Кумора, де ангел Мороній передав золоті пластини Джозефу Сміту.

Президент Сміт і його радники, Дж. Рубен Кларк молодший (ліворуч) і Девід О. Мак-Кей (праворуч).

Монумент “This Is the Place” (“Ось це місце”), який поставлено на честь прибуття піонерів у Долину Солоного озера, був освячений Президентом Смітом у 1947 році.

Президент Сміт у своєму офісі.

Діти Джона Генрі та Сари Фарр Сміт. Джордж Альберт Сміт ліворуч.